Король Матіуш на безлюдному острові - Корчак Януш

Я не в'язень і не зобов'язаний вам підкорятися. Полковника Дормеська…

— Полковника Дормеська тут більше немає, — перебив його ротмістр. — Після полковника Дормеська не залишилося ні квитанцій, ні рахунків, і взагалі він навіть не спромігся скласти план острова. На запитання: "Чи населений острів?" — полковник Дормесько теж не зумів відповісти. Полковник Дормесько виконував свої службові обов'язки геть погано. Донесення про це вже готове й найближчим часом буде відправлене за призначенням. Усі побажання вашої величності, якщо вони не суперечать інструкції, неухильно виконуватимуться. Спірні питання підлягають вирішенню Ради П'ятьох. У разі незгоди з чимось ви маєте право скаржитися в Раду П'ятьох. Брати приклад із полковника Дормеська я не маю наміру. Честь маю відкланятися!

Матіуш залишився сам. За стіною почувся здавлений сміх.

"Це вони з мене сміються, — подумав Матіуш. — Ну і нехай".

Ротмістр щогодини слав на підпис циркуляри, накази, інструкції, і Матіуш, не читаючи, відсилав назад. Уранці і ввечері ротмістр власного персоною приходив довідатися про здоров'я Матіуша. Той у відповідь мовчав.

Перш ніж влаштувати учення, ротмістр присилав до Матіуша свого ад'ютанта.

— Ваша величносте, дозвольте влаштувати учення? — запитував ад'ютант.

— Не дозволяю! — відрізав Матіуш.

Так продовжувалося п'ять днів. Але прибув корабель, який доставив на острів працівників. За наказом ротмістра вони почали ремонтувати йому житло. У лісі застукали сокири, задзижчали пили.

До будинку ротмістра прибудували ґаночок, спорудили альтанку і ще якісь споруди невідомого призначення. З ранку до вечора — метушня, крики й лайка. Ніякого спокою.

Матіуш потихеньку вислизав із дому. Самотні прогулянки, човен, заняття з Ало і Алою, скрипка стали йому у сто разів дорожчі.

Він розумів: це лише початок. І спокійно чекав розвитку подій. Ротмістр удавав ніби забув про його існування. Зате канцелярія працювала щосили: до пізнього вечора два писарі сиділи, низько схилившись над столом, і щось строчили. Циркуляри, що присилаються на підпис, розпорядження, накази щодень ставали дедалі довшими. Але Матіуш так і не читав їх.

Їжа з кожним днем гіршала. Раніше фінік чи інжир були для Матіуша просто ласощами, а тепер він пропав би без них.

Одного дня Матіушу зовсім не принесли обід. Він не надав би цьому значення, коли б не слова, почуті з-за перегородки:

— Вони сваряться, а ми тут через них маємо з голоду подихати.

Матіуш постукав у стіну: так він викликав свого ад'ютанта.

— Ви сьогодні обідали? — запитав він парубка, який з'явився на виклик.

— Ні, ваша величносте! Кухня вже три дні не працює. Пан ротмістр не має права видавати провізію без підпису вашої величності.

Матіуш одягнув мундир і велів покликати ротмістра.

— Прошу прислати мені на перегляд усі папери з канцелярії, — заявив він ротмістрові.

— Слухаюсь, ваша величносте!

Через п'ять хвилин перед Матіушем лежав наказ про видачу обіду. Він негайно підписав його.

А через десять хвилин у сусідній кімнаті прогриміло триразове "ура" і застукали ложки.

Коли Матіушу принесли обід, він відмовився їсти: і апетит пропав, і часу не було — на столі височіла купа паперів. Серед них була і скарга на полковника Дормеська. Матіуш почав її читати, і на лобі в нього виступив холодний піт.

