Ніч у Лісабоні - Ремарк Еріх Марія

Усе, що, на мою думку, я повинен був робити, якимсь дивним чином зразу ж виявлялось тим, чого ні в якому разі робити не слід. Те ж саме сталось і тепер. Замість обійняти той день, відкритись йому цілком і всіма своїми чуттями прийнята в себе Гелен я бродив по квартирі з палким бажанням зробите це й водночас з такою обережністю, ніби я був із скла. І з Гелен, здавалося, творилось те ж саме. Ми страждали й були неприступні, і тільки вечірні сутінки так наблизили страх розлуки, що ми несподівано знову наблизились одне до одного.

О сьомій годині вечора біля вхідних дверей пролунав дзвоник. Я здригнувся. Дзвоник для мене означав поліцію.

— Хто це може бути? — пошепки спитав я.

— Тихше. Давай почекаємо, — сказала Гелен. — Це, певно, хтось із знайомих. Якщо я не відповім, він піде.

Подзвонили вдруге. Потім постукали в двері.

— Іди до спальні, — шепнула Гелен.

— Хто ж це?

— Не знаю. Іди до спальні. Я спроваджу його. Краще відчинити, ніж чекати, поки почують сусіди.

Вона відіпхнула мене. Я швидко глянув довкола, чи не лежить що-небудь із моїх речей на виду. Тоді пішов у спальню. Звідти я почув, як Гелен запитала:

— Хто там? — Чийсь чоловічий голос відповів їй. Потім Гелен сказала: — Це ти? А що, власне, трапилось?

Я причинив двері. У квартирі був другий вихід через кухню, але туди я не міг потрапити непомічений. Лишалась єдина можливість — сховатися у великій стінній шафі, де висіли сукні Гелен. То, власне, була не шафа, а велика ніша в стіні, закрита дверима. Повітря там було досить.

Чоловік разом з Гелен зайшов до вітальні. І тут я впізнав його по голосу. То був брат Гелен, який колись засадив мене в концтабір.

Я поглянув на туалетний столик. Єдине, чим я міг скористатись як зброєю, був ніж для розрізування книг з нефритовою голівкою: нічого іншого я не знайшов. Не роздумуючи, я сховав ножа до кишені і ввійшов у шафу. Певна річ, я мусив оборонятись, якщо він помітить мене, і не було іншого виходу, як убити його, а потім спробувати втекти.

— Телефон? — долинув до мене голос Гелен. — Я нічого не чула. Спала. А що трапилось?

Під час серйозної небезпеки настає мить, коли в людині все досягає такого напруження, що, здається, досить іскри, і вона спалахне. Тоді людина стає майже ясновидцем — так швидко вона міркує і співставляє факти. Отож і я, ще не розчувши відповіді Ґеорґа, вже відчув, що він нічого не знає про мою присутність.

— Я дзвонив тобі декілька разів, — сказав Ґеорґ. — Ніхто не відповів. Навіть служниця. Ми думали, з тобою що-небудь сталось. Чому ти так довго не відчиняла?

— Я спала, — спокійно відповіла Гелен. — Тому й вимкнула телефон. У мене болить голова, не Пройшло і досі. Ти розбудив мене..

— Голова болить?

— Еге ж. І зараз іще сильніше, ніж перед сном. Я прийняла дві таблетки, і їх треба відіслати.

— Снотворні таблетки?

— Проти головного болю. Ти залиш мене саму, Ґеорґе. Мені треба відіспати їх.

— Таблетки — дурниця, — заявив Ґеорґ. — Одягайся, та підемо погуляєм. Надворі така чудова погода. Свіже повітря — краще будь-яких таблеток.

— Я вже прийняла і тепер повинна виспатись. А блукати по місту мені не хочеться.

Вони говорили ще якийсь час. Ґеорґ хотів пізніше зайти за Гелен, але вона відмовилась. Він спитав, чи досить у неї вдома продуктів. Вона відповіла, що досить. А де служниця? Служницю вона, мовляв, відпустила на півдня, увечері та повернеться і приготує вечерю.

