Пітер Пен - Баррі Джеймс Метью

Він негайно відповів голосом Гака:

— А щоб тобі кілок в ребра і кольки в печінку, — так, я чую тебе.

У цей критичний момент Гак навіть не зблід, анітрохи, зате Смі і Старк з жахом вчепилися один в одного.

— Хто ти, незнайомцю? Говори! — зажадав Гак.

— Я — Джеймс Гак, — відповів голос, — капітан "Веселого Роджера".

— Ні-ні, не правда, — прохрипів Гак.

— Сто чортів тобі в печінку! — відказав голос. — Ще раз промов це, і я запущу в тебе якір.

Тоді Гак спробував заговорити запопадливо.

— Якщо ти Гак, — промовив він майже смиренно, — то будь ласкавий, скажи мені: хто ж тоді я?

— Ти — тюлька, — відповів голос. — Звичайнісінька тюлька.

— Тюлька… — невиразною луною повторив Гак, і саме тоді його гордий дух зламався.

Він бачив, що його підлеглі відступилися від нього.

— Невже весь цей час ми були під командою тюльки? — бурмотіли вони. — Яке це приниження для нас!

Тепер вони перетворилися на собак, що гарчать на господаря, але Гак у своєму горі ледве чи помічав їх.

У цій жахливій ситуації йому потрібна була не їхня віра в нього, а своя власна. А він відчував, що втрачає її.

— Не покидай мене, крихітко, — хрипко прошепотів він.

В його темній натурі було якесь вкраплення жіночності — як у кожного великого пірата, — і воно іноді пробуджувало в ньому інтуїцію. Так і тепер — він інтуїтивно спробував побавитись у відгадування.

— Гаку, — покликав він, — а є в тебе якийсь інший голос?

Пітер нізащо не відмовився б від гри, і тому безпечно відповів своїм власним голосом:

— Ага, є.

— А інше ім'я?

— Так, є.

— Ти рослина? — спитав Гак.

— Ні.

— Камінь?

— Ні.

— Тварина?

— Так.

— Чоловік?

— Ні!

(Ця відповідь прозвучала презирливо).

— Хлопчик?

— Так.

— Звичайний хлопчик?

— Ні!

— Чарівний хлопчик?

На превеликий жаль для Венді, прозвучала відповідь:

— Так.

— Ти з Англії?

— Ні.

— То ти тутешній?

— Так.

Гак зовсім розгубився.

— А тепер ви спитайте його що-небудь, — наказав він піратам, витираючи спітніле чоло.

Смі замислився.

— Я не можу нічого придумати, — сказав він нарешті з жалем.

— Не вгадали, не вгадали! — зарепетував Пітер. — Ага, здаєтесь?

Звичайно, його пиха занесла його занадто далеко, і зловмисники відчули свій шанс.

— Так-так, здаємось, — відповіли вони.

— Ну, добре, — кричав він, — то знайте: я — Пітер Пен.

Пен! У цю хвилину Гак знову став самим собою, а Смі і Старкі — його відданими прихвоснями.

— Тепер він наш! — вигукнув Гак. — Смі — у воду! Старкі — на весла! Схопіть мені його мертвим чи живим!

З цими словами він стрибнув у хвилі, і тут почувся бадьорий голос Пітера:

— Хлопці, ви готові?

— Готові, готові, — долинуло з різних кінців затоки.

— Тоді — вперед, на піратів!

Закипів бій — короткий і жорстокий. Першим пролив ворожу кров Джон: він відважно піднявся на шлюпку і схопив Старкі. Відбулася гостра сутичка, в якій пірат згубив шаблю. Він скочив за борт, і Джон кинувся за ним. Шлюпка відпливла геть.

Тут і там над водою раз-по-раз з'являлась чиясь голова, зблискувала сталь, лунали зойки і крики. У цьому безладі траплялося, що хтось ранив і своїх. Наприклад, Дуда отримав Штопором Смі під ребро, але удару завдав йому Кудрик.

Віддалік від скелі Старкі рішуче наступав на Близнюків і Ледь-Ледя.

А де ж весь цей час був Пітер? Він шукав великої забави. Усі хлопчаки були відважні й хоробрі, і їх ніяк не можна звинувачувати в тому, що вони уникали зустрічі з капітаном піратів. Його залізний кіготь накреслив смертельне коло, від якого хлоп'ята тікали, як налякані рибки.

Але був один, хто його не боявся: той, хто намірився в це коло увійти.

Дивно, але вони зустрілися не у воді. Гак поліз на скелю, щоб набрати повітря, і Пітер теж у той же час поліз на скелю — тільки з протилежного боку. Скеля була слизька, як м'яч, і їм обом доводилось повзти, а не спинатися. Жоден із них не знав, що суперник тут, поряд. І, намацуючи виступ, кожен наткнувся на ворожу руку: від несподіванки обоє підняли голови. Їхні лиця були майже розчулені. Так вони зустрілись.

Навіть найбільші герої зізнаються, що перед боєм у них всередині щось ніби обривається. Якби тої миті таке сталося з Пітером, я зрозумів би його. Зрештою, Гак був єдиним чоловіком, якого боявся навіть Барбекю. Але Пітер нічого такого не відчув — він відчув тільки радість; і від радості аж скреготів своїми симпатичними зубками. Швидкий, як думка, він вихопив кинджал з-за пояса капітана і вже готовий був занурити лезо в тіло його господаря, коли помітив, що стоїть на скелі трохи вище, ніж капітан. Це було не в його правилах. Пітер подав руку ворогові, щоб допомогти йому стати врівень із собою.

І саме в ту мить Гак вдарив його.

Ні, не біль від удару приголомшила Пітера, а несправедливість. Вона зробила його безпомічним. Він тільки дивився перед собою розширеними від жаху очима. Кожна дитина відчуває те саме, коли вперше стикається з несправедливістю. Кожна дитина, яка приходить у цей світ, вважає, що справедливість — це найголовніше її право. Після того як ви поведетеся з нею несправедливо, вона і далі любитиме вас, але вже ніколи не буде такою, як раніше.

Ніхто ніколи не забуває першої несправедливості — ніхто, крім Пітера. Він часто зустрічався з нею, але завжди забував її. Мабуть, у цьому й полягала головна відмінність між ним і всіма іншими дітьми.

І тепер це було для нього так само, як уперше: він міг тільки безпорадно стояти й дивитися. Залізний кіготь двічі пробив його.

Через кілька хвилин після цієї жахливої події хлопчаки побачили Гака у воді: він шалено гріб до свого корабля. Ні тіні радості на перекошеному обличчі — тільки страшенна смертельна блідість: його невідступно переслідував крокодил. За звичайних обставин хлопчаки попливли б за ним зі сміхом і криками, але зараз їм було не до того: вони загубили і Пітера, і Венді; тож тепер нишпорили по всій затоці і раз-у-раз гукали:

— Пітере! Венді!

Потім натрапили на шлюпку і попливли на ній додому, гукаючи дорогою:

— Пітере! Венді!

Але відповіді не було — тільки русалки пересміювались.

— Вони, мабуть, вже давно полетіли чи попливли назад, додому, — вирішили нарешті хлопчаки.

Вони майже не переживали, бо дуже вірили в Пітера. Вони тішилися — як то хлопчиська — з того, що сьогодні пізно полягають спати; і все це буде на совісті мами Венді!

Коли їхні голоси завмерли, холодна тиша впала на затоку, а потім пролунав слабенький зойк:

— Рятуйте, рятуйте!

Дві маленькі постаті билися об скелю: дівчинка непритомно лежала на руках у хлопчика.

З останніх сил Пітер витяг її на скелю і сам ліг коло неї. І навіть втрачаючи притомність, він встиг побачити, що вода прибуває. Він знав, що зараз їх затопить, але нічого більше не міг вдіяти. Вони лежали поряд, аж тут якась русалка вхопила Венді за ногу і легенько потягла у воду. Пітер, відчувши, що вона посувається, опритомнів, стрепенувся і саме встиг підтягнути її назад. Але йому довелося сказати правду.

