Дуже страшна історія - Алексін Анатолій

Тепер інколи дідусь (по маминій лінії) приходив до нас у гості, як казали, "з молодою дружиною", а бабуся (теж по маминій лінії) приходила з своїм "молодим чоловіком", який був старший за неї років на п'ятнадцять. Ми завжди зустрічали їх дуже радо. Єдине, за чим треба було стежити, — це щоб бабуся з чоловіком і дідусь із дружиною не приходили одного й того ж дня, тобто, як казав Костя, "щоб не зустрічалися". Я поцікавився якось прабабусями й прадідусями, — виявилося, що вони також жили на світі довго. Тепер залишалося мріяти тільки про те, щоб лікар, який виступав по радіо, не помилився: я покладав на спадковість великі надії! Я дуже хотів, щоб мама й тато завжди були здорові…

А ще я чув, що діти переносять будь-які хвороби значно легше, ніж дорослі люди. І коли мама чи тато хворіли, я сумував через те, що хвороби всередині сім'ї не можна розподіляти на власний розсуд: я б охоче брав на себе їхні грипи, ангіни, спазми судин. І навіть камені, які десь відкладалися в тата, я б, не вагаючись, узяв і "відклав" де-небудь у себе.

Я знав, що в дорослих від хвилювання підвищується тиск, судини звужуються і відбувається ще багато такого, чого зі мною ніколи не бувало. Одне слово, ми вчасно подзвонили!

Усі дивилися на мене так, немовби хотіли слідом за Наташею сказати: "Спасибі, Алику!.."

І хоч усі наші батьки були вже спокійні, мені здалося, що телефон ми використали не до кінця.

— Давайте подзвонимо кому-небудь з товаришів? — запропонував я.

Почали з Парамонова. Це була людина років дванадцяти з половиною, не більше. Екзальтованість була його яскравою особливістю. Він міг зробити слона не тільки з мухи, а навіть і з комара.

Я знав, що, коли подзвонити Парамонову, він роздзвонить про цей дзвінок на всю школу.

— Парамонов, — проказав я в трубку ледь приглушеним, таємничим голосом. — Привіт тобі просто з старої дачі!

— Ви ще там?

— А де ж нам бути?

— От здорово! З Нінель Федорівною?

— Ні, абсолютно самі.

— Навіть не віриться!

— Приїжджай подивися!..

— Самі в усій дачі?

— Авжеж. Вона цілком у нашому розпорядженні.

— Ну й здорово!

— Ми повернемося пізньої ночі.

— Не може бути!

— Подзвони до мене додому й перевір у батьків. Або до Покійника. Адже батьки неправду не скажуть!

— Чому ж так пізно?

— Ми сиділи в підвалі.

— Довго?

— Чотири з половиною години. А може й більше.

— Ну й здорово! Що ви там робили?

— Розкривали страшну таємницю.

— І розкрили?

— Так, ми розкрили. Таємницю скелета!

— Кого?

— Скелета, скелета… Не дивуйся!

— Справжній скелет?

— А ти думав — іграшковий?

— Чий?

— Важко сказати з абсолютною точністю. Ми не були з ним знайомі…

— Ви в тій самій дачі? Яка описана в повісті? Ну, в тій, у якій зник чоловік!

— Ми теж могли зникнути. Але ми боролись!

— Їх було багато?

— Один чоловік.

— Тільки один? А вас — цілий літературний гурток!

— Якби ти бачив його, ти б зрозумів… Але ми перемогли. Тепер він покараний і перебуває в ув'язненні. Ми посадовили його в підвал!

Потім ми почали дзвонити й іншим своїм однокласникам.

— Слухайте стару Дачу! — говорив я. Або так: — На проводі — стара дача! Ми повернемося пізньої ночі…

Нам заздрили і тому сумнівалися…

— Мабуть, сидите вдома?

— Можете перевірити у наших батьків. Адже батьки неправду не скажуть!

Щоб не здатися Наташі в чомусь нескромним, я говорив: "Ми боролися… Ми розгадали… Ми посадовили в підвал…" Хоч насправді боровся з Племінником я сам і я сам загнав його в підземелля. "Хай для своїх однокласників я залишатимуся поки що безіменним героєм, зате для Наташі назавжди залишуся скромним і чистим!" Ця думка мене втішала.