Скільки стільців, столів, ліжок, простирадл, тарілок, ножів повинно бути на острові, невідомо. Куди поділися мило, молоко, цукерки, книжки, іграшки — теж невідомо. За отриманими даними, у дітей доглядача маяка багато крадених речей короля. Серед паперів не виявлено жодної квитанції, розписки чи рахунку. Приміщення брудні та обшарпалися, непридатні для житла. Солдати робили, що хотіли, ніякої дисципліни.

Але це ще не все: окрім скарги на Дормеська, було три скарги на Матіуша. Читаючи їх, можна було подумати, що вони продиктовані турботою і співчуттям до малолітнього короля-вигнанця.

Ось перша:

Здоров'я короля залишає бажати кращого. Він дратівливий і пригнічений. Відмовляється читати й підписувати папери, чим ускладнює роботу канцелярії. Не дозволяє проводити військових учень.

Друга скарга свідчила:

Король запливає на човні далеко в море і повертається втомлений і пригнічений. Він підіймається на високу гору, звідки можна впасти і розбитися на смерть. Бродить також сам лісом, де водяться дикі звірі, отруйні змії і, можливо, живуть людожери.

Король дозволяє своїй охороні галасувати до пізньої ночі, — говорилося в третій скарзі. — Дикі крики хлопчиськ оглушили острів. Шибеники вкрали у робітників пилку і дві сокири. З підлітками, як відомо, взагалі важко впоратися, тому я складаю із себе всяку відповідальність за подальше.

Дійсно, хлопчики в сусідній кімнаті галасували, курили, лаялися, затівали бійки. Ні про яку гру на скрипці не могло бути й мови, навіть спати ночами стало неможливо. Матіуш хотів попросити їх поводитися тихіше, але роздумав: може, самі зрозуміють, що це недобре.

Матіуш взагалі жодного разу ні з ким не розмовляв і навіть не знав їх поіменно, за винятком свого ад'ютанта, Філіпа.

Цей Філіп, рослий, здоровий парубок, не подобався Матіушу. Начебто слухняний, з'являється на перший поклик, клацає каблуками, але при цьому в нього якось неприємно бігають очі. Зовні все гаразд, ні до чого не причепишся, але одного дня Матіуш побачив на стіні його тінь — вона загрожувала йому кулаком і показувала язика.

У першу хвилину він не повірив своїм очам. Але, крім них, у кімнаті нікого не було. Значить, це могло стосуватися лише його. "За що він мене ненавидить?" — дивувався Матіуш.

Матіуш не раз чув через тонку стінку, як Філіп кричав на товаришів:

— Тихіше! Не заважайте королеві спати! Як ви смієте, хами, непокоїти короля!

Матіуш не розумів: для чого так кричати, коли через перегородку все чутно. Філіп якось дивно розтягував букву "р". Виходило "кор-р-роль", — і Матіушу чулося в цьому знущання.

Матіуш прагнув менше сидіти в кімнаті, менше бувати біля будинку. Але де б він не був — підіймався на свою скелю чи плив на маяк, — його не залишала думка про те, що тепер зробити. Написати в Раду П'ятьох? Але про що? Якщо попросити, щоб усе було, як раніше, вони скажуть: він сам не знає, чого хоче. Може, поговорити з хлопчиками? Сказати, що він хоче з ними дружити? Ні, навіщо кривити душею. Адже це неправда, його ніскільки не цікавить дружба з цими грубіянами.

Вони навмисне через замочну щілину пускають до нього в кімнату тютюновий дим. До нього долітає їхній шепіт і здавлений сміх. Уже краще галас і лайка, ніж кепкування. Матіуш раз у раз чує: "він", "король", "Матіуш". Час від часу нашіптування і смішки перериває гучний знущальний голос:

— Мовчати, худобо! Як ви смієте заважати кор-р-ролю! Кор-р-роль хоче спати!

XX

иття на острові змінилося до невпізнаваності.