— Венді, ми на скелі, — сказав він. — І вона все меншає і меншає. Скоро її накриє водою.

Але все одно вона нічого не зрозуміла.

— Нам пора іти, — сказала Венді майже бадьоро.

— Угу, — ледве промовив він.

— Пітере, то ми попливемо чи полетимо?

Він мусив сказати їй все.

— Ти думаєш, Венді, що зможеш сама доплисти чи долетіти аж до острова без моєї допомоги?

Дівчинка мусила визнати, що надто втомилася. Він застогнав.

— Що з тобою? — стурбовано спитала вона, забувши про себе.

— Я не можу допомогти тобі, Венді. Гак поранив мене. Я тепер не можу ні летіти, ні пливти.

— Ти хочеш сказати, що ми обоє потонемо?

— Поглянь, як швидко прибуває вода.

Вони затулили очі руками, щоб нічого не бачити. Діти думали, що скоро їх не стане. І поки вони так сиділи, щось торкнуло Пітера — легенько, як поцілунок — і зупинилося, ніби промовляючи: "Може, я якось стану в пригоді?" Це був хвіст паперового змія, зробленого Майклом кілька днів тому. Змій вирвався з Майклових рук і полетів собі.

— Повітряний змій Майкла, — зауважив Пітер зовсім байдуже, але вже наступної миті схопив змія за хвіст і підтягнув до себе.

— Він підняв Майкла над землею, — закричав він, — може, він підійме і тебе?

— Нас обох!

— Ні, двох він не потягне: Майкл і Кудрик уже пробували.

— Тоді ми можемо тягти жереб, — сміливо запропонувала Венді.

— Нізащо! Ти ж дівчина! — Пітер уже обв'язав хвіст довкола неї. Вона чіплялася за нього, вона відмовлялася іти без нього, але він сказав:

— До побачення, Венді, — і відштовхнув її від скелі.

Через кілька хвилин вона зникла з очей. Пітер лишився в затоці сам-один.

Скеля стала дуже-дуже маленька: зараз сховається під водою. Бліді місячні промені навшпиньки скрадалися по воді; ось-ось можна буде почути наймелодійніші і найтужливіші звуки на світі: спів русалок під місяцем.

Пітер аж ніяк не був схожий на інших хлопчиків, але й він нарешті злякався. Дрож пробіг його тілом, як пробігають брижі по воді; але на морі брижі ідуть одні за одними, сотні і сотні, а Пітер відчув цей дрож тільки раз. І вже наступної миті знову гордо стояв на скелі, з посмішкою на обличчі і з барабанним боєм всередині. Він ніби промовляв: "Смерть — це теж велика пригода".

Розділ 9. Птиця-Небилиця

Останнє, що почув Пітер, перш ніж залишився сам-один, — це були русалки, що пірнали одна за одною у свої спальні на дні моря.

Треба було мати дуже добрий слух, щоб так далеко чути, як вони зачиняють двері; але кожні дверцята в коралових печерах, де вони жили, дзвонили ніжним дзвоном, коли відчинялися і зачинялися (як у найкращих будинках на материку), і Пітер чув ті дзвіночки.

Вода невпинно піднімалась, аж сягнула його ніг; і поки вона готувалася зробити останній великий ковток, увагу Пітера привернув якийсь предмет, що гойдався на хвилях. Він думав, що це шматок паперу на воді — можливо, фрагмент повітряного змія, — і знічев'я уявляв, скільки часу він дрейфуватиме до берега.

Та ось Пітер помітив, що цей дивний предмет, очевидно, заплив у затоку з якоюсь визначеною метою. Предмет боровся з течією і вперто долав її; і коли йому це вдавалося, Пітер, який завжди співчував слабшим, не міг втриматися від оплесків: так, це був напрочуд відважний шматок паперу.

Але насправді це був не папір, а була це Птиця-Небилиця, яка докладала відчайдушних зусиль, щоб, сидячи в гнізді, допливти до Пітера.