Війна і мир - Толстой Лев

Але Ростов, не дочекавшись чаю, пішов до ескадрону. Вже розвиднялося; дощик перестав, хмари розходились. Було— мокро і холодно, особливо в непросохлому одязі. Еиходячи з корчми, Ростов і Ільїн обидва в сутінках світанку заглянули у глянсувату від дощу шкіряну лікареву халабуду, "з-під фартуха якої стирчали ноги лікаря і всередині якої видно було на подушці чепчик лікарші і чутно було сонне дихання.

— Далебі, вона дуже мила!— сказав Ростов до Ільїна, який виходив з ним.

— Розкіш яка жінка!—з шістнадцятилітньою серйозністю відповів Ільїн.

Через півгодини вишикуваний ескадрон стояв на дорозі. Почулась команда: "Сідай!" — солдати перехрестилися і стали сідати. Ростов, виїхавши вперед, скомандував: "Марш!", і, витягнувшись по чотири чоловіка, гусари, знімаючи —гамір хляпанням копитів по мокрій дорозі, брязкотом шабель і тихим гомоном, рушили великим, обсадженим березами шляхом, слідом за піхотою та батареєю.

Розірвані синьо-лілові хмари, червоніючи на сході, швидко линули за вітром. Ставало все видніше й видніше. Ясно видно було ту кучеряву травичку, що засівається завжди по путівцях, ще мокру від учорашнього дощу; обвисле віття беріз, теж мокре, гойдалось од вітру й ронило вбік від себе світлі краплі. Ясніш і ясніш вимальовувались обличчя солдатів. Ростов їхав з Ільїним, який не відставав від нього, краєм дороги, між двома рядами беріз.

Ростов у кампанії дозволяв собі вільність їздити не на фронтовому коні, а на козацькому. І знавець, і любитель, він нещодавно дістав собі баского донського, великого й доброго буланого коня, на якому він усіх випереджав. їхати на цьому коні було для Ростова насолодою. Він думав про коня, про ранок, про лікаршу і ні разу не подумав про майбутню небезпеку.

Раніше Ростов, ідучи в бій, боявся; тепер він не почував анітрохи страху. Не тому він не боявся, що він звик до вогню (до небезпеки не можна звикнути), а тому, що він вивчився керувати своєю душею перед небезпекою. Він звик, ідучи в бій, думати про все, за винятком того, що, здавалося, було б цікавіше за все інше — про майбутню небезпеку. Хоч як він намагався, хоч як картав себе за боягузтво в перший час своєї служби, він не міг цього досягти; але з роками це прийшло само собою. Він їхав тепер поруч з Ільїним поміж березами, зрідка зриваючи листя з гілок, що потрапляли під руку, іноді доторкуючись ногою до пахвини коня, іноді віддаючи задньому гусарові докурену люльку, не повертаючись до нього, з таким спокійним і безтурботним виглядом, неначе він їхав кататись. Йому жаль було дивитися на схвильоване обличчя Ільїна, який багато і неспокійно говорив; він з досвіду знав той тяжкий стан чекання страху і смерті, в якому перебував корнет, і знав, що ніщо, крім часу, не поможе йому.

Тільки-но сонне з'явилося на чистій смузі з-за хмари, як вітер стих, наче він не смів псувати цього чудесного після грози літнього ранку; краплі ще падали, але вже прямовисно,— і все затихло. Сонце вийшло зовсім, з'явилося на обрії і зникло у вузькій і довгій хмарі, що стояла над ним. Через кілька хвилин сонце ще ясніше з'явилося на верхньому краї хмари, розриваючи її краї. Все засяяло і заблищало. І разом з цим сяйвом, неначе відповідаючи йому, залунали спереду постріли гармат.

Не встиг ще Ростов обдумати і визначити, наскільки далекі ці постріли, як од Вітебська примчав на коні ад'ютант графа Остермана-Толстого з наказом іти клуса дорогою.

Ескадрон об'їхав піхоту й батарею, що так само поспішала, спустився з гори і, пройшовши через якесь порожнє, без мешканців, село, знову піднявся на гору. Коні стали вмилюватись, люди розчервонілися.

— Стій, рівняйся!—почулася спереду команда дивізіонера.

— Ліве плече вперед, кроком руш!—скомандували спереду. І гусари по лінії військ пройшли на лівий фланг позиції і

стали позад наших уланів, що стояли у першій лінії. Праворуч стояла наша піхота густою колоною — це бу^и резерви; трохи вище від неї на горі видно було на чистому-чистому повітрі, в ранішньому, скісному і яскравому освітленні, на самому обрії наші гармати. Спереду за улоговиною видно було ворожі колони й гармати. В улоговині чутно було наш цеп, що вже вступив у бій і весело переклацувався з ворогом.

Ростову, як від звуків найвеселішої музики, стало весело на душі від цих звуків, давно вже не чутих. Трап-та-та-тапІ— бахкали то разом, то швидко один за одним кілька пострілів. Знову замовкло все, і знову неначе лопали хлопавки, по яких ходив хтось.

Гусари простояли з годину на одному місці. Почалась і канонада. Граф Остерман із почтом проїхав позад ескадрону, зупинившись, поговорив з командиром полку і від'їхав до гармат на гору.

Услід за від'їздом Остермана в уланів почулась команда:

— В колону, до атаки шикуйсь!—Піхота попереду них здвоїла взводи, щоб пропустити кавалерію. Улани рушили, похитуючи флюгерами пік, і риссю пішли з гори на французьку кавалерію, що з'явилася під горою ліворуч.

Тільки-но улани зійшли з гори, гусарам наказано було просунутись на гору, у прикриття до батареї. В той час, як гусари ставали на місце уланів, з цепу, з виском і свистом, пролетіли, не влучаючи, далекі кулі.

Давно не чутий цей звук ще радісніше і збудливіше вплинув на Ростова, ніж попередні звуки стрілянини. Нн, вирівнявшись, розглядав поле бою, що відкривалося з гори, і всією душею брав участь у рухові уланів. Улани близько налетіли на французьких драгунів, щось сплуталося там у диму, і через п'ять хвилин улани помчали назад не до того місця, де вони стояли, а лівіше. Між оранжовими уланами на рижих конях і позад них видно було велику купу синіх французьких драгунів на сивих конях.

XV

Ростов своїм зірким мисливським оком один з перших побачив цих синіх французьких драгунів, що переслідували наших уланів. Ближче, ближче просувалися розладженими юрмами улани і французькі драгуни, які переслідували їх. Уже можна було бачити, як ці люди, що здавалися під горою маленькими, зштовхувались, наздоганяли один одного й махали руками або шаблями.

Ростов, як на цькування, дивився на те, що робилося перед ним. Він чуттям почував, що, коли вдарити тепер з гусарами на французьких драгунів, вони не встоять; але якщо вдарити, то треба було зараз, в цю хвилину, інакше буде вже пізно. Він оглянувся круг себе. Ротмістр, стоячи біля нього, так само не спускав очей з кавалерії внизу.

— Андрію Севастянов.ичу,— сказав Ростов,—а ми ж їх зімнемо...

— Браве б діло,— сказав ротмістр,— а справді...

Ростов, не дослухавши його, штовхнув коня, вискочив нав-перед ескадрону, і не встиг він ще скомандувати рух, як увесь ескадрон, почуваючи те саме, що й він, рушив за ним. Ростов сам не знав, як і чому він це зробив. Усе це він зробив, як він робив на полюванні, не думаючи, не міркуючи. Він бачив, що драгуни близько, що вони мчать, розстроєні; він знав, що вони не витримають, він знав, що це лише одна хвилина, яка не повернеться, якщо він пропустить її. Кулі так збудливо вищали і свистіли круг нього, кінь так гаряче просився вперед, що він не міг витримати. Він торкнув коня, скомандував і в ту ж мить, почувши за собою звук тупоту свого розгорнутого ескадрону, повною риссю став спускатися до драгунів з гори. Тільки-но вони зійшли з гори, як мимовільно їх алюр з рисі перейшов у галоп, що ставав усе швидшим і швидшим, у міру того, як вони наближались до своїх уланів та французьких драгунів, що мчали за ними. Драгуни були близько. Передні, побачивши гусарів, стали обертати назад, задні припинятися. З почуттям, з яким він летів навперейми вовкові, Ростов, випустивши на весь мах свого донця, мчав навперейми розстроєним рядам французьких драгунів. Один улан зупинився, один піший припав до землі, щоб його не розчавили, один кінь без сідока заплутався між гусарами. Майже всі французькі драгуни летіли назад. Ростов, вибравши собі одного з них на сивому коні, пустився за ним. По дорозі він налетів на кущ; добрий кінь переніс його через нього, і, ледве втримавшись на сідлі, Микола побачив, що він через якусь часинку дожене того ворога, якого він вибрав за свою ціль. Француз пей, мабуть, офіцер — по його мундиру, зігнувшись, мчав на своєму сивому коні, шаблею підганяючи його. За мить кінь Ростова вдарив грудьми в зад офіцерового коня, мало не збив його з ніг — і в ту ж мить Ростов, сам не знаючи нащо, підняв шаблю і вдарив нею француза.

У ту ж мить, як він зробив це, вся жвавість Ростова раптом зникла. Офіцер упав не так від удару шаблею, який лише трошки розрізав йому руку вище ліктя, як від поштовху коня та від страху. Ростов, стримавши коня, шукав очима свого ворога, щоб побачити, кого він переміг. Драгунський французький офіцер однією ногою стрибав на землі, другою зачепився у стремені.. Він, злякано щулячись, неначе кожної секунди чекаючи нового удару, скривившися, з виразом жаху глянув знизу вгору на Ростова. Обличчя його, бліде й забризкане болотом, біляве, молоде, з дірочкою на підборідді й зі світлими блакитними очима, було дуже не для поля бою, не вороже обличчя, а дуже просте кімнатне обличчя. Ще раніше, ніж Ростов вирішив, що він з ним робитиме, офіцер закричав: "Je me rends!"1 Він, рапаючись, хотів і не міг виплутати із стремена ногу і, не зводячи зляканих блакитних очей, дивився на Ростова. Гусари підскочили, вийняли йому ногу й посадили його на сідло. Гусари з різних боків поралися з драгунами: один був поранений, з Закривавленим обличчям, але^ не давав свого коня; другий, обнявши гусара, сидів на крупі його коня; третій, з допомогою гусара, вилазив на його коня. Спереду бігла, стріляючи, французька піхота. Гусари квапливо помчали назад із своїми полоненими. Ростов їхав назад разом з іншими, переживаючи якесь неприємне почуття, що стискало йому серце. Щось неясне, заплутане, чого він ніяк не міг пояснити собі, відкрилось йому взяттям у полон цього офіцера і тим ударом, якого він завдав йому.

Граф Остерман-Толстой зустрів гусарів, що поверталися, підкликав Ростова, дякував йому і сказав, що він подасть государеві про його звитяжний вчинок і проситиме для нього георгіївського хреста. Коли Ростова покликали до графа Остер-мана, він, згадавши про те, що атаку його було почато без наказу, був цілком певний, що начальник кличе його для того, щоб покарати за самовільний вчинок.