Ніч у Лісабоні - Ремарк Еріх Марія

То був чемодан, що я взяв з Оснабрюку, — Гелен сама спакувала його й винесла до автомашини. Поліцай відкрив конверт і почав читати. Я з напруженням дивився на нього; я нічого не знав про того листа і сподівався, що то, може, якась стара, забута і незначна писулька.

Поліцай щось муркнув собі під ніс і поглянув на мене.

— Ваше прізвище Шварц?

Я кивнув.

— Чому ж ви зразу цього не сказали? — спитав він.

— Я вам сказав про це, — відповів я, водночас намагаючись з протилежного боку розібрати, що надруковано в заголовку листа.

— Це правда, він так і назвався, — підтвердив митний чиновник.

— Отже, цей лист стосується вас? — запитав поліцай.

Я простягнув руку. Поліцай завагався на мить, потім віддав мені листа. Тепер я побачив "шапку" листа: то була адреса оснабрюкського відділення націонал-соціалістської партії. Не поспішаючи, я прочитав, що певна установа в Оснабрюку просить всіляко сприяти члену партії Йозефу Шварцу у виконанні важливого таємного завдання, покладеного на нього в цій подорожі. Листа підписано рукою Гелен: Ґеорґ Оргенс, оберштурмбанфюрер.

Я тримав листа в руці.

— Це вірно? — спитав поліцай, уже з більшою повагою, ніж досі.

Тоді я вийняв паспорт, підніс йому до очей і, вказавши на прізвище, знову поклав до кишені.

— Державна таємниця, — пояснив я.

— Тому ви так і повелися?

— Саме тому, — серйозно відповів я і сховав листа. — Гадаю, цього для вас досить?

— Безумовно. — Поліцай примружив око. — Розумію. Нагляд за кордоном.

Я застережно підняв палець.

— Але прошу: жодного слова про це. Сувора таємниця. Тому я так неохоче говорив з вами. І все ж таки ви докопались. Ви член партії?

— Само собою… — заявив поліцай.

Я тільки тут помітив, що він рудий, і поплескав його по вологому від поту плечі.

— Молодець! Ось вам на склянку вина після ваших трудів.

Шварц меланхолійно посміхнувся.

— Дивно, що часом так легко вдається пошити в дурні людей, для яких недовіра є основною рисою їхньої професії. Вам це теж знайоме?

— Тільки не без документів, — сказав я. — Але ж якою мудрою виявилась ваша дружина! Передбачила, що вам знадобиться той лист.

— Гелен, певно, думала, що я не візьму його, якщо вона запропонує мені. З етичних міркувань або ж тому, що він міг би здатись мені небезпечним. Передусім з цієї причини. А втім, я взяв би його.

Досі я слухав Шварца з дедалі більшим інтересом, а тепер почав озиратись навколо. Англійський і німецький дипломати були вже на танцювальній площадці. Вони танцювали фокстрот, і англієць виявився кращим танцюристом. Німець потребував більшої площадки; він танцював з якоюсь лютою агресивністю, штовхаючи поперед себе партнершу, наче важку гармату. На мить мені здалося, ніби то ожили фігури на шаховій дошці. Обидва королі — німецький і англійський — часом присувались загрозливо близько один до одного; але англієць кожного разу поступався.

— Що ж ви зробили потім? — спитав я Шварца.

— Пішов до своєї кімнати, — відповів він. — Я був виснажений, хотів заспокоїтись і обдумати своє становище. Гелен врятувала мене у такий непередбачений спосіб, що я сприйняв його як Deus ex machine — як театральний трюк, завдяки якому після всіх жахів приходить щасливий кінець. Але я мусив зникнути, перш ніж поліцай опам'ятається. Тому я вирішив довіритись своєму щастю, поки воно не зрадило мене. Розпитав про найближчий швидкий поїзд до Швейцарії. Він відходив через годину. Я попередив хазяйку, що поїду на день до Цюриха і беру з собою лише один чемодан, а другий лишаю їй на схов, поки повернуся. Потім пішов на станцію. Вам знайоме оте зречення обережності, яка довгі роки була вашим супутником?