Наступного разу корабель привіз топографів зняти план острова. Потім приїхали дві художниці робити зарисовки з натури. Потім — лікар. Він оглянув Матіуша, написав щось на аркушику паперу, сів на корабель і поїхав. Потім стали будувати окремий будинок для канцелярії. Звідкись з'явилися духові труби. На них уміли грати писарі, кілька теслів і двоє підлітків. І от якось увечері заграв оркестр і почалися танці. Танцювали ротмістр, топограф і дві приїжджі жінки. А Матіуш, лежачи в ліжку, заплакав.

Йому раптом стало сумно, що немає більше полковника Дормеська й Валентія, який міг відповісти на будь-яке питання. Стало так тужливо й гірко, що, коли б не діти з маяка і не кладовище на вершині скелі, він одягнувся б і втік у ліс. А там відшукав би вежу відлюдника або пішов до дикунів. Він не сумнівався: вони ховаються в гущавині.

І раптом Матіуш відчув, що хтось повзе по ковдрі.

"Напевно, миша", — подумав він.

Та ні, звір виявився більшим за мишу, рудий, з білими лапками й коротким хвостом. І на шиї в нього висів ланцюжок, на якому бовталося щось кругле. Це був горіх, а в ньому — лист від Клу-Клу.

Любий Матіуше, — писала вона, — чує моє серце, тобі погано на безлюдному острові. Я давно про тебе нічого не чула, тому що в нас із білими велика війна. Бум-Друма вбили. Я тепер, як і ти, сирота.

Далі йшла детальна вказівка, як вкласти відповідь у горіхову шкаралупу, як заклеїти її, щоб не розмокнув папір, коли щурик попливе назад.

"Значить, цей звір на зразок поштового голуба".

У відповідь Матіуш написав, щоб Клу-Клу не турбувалася, що йому живеться добре. Чи довго він ще пробуде на острові, невідомо, нехай пише йому частіше.

На кладовищі додалася ще одна могила.

"Якщо поряд із батьками похована канарка, значить, може покоїтися і мій чорношкірий друг", — подумав Матіуш і розсунув огорожу з камінчиків, розчистив місце для могили Бум-Друма.

"Раз, два, три, чотири, п'ять", — полічив Матіуш, сів у човен і поплив на маяк.

Діти зустріли його особливо привітно, хоча гостинців він їм не привіз. Йому нічого не хотілося просити в ротмістра, який встав сьогодні з лівої ноги і кричав на всіх без розбору. Ало подарував йому красиву черепашку, Ала — гладкий, круглий камінь-голяк. Матіуш відчував, що ніколи більше сюди не приїде і збереже ці дарунки на згадку про дітей.

Ала жодного разу за весь день не плакала, не вередувала. Ало прочитав уголос "Червону Шапочку" і зробив лише одну помилку. Матіушу важко було розлучатися з дітьми. Залишитися б тут, на маяку, а вони там нехай роблять, що хочуть.

Проте довелося повертатися. Входить Матіуш до себе в кімнату, а там сидить ротмістр.

— Ах, як добре, що ви нарешті повернулися, ваша величносте! А то я вже турбувався. Гей, Філіпе!

Філіп негайно виріс у дверях і витягнувся у струнку.

— Жени геть усіх із кімнати, зрозуміло? Кімнату замкни на ключ, а ключ віддай мені, зрозуміло? Якщо хто надумається підслуховувати під дверима нашу розмову з його величністю, шкуру живцем здеру, зрозуміло? Можеш іти!

За стіною почулася метушня — це хлопці поквапно виходили з кімнати. Філіп віддав ротмістрові ключ.

— Любий кузене, — почав ротмістр, коли вони залишилися удвох, — я хочу жити з вами в дружбі і благаю пробачити мені!

Сказав — і бухнувся перед Матіушем на коліна.

— Зараз же встаньте! Я не святий, щоб переді мною ставати на коліна. Поясніть, у чому справа.

— Любий кузене, я праправнук Єлизавети Навіженої, рідної тітоньки Генріха Лютого.