Квентін Дорвард - Скотт Вальтер

Король гордо окинув оком присутніх, і, здавалося, цієї хвилини він дивився й думав так само, як його героїчний батько.

Але миттєвий порив незабаром поступився перед політичними міркуваннями; за тих умов відкритий розрив з Бургундією був дуже небезпечний для Франції. В той час на англійський трон вступив Едуард IV, хоробрий і войовничий король, який сам особисто брав участь у тридцятьох боях. Він доводився братом герцогині Бургундській і, як легко було уявити, тільки й чекав розриву між своїм зятем і Людовіком, щоб вдертися у Францію з своїм військом через завжди відчинені ворота Кале[100]. Він здобув багато блискучих перемог у міжусобних війнах і тепер хотів дуже популярною серед англійців війною з Францією стерти спогади про внутрішні чвари й розбрат. До цих міркувань приєднувалася ще непевність у вірності герцога Бретонського та інші не менш важливі політичні розрахунки. Тому, коли Людовік після довгої паузи знов почав говорити, тон його голосу не змінився, але зміст його мови був уже зовсім інший.

— Боронь боже, — сказав він, — щоб ми, найхристиянніший король, даремно проливали християнську кров, якщо, не втративши своєї честі, можна відвернути це лихо. Безпечність наших підданих для нас дорожча навіть за нашу достойність, яку цей грубий посол образив. А втім, він може й перевищив свої повноваження. Впустіть його, хай стане перед наші ясні очі.

— Beati pacifici[101], — зауважив кардинал де ля Балю.

— Це правильно, і ваше високопреосвященство знає також, що ті, хто упокорюється, самі себе звеличують, — додав король.

Кардинал проказав "амінь". Але майже ніхто не повторив цього слова. Навіть бліді щоки герцога Орлеанського запалали від сорому, а Балафре так був збентежений, що трохи не впустив свій протазан, який глухо брязнув, краєм вдарившись об підлогу. За це кардинал прочитав йому цілу лекцію про те, як треба тримати зброю в присутності короля. Сам король, мабуть, почувався непевно від загального мовчання.

— Про що ви замислились, Дюнуа? — сказав він. — Ви не схвалюєте того, що ми дозволили ввійти цьому грубому послові?

— Аж ніяк, — відповів Дюнуа. — Я не втручаюся в те, що вище від мого розуміння. Я тільки бажав би просити однієї ласки у вашої величності.

— Однієї ласки, Дюнуа? Якої саме? Ви не часто просите нас і можете розраховувати на нашу доброзичливість.

— Тоді хай ваша величність пошле мене до Евре[102] керувати тамтешнім духівництвом, — сказав Дюнуа з військовою простосердістю.

— Це справді вище від твого розуміння, — відказав король усміхаючись.

— Адже я міг би так само добре керувати попами, — заперечив граф, — як його преосвященство епіскоп Евре, чи його преосвященство кардинал, коли йому такий титул більш до вподоби, муштрувати гвардію його величності.

Король знов усміхнувся ще таємничіше й сказав пошепки Дюнуа:

— Що, може, настане час, коли ми з тобою приборкаємо як слід попів, а поки що треба терпіти цього віслюка епіскопа. Ох, Дюнуа, це ж Рим, Рим поклав нам на плечі і його, й інші тягарі. Але терпіння, мій друже, і тасуй карти, поки ми не доб'ємося гарної гри[103].

Цієї миті сурми у дворі сповістили про прибуття бургундського вельможі. Всі в аудієнц-залі поспішили стати на свої місця за старшинством, навколо короля і його дочок, що лишилися посередині зали.

Граф де Кревкер, уславлений і відважний воїн, ввійшов у залу. Але, всупереч звичаю послів дружніх держав, він з'явився в повному опорядженні, тільки без шолома. На ньому був розкішний стальний міланський панцир[104] з золотими оздобами й вигадливими орнаментами, що називалися арабесками[105].

На шиї, спускаючись на блискучий панцир, висів орден Золотого Руна, один з найпочесніших рицарських орденів, відомих християнському світу. Гарненький паж ніс за послом його шолом, а попереду шпон герольд л вірчими грамотами, які він, ставши на одне коліно, передав королю. А сам посол зупинився посеред зали, немов для того, щоб дати час помилуватися його гордовитим поглядом, владною поставою, безстрашною поведінкою і спокійними манерами. Решта почту залишилася в передпокої та надворі.

— Підійдіть до мене, сеньйоре граф де Кревкер, — сказав Людовік, кинувши побіжний погляд на його грамоти. — Нам не потрібні вірчі листи, щоб прийняти такого відомого воїна, і ми не маємо сумніву, що він користується довір'ям у свого володаря. Сподіваємося, що ваша прекрасна дружина, в жилах якої тече кров наших предків, перебуває в доброму здоров'ї.

Коли б ви вели її під руку, сеньйоре граф, то ми подумали б, що ви озброїлись для того, щоб відстояти перед усіма закоханими рицарями Франції перевагу її чарівності. Але дружини нема, і ми не можемо зрозуміти причини того, що ви прибули в повній бойовій формі.

Сір, — відповів посол, — граф де Кревкер оплакує своє нещастя й благає вас вибачити йому, що він зараз не може відповісти з належною повагою на вашу королівську чемність, котрою ваша величність ощасливила його. Проте Філіпп де Кревкер де Корде[106] говорить не від свого імені: його устами промовляє найласкавіший пан і сюзерен герцог Бургундський.

— І що ж має сказати нам устами Кревкера герцог Бургундський? — запитав Людовік з належною гідністю. — Не забувайте, що Філіпп де Кревкер де Корде розмовляє з сюзереном свого сюзерена.

Кревкер уклонився й голосно проказав:

— Королю Франції, наймогутніший герцог Бургундський ще раз посилає вам писаний перелік образ і утисків, що їх вчинили на його кордонах гарнізони й урядовці вашої величності. Перший пункт, на який він бажає дістати відповідь, такий: чи маг. намір ваша величність дати йому повне задоволення за ці образи?

Король, позирнувши на меморандум, що його, схилившися на одне коліно, подав йому герольд, сказав:

— Ці справи вже давно розглянуто нашою радою. Деякі з перелічених образ були лише відшкодуванням за втрати, заподіяні моїм підданим, другі не мають під собою ніяких підстав, а за треті на нас уже помстилися прикордонні гарнізони й солдати самого герцога. Коли ж там є ще й такі, що не підійдуть під жодну із згаданих категорій, то ми, як християнніший володар, погоджуємося дати за них задоволення, хоч ці несправедливості вчинено не тільки без нашого відома, але й всупереч суворому нашому велінню.

— Я так і перекажу відповідь вашої величності моєму найласкавішому володареві, — промовив посол. — Але насмілюсь зауважити, що ця відповідь не відрізняється од попередніх ухильних відповідей вашої величності на справедливі скарги мого сюзерена, тому навряд чи вона може установити мир і приязнь між Францією і Бургундією.

— Хай буде так, як завгодно богові, — відказав король. — Бо не через страх перед зброєю твого володаря, а тільки заради миру я даю таку помірковану відповідь на його образливі закиди. Далі!

— Далі мій володар жадає, — сказав посол, — щоб ваша величність припинили таємні переговори з його фламандськими містами — Гейтом, Льєжем і Маліном. Він вимагає, щоб ваша величність відкликали назад своїх секретних агентів, які сіють смуту серед його добрих фламандських громадян. Крім того, щоб ваша величність вигнали за межі своїх володінь або, краще, передали для заслуженої кари їхньому законному сюзеренові тих зрадників, які, накоївши лиха, повтікали і знайшли собі надійний притулок у Парижі, в Орлеані, в Турі та інших французьких містах.

— Скажи герцогові Бургундському, — заперечив король, — що я нічого не знаю про ті підступні дії, в яких він так образливо звинувачує мене; що мої французькі піддані справді підтримують зв'язки з добрими містами Фландрії, але зносини ці дають взаємну користь, бо сприяють обміну й торгівлі, і припинити їх було б невигідно ні герцогові, ні мені; що з тих же причин багато фламандців живуть у моєму королівстві й перебувають під захистом моїх законів, але, наскільки нам відомо, ніхто з них не має нічого спільного з будь-якою зрадою або заколотом проти герцога. Далі. Ти чув мою відповідь.

— Як і першу, сір, вислухав з жалем, — відповів граф де Кревкер, — бо вона зовсім не така безпосередня і ясна, щоб її прийняв герцог, мій володар, як достатнє виправдання за цілу низку підступів таємних, але очевидних, хоч ваша величність тепер заперечує їх. Але це ще не все. Далі герцог Бургундський вимагає від короля Франції, щоб він негайно й під надійною охороною повернув до його володінь Ізабеллу, графиню де Круа, та її родичку й опікунку графиню Амеліну того ж самого роду, бо згадана графиня Ізабелла, що згідно з законом країни і за станом її маєтків перебувала під опікою герцога Бургундського, втекла з його володінь, хоч він дбайливо опікувався нею. Тепер вона знайшла таємний притулок у французького короля, який всупереч усім божим і людським законам, що завжди визнавалися в цивілізованій Європі, підбурює її не коритися герцогові. Я ще раз зупиняюся, щоб почути відповідь вашої величності.

— Ви добре зробили, графе де Кревкер, — сказав Людовік зневажливо, — що зажадали аудієнції з самого ранку, бо, якщо ви маєте намір розпитувати мене про кожного васала, який утік від гніву мого шаленого кузена, то самий лише перелік їх триватиме до заходу сонця. Хто наважиться стверджувати, що ці дами перебувають у моїх володіннях? А якщо це навіть і так, хто наполягатиме на тому, що я сприяв їхній утечі чи взяв їх під своє заступництво? Зрештою, хто матиме стільки зухвальства, щоб сказати, що вони у Франції і я знаю місце їхнього притулку?

— Сір, — сказав Кревкер, — коли завгодно вашій величності, я мав свідка, який бачив утікачок у заїзді "Флерделіс", що недалеко від вашого замку; більше того, він бачив у їхньому товаристві вашу величність, хоча ви й буяй переодягнені в негідний вашого звання одяг турського городянина. У вашій королівській присутності цей свідок одержав від дам послання й листи до їхніх друзів у Фландрії. І те і друге він передав герцогові Бургундському.

— Приведи його сюди, — сказав король. — Побачимо, чи насмілиться він повторити в нашій присутності цю підлу брехню.

— Ви почуваєте себе переможцем, володарю мій, бо добре знаєте, що цього свідка більш не існує. Коли він був живий, його звали Захмет Магрібін. Це був бродяга-циган. Учора, як я довідався, його стратив ваш військовий прево… без сумніву, для того, щоб циган не міг підтвердити тут те, що він переказав герцогові Бургундському в присутності його ради й моїй, Філіппа де Кревкера де Корде.

— Присягаюся Амбренською божою матір'ю! — вигукнув король.