— Значить, усе гаразд? — запитав Ґеорґ.

— А що ж має бути негаразд?

— Ну, я тільки так сказав! Часом щось спаде на думку. Зрештою…

— Що "зрештою"? — різко спитала Гелен.

— Ну, як тоді…

Що "тоді"?

— Маєш рацію, — погодився Ґеорґ. — Навіщо про те згадувати? Якщо все гаразд, значить, гаразд. Просто я тобі брат — от іноді й цікавлюсь.

— Авжеж, — сказала Гелен.

— Що?

— Ти мені брат.

— Я хочу, щоб ти це зрозуміла краще. Адже я зичу тобі добра!

Знаю, знаю, — нетерпляче відповіла Гелен. — Ти вже не разказав мені про це.

— Що на тебе найшло сьогодні? Звичайно ти не така.

— Правда?

— Розумніша, хотів я сказати. Якщо та дурниця знову почнеться…

— Нічого не почнеться. У мене просто болить голова, от і все! І я ненавиджу, коли мене контролюють.

— Ніхто Тебе не контролює! Я лише турбуюся за тебе.

— Не турбуйся. Зі мною все гаразд.

— Ти завжди так кажеш. Тоді…

— Не будемо згадувати про "тоді", — різко перебила Гелен.

— Звичайно, не будемо. Я-то напевно не буду. Ти буваєш у лікаря?

— Буваю, — відповіла Гелен після паузи.

— І що він каже?

— Нічого.

— Щось та повинен же він говорити!

— Він каже, мені треба відпочити, — роздратовано сказала Гелен. — Щоб я спала, і коли стомлюсь і коли в мене болить голова, щоб не сперечалась ні з ким і щоб ні в кого не питала, чи це не суперечить моїм обов'язкам фольксгеносін і громадянки уславленої Третьої, тисячолітньої імперії.

— Він так сказав?

— Ні, він цього не говорив, — підвищивши голос, швидко відповіла Гелен. — Це я вигадала! Він лише порадив мені даремно не хвилюватись. Отже, він ніякого злочину не вчинив і не заслужив, щоб його засадили в концтабір. Він щирий прихильник нашого уряду. Тобі цього досить?

Ґеорґ щось пробурчав. Я подумав, що він уже збирається йти геть. Та, знаючи з досвіду, що це найнебезпечніший момент, бо раптом може статися непередбачене, я притягнув дверцята шафи до себе і лишив тільки вузеньку щілинку. Ще мить — і я почув, як Ґеорґ зайшов до спальні…

Потім його тінь ковзнула мимо, на мить затуливши світло, що падало до мене крізь щілину; він пройшов у ванну кімнату. Мені здалося, ніби Гелен іде слідом за ним, проте її я не побачив, Я причинив двері і завмер, стоячи в темряві серед суконь Гелен і стискаючи в руці ніж.

Я знав, що Ґеорґ не помітив мене, і був майже певен, що зараз він з ванної кімнати повернеться до вітальні й почне прощатись; і все ж я відчув, як щось мені здавило горло, а з-під пахов по тілу струмками стікав піт. Страх буває різний, коли ти боїшся чогось невідомого або чогось такого, що вже зазнав. Невідоме, яким би небезпечним воно не здавалося, завжди невиразне, і страх від нього можна контролювати самодисципліною. Та коли знаєш, що на тебе чекає, вже мало чим може зарадити і дисципліна, і психологічні сальто-мортале. Страх першого роду я пізнав перед тим, як потрапити до концтабору; і зовсім інший страх відчув тепер, уже знаючи, що мені буде в таборі, коли знову потраплю туди.

Дивно, але, перейшовши кордон, я ні разу не подумав про все це і не хотів думати. Подібні роздуми утримали б мене від такого одчайдушного кроку, а я всім своїм єством не хотів цього. Крім того, пам'ять іноді фальсифікує факти, щоб полегшити нам життя. Вона прагне навіть нестерпне пом'якшити нальотом забуття. Вам це знайоме?