— Так, — мовив я. — Тільки при тому нерідко й помиляються. Людина гадає, ніби доля має повернути їй усе втрачене. Але доля нічого не повертає.

— Це безсумнівно, — погодився Шварц. — Але іноді люди, втративши віру в усі попередні прийоми, пробують якийсь новий. Гелен хотіла, щоб я разом з нею поїхав через кордон. Я нё зробив цього, і був би загинув, коли б її розсудливість не врятувала мене; тому тепер я вже вірив, що цього разу повинен прийняти її пораду і зробити так, як вона хотіла.

— Ви так і зробили? — зацікавився я.

Шварц кивнув.

— Я купив собі квиток у вагон першого класу: розкіш завжди викликає довіру. І тільки коли вже поїзд рушив, я згадав про гроші, які носив при собі. Я не міг сховати їх десь у купе; там я був не один. Крім мене, сидів ще один чоловік, дуже блідий і стривожений. Я подався до туалетних, але обидві виявились зайняті; а тут поїзд уже підходить до прикордонної станції. Інстинктивно я кинувся до вагон-ресторану. Сів за столик і замовив пляшку дорогого вина та обід.

— У пана є багаж? — запитав мене кельнер.

— Так. У вагоні першого класу, тут поряд.

— То, може, пан бажає спершу покінчити з митними формальностями? Я можу потримати для вас це місце.

— О, це ще триватиме довго. Будь ласка, принесіть мені поїсти. Я дуже зголоднів. І хотів би розплатитись наперед, щоб ви потім не подумали, ніби я тікаю.

Моя надія непоміченим пересидіти в ресторані не справдилась. Тільки-но кельнер поставив мені на стіл вино і суп, як зайшли двоє в мундирах. Ще до їх появи я свої гроші засунув під повсть, яка лежала під скатертиною, а того листа поклав у паспорт.

— Паспорт, — сухо сказав перший чиновник.

Я подав йому паспорт.

— А багажу немає? — спитав чиновник, перш ніж розкрити паспорт.

— Тільки один чемодан, — відповів я. — В сусідньому вагоні першого класу.

— Ви повинні відкрити його, — озвався другий чиновник.

Я встав з-за столу.

— Затримайте для мене це місце, — звернувся я до офіціанта.

— Обов'язково! Адже пан заплатив наперед.

Перший чиновник поглянув на мене.

— Ви заплатили наперед?

— Так. Інакше я не міг би пообідати. За кордоном треба платити іноземною валютою. А в мене її немає.

Чиновник розсміявся.

— Непогана ідея! — сказав він. — Дивно, що це мало кому спадає на думку. Ідіть у своє купе. Мені ще треба перевірити цей вагон.

— А мій паспорт?

— Не турбуйтесь, Ми знайдемо вас.

Я пішов у свій вагон. Мій супутник сидів, як на мурашнику. Обливаючись потом, він мокрою хусткою витирав руки й обличчя. Я подивився на вокзал і розчинив вікно. Якщо мене затримають, вискакувати з вагона не мало ніякого сенсу — однак не втечеш; але відчинене вікно все ж трохи заспокоїло мене.

Другий чиновник несподівано з'явився у дверях.

— Ваш багаж!

Я зняв з полиці чемодан і відкрив його. Чиновник поглянув на мої речі, потім почав оглядати чемодани мого сусіди.

— Все в порядку, — мовив він, приклавши руку до кашкета.

— Мій паспорт, — нагадав я.

— Він у мого колеги.

За хвилину ввійшов його колега. Вже не той, що взяв у мене паспорт, а сухорлявий нацист у мундирі, в окулярах і в чоботях з високими халявами.

Шварц посміхнувся.

— Як все-таки німці люблять чоботи! — промовив він.