— Хіба нам не час іти на станцію? — спитав Покійник.

— Вже час, мій друже, час! — зітхнувши, відповів я: ми ще не встигли обдзвонити всіх — у нашому класі навчалося сорок два чоловіки.

Час ми ще мали, але сумніви мене квапили: "А що, коли я знову щось наплутав? А якщо електричка прийде раніше, ніж слід?"

— Побігли! — сказав я. Ходити ми того дня взагалі розучилися.

— Але спершу треба випустити з підвалу Племінника, — сказала Наташа.

— Навіщо його випускати?

— Щоб він там не вмер.

— О, яка ти добра! — вигукнув я і притис руки до грудей.

— Хай сидить "за гратами, в темній в'язниці сирій", — сказав Покійник. — Хіба він не заслужив кари?

— По-моєму, він своє відсидів, — сказала Наташа. І глянула на годинник.

— Ми сиділи значно більше, — заперечив я. — Хоч нічим не завинили. Чому ж він повинен сидіти менше, ніж ми?

Мені не хотілося їй заперечувати. Виконувати будь-яке її бажання — ось що було моєю мрією! "Але ж як нам його випустити? У який спосіб? — подумки міркував я. — Здається, звільнити його в підвалу ще важче, ніж загнати туди!"

Ми вийшли з кімнати й стояли біля сходів: вони вели просто до залізних дверей, які вели просто в підвал.

— Адже він не сам… Це ж я, — тихо почав Гліб.

— Мовчи! — Грізним шепотом я закрив йому рота: ще тільки бракувало, щоб він признався й сам усе розкрив. Ні, це мав зробити я, Детектив!

— Наташа має рацію, — сказав добрий Принц Датський. — По-моєму, племінник Григорій уже усвідомив… Сидить тихо.

Саме в цю мить з підвалу долинуло:

— Відчини-и-и! Чуєш, хло'? Зламаю стіну! Відірву тобі голову!

— Я ладен пожертвувати своєю головою! Але вона ще може придатися вам: слідство не завершено! — крикнув я, перехилившись через поруччя, щоб Племінник почув. — Дещо мені неясно… Слідство буде доведене до кінця! До переможного! І може, я знайду обставини, що пом'якшують провину. Отже, сидіть тихо!

Я глянув на Гліба. Він нахилився, і ніжна, оксамитна шкіра його обличчя вкрилася нервовими плямами. Я пожалів Гліба й не став пояснювати, що саме я з'ясував і що залишилося неясним. Крім того, за всіма правилами я не міг його обвинувачувати, не з'ясувавши мотивів вчиненого злочину. А може, серед сих мотивів справді знайдуться обставини, що пом'якшують провину? Для Гліба і навіть, можливо, для Племінника. Законність! Насамперед законність!..

— Врешті, я можу пожертвувати своєю головою, — повторив я. — Але однієї голови йому буде мало… А вами я ризикувати не можу! — і глянув на Наташу.

— Відчини-и-и! — репетував у підвалі Племінник! — Дачу спалю! Не пожалію себе!

— От бачите: він себе не хоче жаліти. А ви думаєте, що він пожаліє вас. О, які ви довірливі!

— Що ж робити? Час минає, — сказала Наташа. — Де вихід, Алику?

Всі обернулися до мене. І в очах я прочитав надію, якої не міг обманути!

Доля забажала, щоб саме в ту хвилину мій погляд проник просто в кімнату, двері якої були відчинені, й зупинився просто на папірці, що лежав біля телефонного апарата. На ньому (я це запам'ятав!) були написані номери міліції, "швидкої допомоги", "пожежної команди" й Племінникової тітки. Ідея, тут-таки, без будь-якої затримки, блиснула в моєму мозкові!

— Ми подзвонимо тітці, вона завтра вранці приїде і звільнить його!

— Он… На папірці… — підказав Гліб.

— Спасибі, — відповів я таким тоном, наче й справді потребував його підказувань. Мені раптом схотілося самому підкинути Глібові які-небудь обставини, що пом'якшували б провину. Дати йому змогу чим-небудь спокутувати… Хоч кожного разу, коли я поглядав на нього, одне й те саме запитання обпікало мене: "Навіщо? Навіщо він усе це зробив?!"

