Король Матіуш на безлюдному острові - Корчак Януш

Ала віднесе її дідусеві. Ала хороша дівчинка, і дідусь зрадіє. Дідусь скаже: "Ала гарна дівчинка, Ала принесла дідусеві картинку".

І так без кінця одне й те саме. Але Ала уважно слухає й не перебиває — видно, їй це не набридає.

"У малят теж мають бути права, — думає Матіуш. — Але як зробити, щоб їм було весело і водночас вони не заважали старшим гратися чи робити уроки?"

Тепер зрозуміло, чому короля Пафнутія і взагалі дорослих дратують діти. Напевно, вони їм заважають, як малята — дітям дорослішим. І дорослі вважають дітей безглуздими.

Може, Ала, як канарка, розуміє щось і знає, лише висловитися не вміє. Матіуш забув, про що він думав, коли був маленький, тому й не розуміє Алу.

Адже Ала не завжди вередує. Інколи вона принишкне, втупиться своїми очицями кудись удалину й зітхає. Ато вчепиться в руку Матіуша, довго, пильно дивиться йому в очі і важко зітхає. Або здригнеться раптом усім тілом, ніби від переляку. Буває, що віддає Матіушу свої іграшки. Віддає й примовляє: "На, на, на!" Роздасть усе, розведе руками й радісно вигукне: "У Али нічого немає! Нічого немає!" І ну веселитися: ляскає в долоні, стрибає, регоче.

"Маленькі діти схожі на звіряток", — записав Матіуш у щоденнику.

Добре, що в нього є можливість спостерігати за маленькою дівчинкою. У притулку варто було йому підійти до малят, як старші хлопці піднімали його на сміх, образливо жартували і якоюсь безглуздою витівкою переривали гру. Вважалося, лише дурень може панькатися з малечею.

Зате тут, на безлюдному острові, Матіушу ніхто не заважає робити, що заманеться.

Одне лише його непокоїть: адже діти різні й не всі схожі на Алу. Під час війни їх роту розмістили в селі, по чотири-п'ять осіб у хаті. У будинку, де Матіуш прожив два тижні, був маленький хлопчик — ровесник Али. Але яким він був тихим! Сидить, бувало, цілими днями біля печі, дивиться широко розплющеними очима і мовчить, рідко-рідко щось пробелькоче. І ніколи не пхикав, не плутався під ногами, не приставав, і личко в нього було сумне-сумне. Матіуш тоді ще подумав: "Напевно, у Сумного короля було в дитинстві таке обличчя".

У притулку діти теж були різні: тихоні, у яких вічно очі на мокрому місці, і крикуни, яким не боляче, але вони навмисне видавлюють із себе сльози й ревуть, ябеди й забіяки. Якось Матіуш побачив, як б'ються двоє хлопчаків. "Зовсім як на війні. Буває, б'ються двоє хлопців, а буває — цілі народи. І тоді, напевно, ті, хто не бере участі у війні, теж стоять осторонь і сміються".

Які різні, несхожі люди на світі! І скільки треба знати про них, про речі, про різні явища. Мабуть, дорослі королі й ті не знають усього. Тому так важко бути реформатором.

Матіуш, наприклад, майже нічого не знає про старших хлопчиків. Адже це вони перші збунтувалися проти його реформ.

Великі хлопчики називають ровесників Матіуша "щенятами" і корчать із себе дорослих. У них є свої таємниці, які вони ревно оберігають від молодших. Через будь-яку дрібницю пускають у хід кулаки. Бундючаться, задирають носи, а малят помічають лише тоді, коли їм щось від них треба. Але часто вони беруть у малят речі без дозволу. А заперечуватимеш, вони тебе ж вилають або вдарять. Вони грубіяни, і з ними краще не зв'язуватися. Навіть жарти в них образливі: або висміють перед усіма, або капость якусь підлаштують, або боляче вдарять. Одного разу старший хлопчик ввічливо попросив у Матіуша ручку. А коли Матіуш перед уроком прийшов по свою ручку, той велів йому забиратися геть і навіть замахнувся.