— Так, знайоме; — відповів я. — Тільки це не забуття; це свого роду напівсон. Досить одного поштовху, і пам'ять прокинеться.

Шварц кивнув.

— Я стояв у темряві й тісноті серед напахчених суконь, загорнутий у них, наче в м'які крила велетенського кажана, і дихав рівно й неглибоко, щоб не зашурхотів шовк або щоб не закашлятись чи не чхнути. Тільки тут я вперше по-справжньому збагнув, що вчинив. Страх, немов чорний газ, підіймався від підлоги, і я боявся, що от-от задихнусь. Сам я в концтаборі не зазнав найгіршого. Там поводились зі мною погано, як і з усіма, але потім відпустили, й, можливо, це теж сприяло тому, що згадка померкла.

І ось тепер переді мною постало все, що творили в таборі з іншими, про що я чув і сліди чого бачив на людях, — і я не міг збагнути того безумства, яке штовхнуло мене покинути благословенні країни, де за факт мого існування мене карали тільки тюрмою та висилкою за кордон. Тепер вони здавались мені пристановищем гуманізму.

Мені було чутно, як Ґеорґ возився у ванній кімнаті. Стіна там тонка, а Ґеорґ, як людина вищої раси, церемонитись не вважав за потрібне. Він з грюкотом відкинув кришку унітаза і здійснив свої природні потреби. Те, що я змушений був слухати, як він мочився, пізніше здавалось мені вершиною моєї ганьби, хоч ще й свідчило про те, що Ґеорґ безтурботний і не підозрює нічого. При тому я подумав про випадки крадіжок і грабунків, коли злодії, перш ніж утекти, паскудять житло — щоб поглумитись над людьми і вгамувати власний сором, бо, йдучи на злочин, від страху відчували позиви до цього.

Я почув, як з бачка зашуміла вода і Ґеорґ залишив ванну кімнату, бадьоро промарширувавши через спальню. Далі до мене долинув глухий стукіт вихідних дверей, а за хвилинку дверцята моєї ніші відчинились, я побачив світло і на фоні світла — темний силует Гелен.

— Уже пішов, — сказала вона.

Вийшов я зі сховища присоромлений; на душі у мене було так, як могло бути в Ахіллеса, коли його побачили в жіночому вбранні. Страх, ганьба і збентеження так швидко приходили на зміну одне одному, що, зрештою, всі ці почуття змішались докупи. Я, правда, звик до такої швидкої зміни почуттів; але існувала істотна різниця між тим, чи тебе тільки вишлють з країни, чи скарають на смерть.

— Тобі треба їхати звідси, — сказала Гелен.

Я глянув на неї. Не знаю чому, я сподівався побачити на її обличчі щось схоже на презирство. Певно, тому, що після недавньої небезпеки я відчував себе присоромленим, хоча перед кимось іншим, крім Гелен, такого відчуття я б не зазнав.

Та на обличчі Гелен не було нічого, крім страху.

— Тобі треба їхати звідси, — повторила вона. — Це було безумство — отак з'явитися тут!

Хоч хвилину тому я й сам так думав, але тепер похитав головою:

— Не зараз, — відповів я. — Через годину. Можливо, він ще блукає десь тут по вулиці. Він може ще раз повернутись сюди?

— Не думаю. Він не запідозрив нічого.

Гелен пішла до вітальні, вимкнула там лампу, підняла віконну штору й почала пильно дивитись на вулицю. Світло з відчинених дверей спальні падало на підлогу золотим ромбоїдом. Гелен стояла за плямою світла, напружено пригнувшись до вікна, ніби стежачи за звіром.

— Тобі не можна йти пішки на вокзал, — прошепотіла вона. — Тебе можуть впізнати. Але ти повинен їхати звідси! Я попрошу в Елли машину й одвезу тебе в Мюнстер. Які ж ми дурні з тобою! Тобі не можна лишатися тут!

Я дивився на Гелен — вона стояла біля вікна, зовсім близько, лише на другому боці кімнати, а проте вже далека від мене — і раптом відчув гострий біль.