— До ранку тримати людину в підвалі не можна, — сказала Наташа.

— Людину не можна. Але Племінника…

Вдруге в житті я заперечував їй. Це було нестерпно!

— Жорстокістю не можна перемогти жорстокість, — сказала Наташа.

Я був певен, що цю думку вона повинна неодмінно занотувати в зошит! Хоч я з цією думкою й не був згодний. Добрість до противника — чи не жорстокість це? І чи можна, пожалівши противника, не покарати при цьому себе? Такі сумніви терзали мене й мало не розтерзали остаточно. Я був певен, що й мої думки попадуть до загального Наташиного зошита, коли він нарешті стане загальним в найпрекраснішому розумінні слова: її і моїм!

Може, Наташині думки були благородніші за мої. Але з благородними думками, як я зрозумів того дня, дуже багато мороки: надто вже вони ускладнюють життя. Подзвонили б тітці — і кран. Та де там: не можна тримати людину в підвалі!

— Звільнити повинен хтось один, — сказав я. — А всі інші мають перед цим щезнути. І в домовленому місці чекати на того, хто піде назустріч небезпеці.

Всі подумали, що назустріч небезпеці неодмінно піду я. В очах друзів я прочитав нетерпляче очікування мого подвигу. Саме мого! Що ж, я сам їх до цього привчив. І раптом Наташа сказала:

— Ти не підеш!

І хоч цього разу я йти на подвиг не мав наміру, проте у відповідь на її слова сумно зітхнув і сказав:

— А чому б мені не піти?

— Тому що тебе він ненавидить більше, ніж нас і саме тобі збирається відірвати голову.

"Виходить, вона дорожить моєю головою!" Ця думка змусила мене спрямувати всі свої сили на пошуки виходу із становища.

Погляд мій почав напружено блукати по кімнаті і несподівано зупинився на Глібові. Він не зігнувся, не сховав очей. Того дня я весь час читав що-небудь в чужих очах. Цього разу я прочитав: "Дай мені змогу допомогти вам і спокутувати…"

Я відвів Гліба убік:

— Чи розумієш ти, що в цьому жахливому становищі ми опинилися через тебе?

— Розумію.

— Я іще з'ясую, навіщо, з якою метою ти це зробив!

— Я сам… Хоч зараз…

— Ні, не зараз. Нізащо не зараз! Зрозумій: вирішують секунди. Ми можемо запізнитися на останню електричку. І тоді… Словом, готовий ти на подвиг?

— Я б… Звичайно… Коли б…

— Ніяких "коли б"! Готовий чи ні?

— Готовий.

— Тоді саме ти спустишся в підвал і звільниш звідти Племінника, тільки тобі одному з нас усіх він нічого не зробить. Адже ви спільники. Співучасники злочину!

— Та він мене… Адже це я його спершу — А потім з вами разом… Він не простить!

— О, який ти наївний! Невже ти гадаєш, що я всього цього не передбачив? Викладаю свій план коротко або, як кажуть, конспективно. Розжовувати ніколи. Для Племінника все повинно мати такий вигляд… Ти не з нами. Ти проти нас! Затямив? Спершу ми силоміць витягли тебе з підвалу, бо ти, як вірний Племінників спільник, хотів там залишитись. Затямив? Потім ти весь час поривався виконати свій обов'язок спільника злочину й звільнити Племінника з підземелля. Щоб ти так дуже не поривався, ми тебе зв'язали мотузком. А самі побігли на станцію… Тоді ти нелюдським зусиллям волі розірвав мотузки, кинувся на допомогу спільникові й звільнив його! Затямив? Можеш не повторювати: нема часу! Скажи: ти згоден?

— Згоден…

Перед усіма іншими я розкрив лише частину цього плану: адже вони не знали, що Гліб був спільником…

— Мій скромний задум здійснить Гліб Бородаєв! — сказав я. — Щоб наш бідний в'язень не розтерзав його, все матиме такий вигляд… Оскільки Глібів дідусь носив Племінника на руках, Гліб немовби одразу хотів звільнити його з ув'язнення.