А Матіушу перепало від учителя за те, що він з'явився на урок без ручки.

У РАДУ П'ЯТЬОХ

від короля Матіуша Першого Реформатора з безлюдного острова Білого Диявола.

Прошу Раду П'ятьох змінити на острові варту. У солдатів на батьківщині залишилися дружини й діти. Минуло вже п'ять місяців, і вони сумують, адже вартові не в'язні. По-моєму, це несправедливо. Я не хочу, щоб через мене страждали люди. Тому дуже прошу змінити варту. І ще прошу прислати на острів не дорослих, а старших хлопчиків. Тут є човен, можна купатися, ходити в походи — вони не нудьгуватимуть. А з часом вони теж зможуть виїхати.

З повагою король Матіуш Реформатор.

Прохання короля Матіуша читав. Заперечень не маю.

Полковник Дормесько.

Спочатку Матіуша дратувало, що з приводу будь-якої дрібниці треба звертатися в Раду П'ятьох Королів, які вважалися його опікунами. Але з часом він звик і знайшов у цьому навіть свої переваги. Записуєш у блокнот усе, що тобі треба, потім пишеш прохання, віддаєш полковникові Дормеську, він прикладає печатку, і з першим же пароплавом конверт відправляють.

Матіуш написав уже сорок три прохання і не отримав жодної відмови. У нього навіть револьвер є, бо він не в'язень, а приїхав сюди з доброї волі.

Листа відправили, і Матіуш із нетерпінням почав чекати, коли приїде зміна.

Наступного дня сталася біда: раптово померла канарка. Вона була вже стара й останнім часом сиділа настовбурчившись, не співала, рідко вилітала з клітки, не хотіла купатися в мисці. Їла теж мало. Матіуш бачив це, але сподівався на те, що все ж одужає.

Коли канарка померла, він пригадав, що напередодні ввечері у неї був особливо жалюгідний вигляд. Вона роззявляла дзьоб і заплющувала оченята — ніби задихалася, і тремтіла, як від холоду. Стривожений Матіуш намагався зігріти її своїм диханням. А на ранок бачить: лежить канарка на боці, ніжки простягнула, але голівкою ще вертить, і одне око розплющене. Матіуш схопив її в руки — вона тверда, як камінчик; став дмухати в дзьобик: думав, допоможе. Потім кинувся до Валентія, але зрозумів, що все марно.

"Тепер у мене немає нікого на світі", — з тугою подумав він і зайнявся похованням.

Перш за все вирізав із золотого паперу корону: адже канарка була не проста, а королівська. Потім обклеїв невеличку коробочку зсередини зеленим папером, поклав на дно трохи вати, листя, а на них — канарку. Матіуш робив усе це непомітно, крадькома, немов соромився. Хоча чого соромитися? Канарку подарувала йому покійна мама, клітка з пташкою багато років стояла в кабінеті покійного батька. Значить, це особлива пташка, з нею пов'язані спогади про батьків. А пам'ять про батьків шанують не лише королі.

З двох коробочок Матіуш спорудив катафалк і прив'язав мотузочок. Потім загорнув усе в папір і вийшов з будинку. Він попрямував до кручі, що височіла на березі моря, щоб віддати останню шану другові, який розділяв із ним вигнання. На середині гори, де дорога була рівнішою і звідки ніхто не міг його бачити, він опустив катафалк на землю, поставив на нього труну й потягнув за мотузочок. Ноша для рук легка, а для серця — важка.

Поховати канарку Матіуш вирішив на самій вершині під деревом, звідки відкривався прекрасний ‘ краєвид на море. І, пригадавши, що за старих часів могили полеглим воїнам копали палашами, він вийняв із-за пояса скаутський ніж і вирив ямку. Уже опустивши в неї коробочку, Матіуш подумав: а раптом сталося диво й канарка ожила? І диво сталося, тільки інше: над головою почувся гучний, дзвінкий пташиний спів. Це канарки — вільні мешканці острова — прощалися з нещасною полонянкою.

