💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Зарубіжна література » Ніч у Лісабоні - Ремарк Еріх Марія

Ніч у Лісабоні - Ремарк Еріх Марія

Читаємо онлайн Ніч у Лісабоні - Ремарк Еріх Марія

Вона, здавалося, тільки тепер вперше усвідомила, що ми мусимо розлучитись. Всі застереження, що весь день привидами блукали навколо нас, тепер зникли. Вона побачила небезпеку, побачила на власні очі, і все інше для неї вже не існувало. Нараз у ній не лишилось нічого, крім страху і любові, а водночас над нею вже витала тінь розлуки і втрати. Я відчув це, як і вона, різко й безжалісно: нарешті туман розвіявся і зникла всяка обережність, і якимсь дивним чином та жахлива свідомість несподівано вилилась у нестримне бажання. Я хотів затримати її, я мусив затримати її, я схопив її в обійми, я хотів мати її ще хоч раз, її всю, я вже не мирився з неминучою втратою.

Гелен відвела мої руки і сказала пошепки:

— Не зараз! Мені треба подзвонити до Елли! Не зараз! Ми ж повинні…

"Нічого ми не повинні", — думав я. Я мав ще годину часу, а потім світ для мене провалювавсь у безвість. Чому я досі не відчув цього сильніше? Я відчував це, але чому не розбив скляної стіни між собою і своїм почуттям? Якщо моє повернення було безглуздим, то це було ще безглуздішим! Я повинен був узяти з собою щось від Гелен у ту сіру порожняву, куди я, коли мені пощастить, повернуся. Щось більше, ніж згадку про обережність і зачароване коло, яким я оточив себе, більше того нашого з'єднання в перерві між сном; я повинен свідомо, всіма своїми чуттями взяти Гелен, її тіло і душу, її очі, її розум і думи, цілком, а не так лише, як самець на зорі.

Гелен чинила опір. Вона пошепки вмовляла мене, що може повернутись Ґеорґ, і я не певен, чи вона справді боялася цього. Сам я надто часто потрапляв у небезпеку і звик забувати про неї, тільки-но вона минала. & ту мить, у тій оповитій сутінками кімнаті, сповненій аромату духів

Гелен, її вбрання і ліжка, мені хотілося лише одного: заволодіти нею всім своїм єством, усім, на що я був здатний, і єдине, від чого я страждав і що пронизувало притуплене відчуття втрати, це неможливість володіти нею досконаліше й глибше, ніж дано природою. Мені хотілось мати тисячу рук і вуст, пластичні форми тіла, щоб, притулившись шкірою до шкіри, відчувати Гелен всю, без жодного проміжка, і все ж іще з первісним болем від того, що кров не проникає в кров, що це тільки близькість, а не злиття.

7

Я слухав Шварца, не перебиваючи його. Він розповідав мені, але я розумів, що я для нього лише стіна, від якої іноді поверталась луна його власних слів. Я так і розумів свою роль — інакше я не міг би слухати його без збентеження; я був переконаний, що й він без цього не зміг би розповідати про те, що хотів ще раз викликати в своїй уяві, перш ніж доведеться поховати в беззвучному плині спогадів. Я був сторонньою людиною, яка на одну ніч стрілась йому на життєвому шляху і перед якою він міг не приховувати своїх почуттів. Він постав переді мною, закутаний в анонімний плащ далекого, мертвого прізвища — Шварц, — і коли він скине його, то разом з ним скине й свою особистість і зникне в безіменній юрбі, що мандрує до чорних воріт останньої межі, за якою вже не потрібні ніякі документи і нікого не висилають і не повертають назад.

Офіціант повідомив нас, що, крім англійських дипломатів, з'явився й німецький. Він показав його нам. Посол Гітлера сидів за п'ять столиків од нас у товаристві трьох людей — одного чоловіка і двох здорових і міцних на вигляд жінок, одягнених у сукні двох відтінків синього кольору, що не гармоніювали один з одним. Чоловік, якого офіціант назвав німецьким послом, сидів до нас спиною, що мене цілком влаштовувало і заспокоювало.