— Вони ніяк не можуть обійтися без чобіт, —-докинув я. — їм так часто доводиться брести в нечистотах…

Шварц випив свою чарку вина. Всю ніч він пив дуже мало. Я поглянув на годинник: було вже пів на четверту. Шварц помітив мій погляд.

— Вам недовго лишилося слухати, — мовив він. — У вас вистачить часу і на пароплав, і на все інше. Дні, про які я маю зараз розповісти, були днями щастя. А про щастя багато не розповідають.

— Ну, і чим усе скінчилось? — поцікавився я.

— Нацист уже прочитав листа Гелен. Він повернув мені паспорт і спитав, чи є у мене знайомі в Швейцарії. Я кивнув.

— Хто?

— Пани Аммер і Ротенберг.

То були прізвища двох нацистів, які працювали у Швейцарії. Їх знали й ненавиділи всі емігранти, що жили у Швейцарії.

— А крім них, є ще хто-небудь?

— Ну, звичайно, наші люди в Берні. Я гадаю, нема потреби називати їх усіх.

Нацист салютнув мені:

— Бажаю успіхів! Хайль Гітлер!

Моєму попутнику, однак, не пощастило.

Його змусили показати всі документи й піддали перехресному допиту. Він потів і заїкався. Я не міг витримати тієї сцени і запитав:

— Мені можна повернутися до вагон-ресторану?

— Безумовно! — відповів нацист. — Приємного апетиту!

Коли я зайшов у вагон-ресторан, там уже було повно людей. Мій стіл окупувала ціла зграя американців.

— А як же моє місце? — спитав я у кельнера.

Той знизав плечима.

— Я не міг тримати його вільним. Що поробиш з цими американцями? Вони зовсім не розуміють по-німецьки і сідають, куди їм заманеться! Сідайте он туди. Хіба це не однаково, яке місце? Я вже й ваше вино переніс туди.

Я не знав, що робити. Якась весела сімейка захопила всі чотири місця біля мого столу. Там, де лежали гроші, сиділа гарненька дівчина років шістнадцяти з фотоапаратом. Я міг би спробувати відвоювати своє місце, але це привернуло б зайву увагу. А ми ще були на німецькій землі.

Поки я так стояв у нерішучості, кельнер сказав:

— А чому б панові не сісти поки що тут, а потім, коли той стіл звільниться, не перейти на своє місце? Американці їдять швидко — проковтнули сендвічі та апельсиновий сік, і готові. А тоді я можу подати панові справжній обід.

— Гаразд.

Я сів так, щоб можна було спостерігати за своїми грішми. Дивні метаморфози відбуваються з нами: кілька хвилин тому я ладен був позбутися всіх грошей, аби лише проскочити, — а тепер сидів і думав, що треба якось забрати їх у Швейцарії, навіть коли б довелося атакувати американську сімейку. Невдовзі я побачив у вікно, як повели того маленького пітного чоловічка, і відчув глибоке підсвідоме задоволення від того, що повели не мене, а водночас і лицемірну жалість, яка є ніщо інше, як спроба підкупити долю дешевим співчуттям. Я здавався собі огидною потворою, а проте не міг і не хотів стати кращим. Спершу я думав тільки про порятунок, а тепер уже хотів повернути і свої гроші. То були не просто гроші — в них була безпека, Гелен, кілька місяців нашого майбутнього… та водночас то були і просто гроші, в них були мої шкурні інтереси, моє егоїстичне щастя. Ми вже не можемо переробити в собі цієї риси…

— Пане Шварц, — перебив я його, — а як ви повернули свої гроші?

— Ви праві, — спохватився він. — Адже я ще не скінчив цієї безглуздої історії… Швейцарські митні чиновники ввійшли до вагон-ресторану, а в американської родини була не тільки ручна поклажа, а й чемодани в багажному вагоні. Їм довелося вийти. Діти пішли за дорослими. Вони вже пообідали, їхній стіл прибрали.