Матіуш зробив із камінчиків горбок. Коли все було готово, він ще раз поглянув на могилу, і серце у нього стискалося від туги.

Йому пригадалося кладовище в далекій столиці, де поховані його батьки. І сам не знаючи навіщо, він зробив ще дві могили, потім пригадав Кампанеллу, і з'явився четвертий горбок.

Через кілька днів Матіуш обгородив своє кладовище камінням. Тепер він ще більше полюбив це місце на вершині гори і проводив там багато часу, граючи на скрипці і вдаючись до роздумів.

Дні минали за днями, і Матіуш, зайнятий своїми справами, забув про сорок третє прохання. Але одного дня до бухти увійшов корабель і став на якір. Солдати, дізнавшись, що вони повертаються на батьківщину, ошаліли від радості. Навіть завжди спокійний, стриманий Валентій перевернув чайник з окропом, розбив порцелянову статуетку, яка стояла в Матіуша на письмовому столі, і загубив ключі від комори, отож того дня обідали на годину пізніше. Про інших і говорити нічого: від радості вони зовсім втратили голову — кидаються, квапляться, немов бояться, що часу не вистачить на збори. А які збори в солдата, коли все його майно — дерев'яна валізка, миска та ложка?

О п'ятій годині до Матіуша з'явився ординарець Дормеська і за формою доповів, що полковник просить його прийняти.

Матіуш не впізнав Дормеська: замість звичайного халата на ньому був парадний мундир, груди колесом, руки по швах. Нічого не скажеш — бравий воїн.

"Неспроста це". І Матіуша кольнуло недобре передчуття.

— Ваша королівська величносте, дозвольте попрощатися з вами.

— Як, і ви мене залишаєте?

— Ось наказ, — Дормесько простягнув Матіушу складений папір.

Матіуш прочитав наказ і йому стало сумно. Шкода розлучатися з добродушним, поступливим соньком, який не втручався в його справи і без єдиного звуку підписував усі прохання в Раду П'ятьох.

Невідомо, кого ще пришлють замість нього.

XIX

овий комендант — уланський ротмістр маркіз Амарій був покараний засланням на острів Білого Диявола: цей красень і забіяка за одну ніч тричі бився на дуелі та ще й образив генерала. Його супроводжувало троє дорослих — двоє писарів і ад'ютант, і десять підлітків для несення караульної служби.

РАПОРТ № 1

За бажанням вашої королівської величності, для несення караульної служби прибуло десятеро підлітків. За наказом Ради П'ятьох комендантом острова призначений я.

Маркіз Амарій.

— свідчив перший рапорт маркіза. Матіуш, пробігши очима рапорт, написав унизу: "Читав".

Життя на острові змінилося. У кімнаті разом із Матіушем розмістилися підлітки. Маркіз оселився в будиночку, де раніше жили солдати. Тепер Матіуш щодня отримував із гарнізонної канцелярії по декілька паперів: циркулярів, наказів, інструкцій. Треба було їх читати й підписувати.

"Ваша величносте, папір із гарнізонної канцелярії!" Ці слова будили його ночами, чулися за його спиною в лісі, на березі моря.

Матіуш два дні терпів, а на третій викликав до себе ротмістра.

Той з'явився і, навіть не привітавшись, плюхнувся в крісло й закурив сигару.

— Пане ротмістр, я викликав вас у справі! — суворо сказав обурений його розбещеністю Матіуш.

— Тоді я зайду пізніше, коли ви вдягнете мундир, — недбало кинув ротмістр і попрямував до дверей.

У Матіуша від цього нечуваного нахабства потемніло в очах.

— Я не буду вдягати мундир, — гнівно зауважив Матіуш, — і попереджаю вас: ні читати, ні підписувати ваших паперів я не бажаю.