Робінзон Крузо - Дефо Данієль
Важко повірити, скільки невимовно тяжкої праці вклав я в цю роботу; найважче було носити з лісу палі й забивати їх у землю, бо я брав далеко товщі, ніж треба.
Скінчивши огорожу й укріпивши її ззовні земляним насипом, я заспокоївся. Мені здавалось, що коли б на острові з'явились люди, вони не помітили б тут нічого схожого на житло; і дуже добре, що я його так замаскував; це підтвердить випадок, про який розповім пізніше.
Протягом цього часу я й далі щодня обходив ліс, шукаючи дичину, коли, звісно, дозволяла погода, і під час цих прогулянок зробив багато корисних відкриттів. Так, наприклад, я натрапив на особливу породу диких голубів, що гніздяться не на деревах, як наші дикі голуби, а в розколинах скель. Одного разу я вийняв із гнізда пташенят і приніс їх додому, щоб вигодувати й приручити, але, вирісши, вони полетіли від мене — може, тому, що я не мав потрібного для них корму. Проте, я часто знаходив їхні гнізда й брав пташенят, м'ясо яких було дуже смачне.
Коли я почав заводити собі господарство, то побачив, що мені бракує багатьох потрібних речей. Спочатку я вважав, що зробити все самому неможливо; та й справді, дечого, як, наприклад, обтягти обручами бочку, я так ніколи й не навчився. У мене були, як я вже казав, два або три барильця з корабля, але, хоч як я старався, мені не вдалося зробити жодного, дарма, що на цю роботу я витратив кілька тижнів. Я не міг ні вставити днища, ні звести клепок так щільно, щоб вони не пропускали води, тож довелося відмовитись від цього.
Далі, мені були дуже потрібні свічки, бо, як тільки починало смеркати — а це бувало звичайно близько сьомої години, — я мусив лягати спати. Я часто згадував про той шматок воску, з якого робив собі свічки під час своїх пригод біля берегів Африки, але тепер воску в мене не було.
Я зарадив собі тим, що, забивши козу й зберігши лій, я виліпив потім із глини мисочку, обпалив її на сонці, а на гніт узяв конопель з розсуканої вірьовки й зробив собі каганець. Він, щоправда, горів гірше за свічку, тьмяним, нерівним світлом. Одного разу, нишпорячи в своїх речах, я знайшов невеличкий мішок з зерном для птиці, яку корабель віз не в цей свій рейс, а раніше, певно, коли він ішов з Лісабона. Рештки цього зерна в мішку були зіпсу-ті пацюками — коли я заглянув усередину, то побачив саме порохно; оскільки ж мішок був мені потрібен для чогось іншого (здається, для пороху; це трапилось тоді, коли я, злякавшись грози, вирішив поділити його на невеликі порції), то я витрусив його на землю під скелею.
Це було невдовзі перед початком заливних дощів, про які я вже говорив. Я давно забув про це, — не пам'ятав навіть, де саме я витрусив мішок, — коли приблизно через місяць побачив кілька маленьких зелених стеблинок, які щойно вилізли з землі. Я подумав, що це яка-небудь невідома мені рослина. Яке ж було моє здивування, коли ще через кілька тижнів я побачив десять-дванадцять колосків чудового зерна ячменю, того самого, що росте на материку Європи й у нас в Англії!
Неможливо висловити, як збентежило мене це відкриття! Досі я ніколи не керувався релігійними помислами. Релігійних понять у мене було дуже мало, і всі події мого життя — важливі й дрібні — я приписував простому випадкові або, як ми всі говоримо легковажно, — волі божій.
Я ніколи й не запитував себе, яку мету має провидіння, керуючи ходом подій в цьому світі. Але, побачивши цей ячмінь, що виріс, як я знав, у незвичному для нього кліматі, а головне, невідомо як сюди потрапив, я був дуже вражений і почав вірити, що це бог дивним способом проростив його без насіння тільки для того, щоб прогодувати мене на цьому дикому, безрадісному острові.
Думка ця трохи зворушила мене й викликала сльози.
Я був щасливий від свідомості, що таке велике диво природи сталося заради мене; та я ще більше здивувався, коли згодом помітив, що тут-таки, поруч, під схилом скелі, з'явилися рідкі стебельця іншої рослини. Виявилося, що то рис, уже відомий мені, бо під час свого перебування в Африці я бачив, як він росте.
Я не тільки думав, що ячмінь та рис послало мені саме провидіння, а й не мав сумніву, що вони ростуть тут іще де-небудь. Я обійшов, усю цю частину острова, де вже бував раніше, винишпорив усі куточки, зазирнув під кожну купину, але ні рису, ні ячменю не знайшов. Нарешті я згадав Про мішок з пташиним кормом, який я витрусив на землю коло мого житла. Чудо зникло, а разом з відкриттям, що все це природна річ, признаюсь, значно охолола ,й моя гаряча вдячність провидінню. А втім, те, що трапилось зі мною, було майже таке саме непередбачене, як і чудо, і в кожному разі заслуговувало не меншої вдячності. Справді, руку провидіння видно було хоч би в тому, що в усьому збіжжі, зіпсованому пацюками, лишилося непошкоджених десять-дванадцять зернин, що ніби впали з неба. І треба ж було мені витрусити мішок на цій затишній галявинці, де насіння було в холодку під високою горою і швидко проросло! Якби я витрусив його трохи далі, воно б загинуло від палючого сонця.