— — Я гадав, що це вас, панове, зацікавить, — сказав офіціант. — Адже ви теж говорите по-німецьки.

Ми з Шварцом мимовільно обмінялись емігрантським поглядом — кожен з нас підняв трохи вії, потім байдуже відвернувся. Ніщо, мовляв, нас не цікавить менше, як той посол. Емігрантський погляд відрізняється від німецького погляду часів Гітлера — там, обережно оглянувшись на всі боки, щось пошепки говорять одне одному; але обидва погляди належать до культури двадцятого століття.

Шварц байдуже поглянув на офіціанта.

— Ми його знаємо, — сказав він. — Принесіть нам ще вина. — Потім так само спокійно став розповідати далі.

— Гелен пішла до подруги по автомашину. А я лишився чекати вдома. Був вечір, вікна стояли розчинені. Я вимкнув усі лампи, щоб мене ніхто не побачив у квартирі. Якщо хтось подзвонив би, я б не озвався.

А якщо прийшов би Ґеорґ, я міг би, в крайньому разі, втекти через кухню.

З півгодини я просидів тихенько біля вікна, прислухаючись до шумів на вулиці. Через якийсь час у мені почало наростати моторошне почуття втрати. Воно не було болісне; воно скоріше нагадувало сутінки, що повзуть усе далі та далі, все затіняють і спустошують, аж поки досягнуть обрію. Мені здавалось, ніби Перед очима у мене тремтять терези: з одного боку порожнє минуле, з другого — порожнє майбутнє, а посередині стоїть Гелен з тінню-коромислом на плечах, та й сама вона теж ставала тінню. Мені здавалось, ніби я стою посередині свого життя; наступний мій крок зрушить терези, вони поволі будуть хилитися у бік майбутнього, дедалі більше й більше занурюватимуться в сутінки і вже ніколи не прийдуть до рівноваги.

Мене розбудив шум авто, що наближався до будинку. В світлі вуличного ліхтаря я побачив, як Гелен вийшла з машини і зникла в парадних дверях. Я побрів через темну, мертву квартиру й почув, як повернувся ключ у вхідних дверях. Гелен швидко вскочила в передпокій.

— Можемо їхати, — сказала вона. — Тобі треба назад до Мюнстера?

— Я лишив там свій чемодан. І зареєстрований там під ім'ям Шварца. Куди ж мені ще їхати?

— Заплати за кімнату в готелі і перебирайся в інший.

— Де?

— Та й правда — де? — Гелен трохи подумала.

— В Мюнстері, — зрештою відповіла вона. — Ти маєш рацію. Де ж іще? Всі інші міста далеко звідси.

Я зібрав деякі речі, що могли знадобитись мені, й поклав у чемодан. Ми вирішили, що я сяду в машину не біля свого дому, а трохи далі, на Гітлерплац, а чемодан винесе Гелен.

Ніким не помічений, я вийшов на вулицю. Назустріч повіяв теплий вітер. У темряві шуміло листя дерев. Гелен уже чекала мене на площі.

— Сідай, — шепнула вона, — швидше!

Автомашина виявилась закритим кабріолетом. Обличчя Гелен було освітлене слабкими променями від арматурного щитка. Очі її блищали.

— Треба обережно вести машину, — мовила вона. — Аварія і поліція — це те, чого нам тільки й бракує!

Я не відповів. Про такі речі на вулиці не говорять. Так можна і справді накликати біду. Гелен, посміхаючись, повела машину вздовж міського валу. Вона була сповнена майже гарячкової енергії, наче все це тільки весела пригода; розминаючись зі стрічними машинами чи обганяючи передні, вона балакала сама з собою і з машиною. Коли доводилося зупинитись поблизу поліцая-регулювальника, вона бурмотіла заклинання; якщо ж її зупиняв червоний світлофор, квапила і його.

— Ну вже, давай! Обертайся на зелений.

Я не розумів її настрою. Для мене то була остання година нашого перебування вкупі. Я ще не знав, на що вона зважилась.

