Вдовиний пароплав - Грекова І.

Він постукав у двері.

— Хто там? А втім, заходьте, я вже одягнута. Вадим увійшов:

— Можна?

— Звичайно, що за питання. Все можна. Сідай, я зараз закінчу.

Ада Юхимівна перед дзеркалом наносила на обличчя останні штрихи. Закінчила, повернулася до Вадима:

— Чи правда, я пікантна?

— Яв цьому не розуміюсь.

— Треба розумітись на красі. Краса — це стрижень духовного життя.

Вадимові про стрижень сподобалося.

А кімната в Ади Юхимівни цікава, як іграшка. Фіранки смішні, із зайчиками, як у дитячому садку. В кутку, на тахті, розкинула руки величезна лялька.

— Це Аліса,— сказала Ада Юхимівна.— Познайомся з моєю донькою Алісою.

— Для чого у вас лялька? — запитав Вадим.

— Залицяльники подарували. Закордонна, очі заплющує, говорить. Ось візьми.

Вадим спробував, і правда: заплющує очі, розплющує і животом говорить ніби "мама", не понашому. Вадим погрався лялькою не без задоволення, але швидко опам'ятався.

— Навіщо вам лялька, ви ж доросла?

— Дорослому також треба погратися. Що наше життя? Гра.

Останні слова вона проспівала, закотивши очки.

Вадиму це також сподобалося. Правильно, що життя — гра. Гра — це майже брехня, тільки весело.

Поговорили про різне: про школу, про оцінки, про кота Барса, якого Вадим знову прив'язав за хвіст до дверей вбиральні. Людина заходить, а кіт реве. Ада реготала, жмурила очі-луночки:

— Ну Вадиме, чи можна бути таким жорстоким?

З А дою було легко. Випили чаю з цукерками. Подивилися фото на стінках — усі стінки обвішані. Найбільше портретів самої Ади Юхимівни в різних ролях: то з віялом, то в циліндрі, то в смугастому купальнику. Висіли ще портрети різних чоловіків, з вусами і без вусів, з плащами і без плащів, у всіх роти роззявлені, співають.

— Мої товариші по сцені,— пояснила Ада Юхимівна.— Сцена — це цілий світ. Ти цього поки що не розумієш, пізніше зрозумієш.

— А це хто, гладкий? — запитав Вадим. Глад-_ кий йому особливо не сподобався — через розкішне пузо, роззявлений рот.

— Це мій перший чоловік. Він був не гладкий, а повний, статечний. Чоловікові повнота не шкодить, це жінка повинна берегти фігуру.

— Він помер?

— Ні, чому помер? Співає. Видатний артист. Вона назвала прізвище, якого Вадим і не чув.

— Чому ж Капа каже, що ви вдова?

— Це за третім чоловіком. Він справді помер, хоча перед тим мене покинув. Від тих переживань у мене й голос пропав. А який був голос! Чисте срібло.— Ада Юхимівна ледь зажурилася, але тут же знову засміялася.— Ти ще молодий, ти не знаєш, що таке туга за минулим. Але навіщо тужити? Життя чудове! У ньому стільки радості: музика, любов, природа, архітектура...

Вадимові було і соромно слухати її, і якось приємно.

— Ну, я пішов. Дякую за чай, за цукерки.

— Нема за що. Приходь ще. Якби ти знав, яка я самотня...

Коли Вадим пішов, Ада Юхимівна почала вкладатися до сну. Це серйозне діло займало в неї щоденно години дві, не менше. Постелити постіль, підбити подушечку. Розкласти акуратно нічну сорочку з мереживом. Потім — обмивання, лосьйони, креми трьох сортів. На нічний столик — склянку солодкого чаю, печеннячко. Любила, вночі прокинувшись, куснути солоденького.

Закінчивши приготування, лягла. Але не спалося: згадувався Вадим. Хороший хлопчик, хоча й озлоблений. Міг би і в неї бути такий син, якби ж то не робити одного з абортів... Життя, присвячене собі, її жахнуло. А що, по суті, було в цьому житті? Любов? Справжньої любові не було. Вона готова була любити по-справжньому, до могили, але обставини не дозволяли: завжди її кидали, обдурювали. Згадуючи своє життя, де не було любові, а були тільки чоловіки і аборти, Ада Юхимівна гірко заплакала...

А Вадим став заходити все частіше й частіше. Спочатку ніяковів, потім звик. Смішна вона, але добра.

Анфіса була проти:

— Знайшов з ким дружбу мати! Ні ума, ні розуму. Одне слово — опереткова. Коли ти до цієї, до Флерової, ходив, хіба я була проти? Серйозна людина, композитор.

Вадим її не слухав, ходив до Ади, а не до Ольги Іванівни. З Адою йому було легко. "Все минеться, все минеться",— наспівувала вона.

Інколи вона ставила йому давні платівки із записами своїх опереткових арій: "Послухай, чи не правда, чисте срібло?" Платівка крутилася, поскрипувала, далекий голос молодої Ади співав-за-ливався, а поруч сиділа стара Ада і глухо, майже без голосу сама собі підспівувала. Вадим слухав, як співали дві Ади, і дивно, йому це подобалося. До Ади він був поблажливий, не те що до інших, до матері. Потроху він посмілішав, розв'язався, став говорити з Адою про те, що всі брешуть.

— Так, так,— кивала Ада,— ти правий, у житті багато брехні і обману. Щастя — обман, любов — обман.

— Я не про те. Я про те, навіщо всі брешуть?

— І я брешу? — кокетливо запитувала Ада Юхимівна, втоплюючи очиці між щоками.

— Звичайно, брешете. Навіщо ви волосся фарбуєте? Воно ж у вас сиве.

— Ну, знаєш, Вадиме,— ображалася Ада Юхимівна,— ти називаєш брехнею прагнення до краси.

— Ну добре, у вас прагнення,— великодушно згоджувався Вадим.— А в неї? Вона для чого бреше?

"Вона" значило мати.

Ада Юхимівна в ту пору Анфісу недолюблювала, але все ж вважала за потрібне заступитися:

— Не можна так говорити про матір! Вона тобі все життя віддала!

— А мені не треба. Навіщо вона мене народила? Я не просив. Купила мені нові штани, а самій їсти нема чого. Я їх навмисне папіросою пропалив.

— Так ти ще й куриш?!

— У нас усі курять. Ховаються в туалеті і курять крадькома.

— Значить, і ти брешеш? — сміялася Ада Юхимівна.

— Ні, я не брешу. Я одного разу на перерві відкрито закурив. Вобла помітила, розкудкудакалась: "Ой, ой, хлопчик курить!" Тягне до директорки. А я й директорки не боюсь. Що вона мені зробить? Сама до смерті боїться різних чепе. Школа на першому місці в районі, їй не хочеться перше місце втратити. Вона сама мене боїться. "Громов, нам з тобою треба серйозно поговорити". А в самої очі так і бігають. Я їй прямо й сказав: "Боїтеся ви мене". Вона закотила очі й гепнулась. Я заіржав і пішов. І нічого мені за це не зробили... Всі однакові, всі брешуть...

— Звідки в тебе такі розчарування? — казала Ада Юхимівна.— Ти як Байрон.

Вадим навіть трохи пишався, що він — як Байрон.

19

Одного літа Вадим жив у піонерському таборі, а Анфіса Максимівна лишалася в місті зі своїм садком, звідки багатьох дітей розібрали, повезли на дачу, і вона, можна сказати, відпочивала.

І враз несподівано приїхав до неї гість — замполіт. Той самий, який проводжав її з фронту, коли додому виїздила. Змінився, а впізнати можна.

— Здрастуй, Громова,— сказав замполіт бадьорим, військовим голосом.— Я до тебе в гості приїхав. Не проженеш?

— Та що ви, Василю Сергійовичу, як можна? Та я...

Замполіт підстаркуватий, але ще міцний, авторитетний. Зайшов у кімнату, все оглянув.

— Живеш як?

— Добре.

— Ну, молодчина. Так і живи. Хто в тебе народився? Син?

— Синок.

— Молодець, Громова. А я, знаєш, адресу твою зберіг, ну й заїхав глянути, як живеш, чи виконуєш свої зобов'язання.

Анфісі було і дивно, і моторошно, що приїхав до неї замполіт з ревізією. Зібрала на стіл, по пляшку збігала. Прийняла як годиться. Замполіт випив, засумував, розговорився. Розповів про себе. Він уже на пенсії. Живе одинаком. Дружина померла. Донька доросла, заміжня, чоловік прикордонник, заборонена зона. Міг би, звичайно, там прихилити голову, не прогнали б донька із зятем. Та ніби й рано йому себе в діди записувати. Хочеться ще попрацювати, користь, як мовиться, приносити. Тут, у Москві, проїздом від доньки. Ось прийшов до Анфіси глянути, як живе, колишнє згадати.

Назгадувалися вони в той вечір донесхочу, пісень наспівалися — фронтовихІ улюблених. У нього баритон ще міцний, у Анфіси альт уже не той, поскрипує. Пом'янули бойових товаришів, хто загинув, хто живий. У замполіта зв'язки з багатьма залишилися. Головний хірург, той, який на Анфісу сердився, коли вона стала вагітна, вийшов, у великі люди — академік, завідує клінікою, оперує на серці, навіть з-за кордону, з капкраїн, до нього приїздять. А Клава-санітарка — лікар, отоларинголог (одразу й не вимовиш!), успішна жінка, трьох народила, а роботи не кинула. Згадали шпитальне життя, тушонку "другий фронт", і бомбування, і те, як Анфіса боялася...

— А все ж таки героїнею була,— сказав замполіт.— Ти, Фісо, героїня.

Анфіса зніяковіла, руки сховала. Говорила вона з оглядкою, кривлячи рот, щоб не було видно дірки, де не вистачало зуба. Під кінець вечора посміливішала, стала навіть посміхатися, але акуратно. Замполіт сказав:

— А ти, Фісо, ще на рівні жінка. У тебе ще закохатися можна. Заміж не збираєшся?

— Що ви, Василю Сергійовичу, мені та заміж. Я стара.

— І не такі виходять.

Посидів, пожартував і пішов. На другий день навідався знову. І став приходити. А там, дивись, непомітно-непомітно і потягнулася до нього Анфіса, а він до неї. Про любов у них розмови не було, зрозуміла річ, немолоді, а просто гарно йому було з Анфісою, а їй з ним.

У квартирі, звичайно, помітили, що в Анфіси жилець з'явився. Шила ж у мішку не утаїш. Пересудам не було кінця. Нащо вже Ольга Іванівна, а й та стояла іноді на кухні, слухаючи, що про Анфісу кажуть. А Капа так просто у вічі і висловилася:

— Палить тебе гріх, Анфіско. У твої роки не про чоловіків, а про душу думати треба.

— А сама ти дуже свята,— огризнулася Анфіса.

— Я не свята, я грішна, я богу молюсь, щоб відпустив мені гріхи. Ось і ти молись.

— Релігія — опіум для народу,— сказала Анфіса і зраділа, як вона Капі до ладу відрізала.

— А ти дурепа набита. Мелеш, чого не розумієш. Релігія — опіум, а ти — копіум.

Що таке "копіум", Анфіса не знала, але дуже було образливо.

Тільки Ада Юхимівна Анфісі співчувала та все про своє, про любов:

— Я рада за вас, Анфісо, всією душею рада. Любов — це сон чарівний... Пам'ятаю, ми з Борисом...

— Це з яким?

— Не пам'ятаю. Здається, з першим. Ні, з другим...

Панька Зикова шпурляла речі і вимагала, щоб Анфіса платила за світло і газ подушно, тобто за трьох. Вона забула, що сама колись вимагала по-кімнатно.

А з Ольгою Іванівною у Анфіси була, що називається, смуга відчуження. За щось полаялися, та так і не помирилися. Зараз їй здавалося, що Ольга Іванівна стежить за нею своїми суворими очима, осуджує... А за що осуджувати? Хіба вона сама не жінка?

Замполіт у Анфіси звик, обжився, відігрівся.