Можете бути певні, що я дбайливо зібрав усі колосочки, коли вони достигли, а це сталось десь наприкінці червня. Я підібрав кожне зернятко й вирішив посіяти весь урожай знову, сподіваючись у майбутньому назбирати досить збіжжя, щоб його вистачило мені на хліб. Але тільки на четвертий рік я зважився взяти маленьку частину зерна собі на їжу, про що я розповім свого часу.
Справа в тому, що в мене загинуло майже все насіння, посіяне першого разу, бо я не розрахував часу й посіяв перед засушливою порою року. Не все насіння зійшло, але про це я теж розповім далі.
Крім ячменю, в мене, як я вже казав, виросло двадцять чи тридцять стеблин рису, який я зібрав так само дбайливо і з тією самою метою — готувати з нього хліб або, точніше, страву, бо я знайшов спосіб обходитися без печі. Але це було вже пізніше. Вертаюсь знову до мого щоденника.
Всі ці три чи чотири місяці, поки я зводив огорожу, я працював дуже тяжко. 14 квітня я закінчив її і вирішив, що буду входити й виходити не дверима, а через стіну, в допомогою драбини, щоб знадвору не було ніяких ознак житла.
16 квітня. Скінчив драбину; переліз через стіну, забрав за собою драбину й залишив її всередині. Тепер я загороджений з усіх боків; у моїй фортеці досить простору, і потрапити до неї можна тільки через стіну.
Та другого ж дня після того, як я скінчив свою огорожу, вся моя праця ледве не пропала марно, та й сам я трохи не загинув. От що сталося: я щось робив в огорожі, за наметом, біля входу до печери, коли раптом зі стелі печери та з краю гори, якраз над моєю головою, посипалась земля і два передні стовпи, які я був поставив, упали з страшним тріском. Я дуже злякався, але не здогадався, яка тут причина, подумавши, що це, як і раніше, завалилося склепіння. Боячись, щоб мене не засипало новим завалом, я побіг до драбини і переліз через стіну, не почуваючи себе безпечно всередині огорожі. Але не встиг я зійти на землю, як мені стало ясно, що цей завал у печері трапився від страшного землетрусу. Земля піді мною хиталась, і за яких-небудь вісім хвилин сталися три такі сильні поштовхи, що від них розсипалася б найміцніша будівля, якби вона стояла тут. Від скелі біля моря, за півмилі від мене, відвалилась вершина й упала з таким гуркотом, якого я не чув зроду. Море теж ходило ходором; мені навіть здавалось, що в морі підземні поштовхи були дужчі, ніж на острові.
Все це так вразило мене (бо нічого подібного я ніколи сам гне бачив і ні від кого не чув), що я був зовсім приголомшений. Від коливання грунту в мене почалась морська хвороба, немов від хитавиці; проте гуркіт від падіння скелі привів мене до пам'яті й виповнив жахом. Я думав тільки про те, що гора може завалитись на мій намет і назавжди поховати все моє добро; на саму думку про це я знову весь заціпенів.
Після третього поштовху настало затишшя, і я підбадьорився, але все-таки не наважувався перелізти назад через стіну, бо боявся, щоб мене не засипало живцем. Я сидів на землі в глибокій тузі й не знав, що робити. За весь цей час у мене не промайнуло жодної серйозної думки про бога, нічого, крім звичайних слів: "Господи, зглянься на мене". Але як тільки небезпека минула, забулися й вони.
Поки я так сидів, навколо смеркло й нахмурилось, немов перед Дощем. Незабаром подув вітер, спочатку слабенький, потім дужчий і дужчий, і за півгодини знявся страшенний ураган. Море запінилося, завирувало й почало бити об берег; дерева виривало з корінням; картина була жахлива. Так тривало години три; тоді буря почала стихати, а ще через дві години настав мертвий штиль і пішов заливний дощ.
Весь час, поки лютував ураган, я сидів на землі, пригнічений страхом і відчаєм; мені раптом спало на думку, що дощ і вітер були, мабуть, наслідком землетрусу. Тоді, виходить, він скінчився, і я можу повернутися до свого житла. Ця думка підбадьорила мене, а може, й дощ надав мені рішучості. Я переліз через стіну й сів у наметі, але дощ, був такий сильний, що мало не прибивав намет до землі, і я був змушений перейти до печери, хоч і боявся, щоб вона не завалилась мені на голову.
Злива додала мені праці — довелось робити в огорожі відтулину, ніби ринву для стоку води, бо інакше вона залила б мою печеру. Просидівши там деякий час і побачивши, що підземні поштовхи спинились, я почав заспокоюватись. Для бадьорості, яка була мені конче потрібна, я підійшов до свого "буфета" й ковтнув трохи рому. Взагалі я витрачав ром дуже ощадливо, бо знав, що, коли вийде мій запас, мені ніяк буде його поновити.
Всю ніч і майже весь наступний день лив дощ, і я не міг вийти з дому. Трохи заспокоївшись, я почав міркувати, що робити далі. Я дійшов висновку, що коли на цьому острові трапляються землетруси, мені не можна жити в печері. Потрібно було побудувати курінь десь на відкритому місці, а щоб забезпечити себе від нападу звірів та людей, обгородити його стіною так само, як і тут. Бо якщо я залишусь у печері, то рано чи пізно буду похований живцем.
Тому я вирішив перебратися зі своїм наметом кудись-інде, бо справді він стояв на небезпечному місці, під виступом гори, яка під час нового землетрусу могла завалитись на нього. Два наступні дні — 19 та 20 квітня — я підшукував нове місце для житла й обмірковував, як здійснити свій план.
Від страху, що мене може засипати, я ночами не міг спати; боявся я спати й поза огорожею.