Коли виїхали за місто, Гелен трохи заспокоїлась.

— Коли ти збираєшся їхати з Мюнстера далі? — спитала вона.

Цього я не знав, бо не ставив перед собою жодної мети. Я тільки знав, що довго затримуватись там мені не можна. Доля дає людині лише свого роду блазнівську свободу, а потім перестерігає і б'є. Іноді людина сама відчуває, коли настає пора. І я відчув, що настав час виїздити.

— Завтра, — відповів я.

Кілька хвилин вона мовчала, потім запитала:

— Як ти збираєшся це робити?

Я вже міркував про це, коли сидів самотній у темній квартирі. Сісти в поїзд і на кордоні просто показати свій паспорт здавалось мені надто ризикованим. Мене могли спитати про інші документи — дозвіл на виїзд та сплату виїзного податку або про відмітку в паспорті, — а в мене нічого того не було.

— Тим самим шляхом, що й сюди, — сказав я. — Через Австрію. Через Рейн до Швейцарії. Вночі. — Я обернувся до Гелен і попросив: — Давай не будемо про це говорити. Або якомога менше.

Вона кивнула.

— Я взяла з собою гроші. Вони знадобляться тобі. Якщо ти таємно переходитимеш кордон, то зможеш узяти їх з собою. Їх можна обміняти в Швейцарії?

— Можна. А хіба тобі вони не потрібні?

— Я не можу їх узяти з собою. Мене будуть перевіряти на кордоні. Дозволяється мати при собі лише декілька марок..

Я вирячився на Гелен. Що вона лепече? А потім вирішив, що вона помилилася на слові.

— Скільки там? — спитав я.

Гелен кинула на мене бистрий погляд.

— Не так мало, як ти думаєш. Я вже давно відклала їх. Он там вони, в сумці.

Вона показала на маленьку шкіряну сумочку.

— Там здебільшого купюри по сто марок. Є ще й пачка двадцяток, для Німеччини, щоб тобі не довелось розмінювати крупних. Не лічи їх. Візьми з собою. Це так чи інакше твої гроші.

— Хіба нацисти не конфіскували мого рахунка?

— Конфіскували, але з запізненням. Я встигла раніше за них зняти ось ці гроші. Один знайомий банківський службовець допоміг мені. Я хотіла зберегти їх для тебе і якось переслати, але так і не дізналась, де ти є.

— Я не писав, бо думав, що ти під наглядом. Не хотів, щоб тебе посадили в концтабір.

— Не тільки тому, — спокійно докинула Гелен.

— Так, мабуть, не тільки тому.

Ми проїздили село з білими вестфальськими будинками, солом'яними стріхами і чорними балками. По вулиці снували бундючні молодики в мундирах. В пивничці горлали пісню про Хорста Весселя так, що було чутно й на вулиці.

— Скоро буде війна, — несподівано сказала Гелен. — Ти тому й приїхав?

— Звідки ти знаєш, що буде війна? — спитав я.

— Від Георґа. Ти приїхав через це?

Я не розумів, чого вона про це питала.

Так, — відповів я. — І через це теж, Гелен.

— Хотів мене забрати?

Я знову вирячився на неї.

— Боже мій, Гелен, — нарешті озвавсь я, — не говори так про серйозні речі. Ти ж зовсім не уявляєш, як там, за кордоном. Це не якась весела пригода, а коли почнеться війна, то й подумати страшно. Тоді там арештують усіх німців.

Ми змушені були зупинитись біля залізничного переїзду. Перед будиночком обхідника в маленькому палісаднику цвіли жоржини й троянди. Металеві тяги шлагбаума бриніли під вітром, немов арфа. За нами під'їхали інші автомашини — спершу невеличке авто, в якому сиділо четверо серйозних опасистих чоловіків; потім якась літня жінка в зеленому двомісному авто, а згодом безшумно підсунувся великий чорний лімузин "мерседес", схожий на катафалк, і став поруч з нами.

Відгуки про книгу Ніч у Лісабоні - Ремарк Еріх Марія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: