Техану - Ле Гуїн Урсула

— почав він, — я не...

І замовк. Вона сама припинила цю важку розмову.

— Ну гаразд, добре, добре, — Тенар не наважувалася навіть доторкнутися до нього, щоб, бува, не принизити його своїми жалощами. І через це була лиха і на нього, і на тих, хто завдав йому такої тяжкої душевної рани. — Нікого не повинно обходити, де і як ти тепер живеш, чим займаєшся і чого цураєшся! Якщо спробують пхати носа в чужі справи, то з носом і залишаться! — так любила казати Жайвірка. Тенар раптом страшенно закортіло побачити її, таку просту, розсудливу й упевнену в собі. — Хтозна, може, той корабель не має до тебе жодного стосунку. Може, вони просто чигають на піратів — їх тут без ліку. Було б добре, якби Король нарешті взявся за цих харцизяк... Слухай, я в Оґіоновій коморі знайшла дві пляшки вина — цікаво, як довго він їх там тримав? Гадаю, нам обом зараз би не зашкодило випити по келишку. А ось і хліб з сиром. Малу я вже нагодувала — вони з Колючкою подалися жаб ловити. Тож на вечерю, можливо, будуть жаб'ячі стегенця. А наразі перекуси тим, що є. І вина випий. Цікаво, звідки воно в Оґіона і скільки йому років?

Тенар, не вгаваючи, правила звичайнісінькі жіночі теревені, аби лишень відірвати Геда від його похмурих роздумів. І він зрештою зумів опанувати себе і почав їсти, запиваючи їжу старим, не надто міцним червоним вином.

— Мені, мабуть, все-таки краще піти звідси, Тенар, — сказав він. — Потрібен час, щоб навчитися бути таким, яким я став тепер.

— І куди ж ти підеш?

— На верховину, в гори.

— Будеш блукати... як Оґіон? — Вона поглянула на нього і згадала, як колись ішла поряд із ним дорогами Атуану і насміхалася: "І часто чаклунам доводиться жебрати?" А він тоді відповів: "Так, але ми рідко залишаємося в боргу..." Помовчавши, вона обережно запитала:

— А ти не міг би якийсь час просто погоду заклинати чи загублені речі розшукувати? — і знову по самі вінця наповнила його склянку вином.

Гед заперечно похитав головою. Випив вино і мовчки втупився в стіну.

— Ні, — промовив він, — Тепер я не можу навіть цього.

Тенар не повірила. Їй хотілось обурено крикнути йому у вічі: "Як ти можеш таке казати? Невже ти забув усе, чого навчився в Оґіона і на острові Мудреців, усе, що пізнав під час своїх мандрів! Не міг же ти забути всі ті Імена, те мистецтво, яке ти опанував. Ти стільки всього знав! Ти стільки міг! Ти був таким могутнім!" Але вона стрималась і не сказала нічого, тільки прошепотіла:

— Не розумію. Як це могло статися?..

— З кухля просто вилили воду, — сказав Гед і нахилив склянку з вином, наче хотів показати їй, як це робиться. А тоді додав: — Я лише не розумію, навіщо він виніс мене звідти. Доброта юних нерідко призводить до жорстокості... Але тепер я мушу змиритися з цим — доки не зможу повернутися назад.

Вона не зрозуміла до пуття, що він хотів сказати, але виразно відчула в його словах щось на кшталт кволого ремствування, і це прикро вразило її.

— Сюди тебе приніс Калесин! — сухо нагадала Тенар.

У будинку було майже темно, надвечірнє світло сочилося лише крізь крихітне віконце у західній стіні. Тенар не могла розібрати виразу його обличчя. Нараз Гед підняв свою склянку, похмуро усміхнувся і випив до дна.

— Це чудове вино, — похвалив він. — Мабуть, Оґіонові подарував його якийсь багатий купець або знаменитий пірат. Ніколи не пив нічого подібного. Навіть у Хавнорі, — він крутив у руках невеличкий келишок, розглядаючи його. — Я назвуся іншим іменем і подамся через гору до Армута, у східні ліси, де я народився. Там якраз косовиця починається, тож знайти роботу буде неважко.

Тенар не знала, що йому відповісти. Який з нього косар? Щоб найняти його — тендітного і кволого — на таку роботу, треба бути або дуже жалісливим, або, навпаки, жорстоким бузувіром...

— На дорогах зараз просто жах що коїться, — сказала Тенар. — Останнім часом скрізь злодії та розбійники промишляють. Та й чужинські харцизяки, як їх називає Скороход, теж трапляються. Словом, мандрувати одинцем небезпечно!

У темряві вона пильно вдивлялася в його обличчя, намагаючись збагнути, як це: ніколи в житті нічого не боятися і раптом навчитися страху.

— Але ж Оґіон не боявся...— почав було Гед і осікся, згадавши, що Оґіон був магом.

— У долинах, на півдні, — сказала Тенар, — завжди повно роботи. Пасти овець, кіз, корів. Худобу переганяють у гори напередодні свята Довгого Танцю і пасуть там аж до осінніх дощів. У тих краях пастухи завжди потрібні. — Вона ковтнула вина. — А чому б тобі не залишитися тут?

— В Оґіоновій хатині? Та ж сюди вони в першу чергу навідаються.

— Ну то й що? Чого їм від тебе треба?

— Щоб я знову став тим, ким був раніше.

Від розпачу, що звучав у Гедовому голосі, Тенар стало моторошно.

Вона мовчала, намагаючись пригадати, як це — бути всемогутньою Єдиною Жрицею Гробниць Атуану, а тоді зненацька все це втратити, самій відмовитися від влади й могутності, стати просто Тенар, просто жінкою, відтак мати чоловіка, дітей, і знову все втратити, перетворившись на стару бабу, беззахисну вдову... Але навіть згадавши все це, вона не знала, чи до снаги їй зрозуміти його сором, його теперішнє нестерпне упослідження. Можливо, це так тяжко переживають лише чоловіки? Адже жінки загалом звикли до принижень.

А може, правду казала тітонька Слань? Коли з'їсти осердя горіха, залишається порожня шкаралупа.

"Годі про це!" — подумки сказала собі Тенар. І щоб розвіяти чорні думи, а ще тому, що смачне вино трохи розв'язало їй язика, промовила:

— А знаєш, про що я подумала... Згадала, як Оґіон учив мене, а я не хотіла вчитися далі, а потім пішла від нього і знайшла Кременя, вийшла за нього заміж... Так-от, я тоді весь час думала, навіть у день весілля, що Гед, звісно, дуже розсердиться, коли про це дізнається! — Вона засміялася.

— А я таки розсердився, — відповів Гед.

Тенар змовчала.

— Я був розчарований, — пояснив Гед.

— Розсерджений, — поправила Тенар.

— Нехай і розсерджений, — погодився Гед.

Він знову по вінця наповнив її склянку.

— Тоді я сам володів силою і вмів розпізнати її в інших, — сказав Гед. — А ти... ти аж сяяла там, під землею, у тому жахливому Лабіринті, у пітьмі...

— Ну гаразд, тоді скажи: що було мені робити зі своєю силою, з усіма тими магічними знаннями, які Оґіон намагався втовкмачити в мою голову?

— Застосовувати їх.

— Як?

— Так, як застосовують мистецтво Високої Магії.

— Хто застосовує?

— Чарівники, маги, — відповів Гед.

— Отже, магія — це лише вміння, своєрідний хист, вправність чаклунів?

— А що ж іще?

— Але хіба це все?

Гед замислився, час від часу позираючи на неї.

— Коли Оґіон ось тут, біля вогнища, навчав мене Істинної Мови, — вела вона далі, — то я вимовляла оті прадавні слова так само легко і твердо, як і він сам. Так, наче я згадувала мову, якою розмовляла змалечку. Зате вся ота писана премудрість — старовинні руни, великі закляття і правила — здавалася мені мертвою і зовсім чужою. Я часом думала: все це схоже на те, якби мене вбрали у лицарський обладунок, дали меч і спис, шолом з пір'ям і все таке... Адже у всьому цьому я б виглядала геть по-дурному, хіба ні? Ну навіщо мені, скажімо, меч? Хіба я дала б собі з ним раду? В тому обладунку я б навіть ходити не змогла — все одно була б жінкою, залишилась би самою собою. — Вона відсьорбнула вина. — Так що я всі ці чарівні обладунки з себе скинула і перевдягнулася у звичне для себе вбрання.

— А що сказав Оґіон, коли ти вирішила покинути його?

— А що він міг сказати?

Гед знову похмуро усміхнувся, але не сказав ні слова.

За якийсь час Тенар озвалася знову:

— Я стала його ученицею тільки тому, що мене привів ти. Після тебе він більше учнів не брав, а дівчину і взагалі не прийняв би ніколи. Це ти його попросив. Зате він мене любив. І поважав. І я його теж любила і шанувала. Але він не міг дати мені того, чого я хотіла, а я не вміла взяти в нього те, що він мав мені дати. Він це розумів. Але знаєш, Геде, адже він зовсім іншими очима дивився на Терру. Він побачив її напередодні своєї смерті. Ви з тітонькою Сланню кажете, що могутні чарівники одразу впізнають один одного. Не знаю, що Оґіон побачив у Терру, але мені він сказав: "Навчи її всього, що знаєш сама". А ще він сказав...

Тенар змовкла, але Гед терпляче чекав, що вона скаже далі.

— Він сказав: "Її будуть боятися". І повторив: "Навчи її всього! Але не на Роуку". Не знаю, що він мав на увазі. Та й звідки мені знати? Якби я тоді залишилася з ним, то, можливо, змогла б чогось її навчити. Я сподівалася, що коли ти повернешся, то знатимеш, чого її треба навчити, що їй належить знати, моїй бідній скаліченій крихітці.

— Я цього не знаю, — тихо промовив Гед. — Я побачив... У цій дитині я побачив тільки те, що їй заподіяли страшне зло. Зло. — Він залпом допив вино. — На жаль, мені нічого їй дати.

У двері хтось тихенько постукав. Гед схопився на ноги, безпорадно шукаючи, куди сховатися.

Тенер підійшла до дверей і, щойно прочинивши їх, одразу відчула знайомий запах тітоньки Слані.

— У селі чужинці, — промовисто витріщаючись, зашепотіла стара. — Але начебто добрі люди. Подейкують, що вони з того великого корабля, який учора прибув із Хавнору. А ще кажуть, що вони шукають Архімага.

— Він не хоче нікого бачити, — кволо заперечила Тенар. Вона й гадки не мала, що робити.

— Авжеж, мабуть, таки й справді не хоче! — сказала відьма. А тоді запитала: — А де ж він сам?

— Тут, — відповів Яструб, підходячи до дверей.

Тітонька Слань тільки поглянула на нього, але нічого не сказала.

— А вони знають, де я? — спитав він.

— Якщо й знають, то не від мене, — відповіла відьма.

— Якщо вони прийдуть сюди, — сказала Тенар, — ти, зрештою, може ж прогнати їх геть — як Архімаг Земномор'я!..

Ні Гед, ні тітонька Слань не звернули на її слова жодної уваги.

— Ну, до моєї халупи вони точно не навідаються, — сказала відьма. — Якщо хочеш, ходи зі мною.

І Гед, не роздумуючи, мовчки рушив за нею, мимохідь поглянувши на Тенар.

— А мені що їм казати? — розгублено спитала вона.

— Нічого, люба, — відповіла Слань.

* * *

Колючка й Терру повернулися з болота, вполювавши сімох добрячих жаб, тож Тенар заходилася готувати "мисливцям" на вечерю жаб'ячі лапки. Вона вже майже закінчила білувати здобич, коли надворі почулися голоси, і, визирнувши крізь прочинені двері, вона побачила, що на порозі стоять незнайомі чоловіки у капелюхах і гаптованих золотою заполоччю шатах.

— Пані Ґоя? — почувся чийсь чемний голос.

— Заходьте! — запросила вона.

Вони ввійшли до хати.