Техану - Ле Гуїн Урсула

Ти забереш їх із собою?

— Я?!

— Ти ж була його останньою ученицею.

Вона підійшла ближче і сіла на триногий дзиґлик навпроти Геда.

— Я трохи вчилася рунічного письма, але вже майже забула оту науку. Оґіон також навчав мене Істинної Мови, якою розмовляють дракони. Але наразі я пам'ятаю лише деякі слова. Я не успадкувала його хисту, не стала чаклункою. Ти ж знаєш, я просто вийшла заміж. А хіба Оґіон залишив би свої премудрі книги якійсь селянці?

Трохи помовчавши, Гед сказав безбарвним голосом:

— Кому ж він їх у такому разі залишив?

— Тобі, ясна річ!

Яструб не відповів.

— Ти був його справжнім учнем, його гордістю і другом. Він ніколи цього не казав, але ці книги, безперечно, повинні належати тобі.

— І що ж мені з ними робити?

Вона пильно поглянула на нього крізь марево сутінків. Гіркота, тривога, незрозуміла лють, що лунали в голосі Геда, роздратували її.

— Ти, Архімаг, питаєш про це у мене? Годі, Геде, не роби з мене дурепу!

Зненацька він зірвався на ноги. Голос його тремтів, як напнута струна.

— Але невже... невже ти не бачиш... що все це в минулому... все!

Тенар не зводила з нього очей, намагаючись розгледіти в пітьмі його обличчя.

— Я більше не маю магічної сили!. Я віддав її... витратив... усе, що мав. Щоб закрити... Так що про магію мені тепер можна забути.

Тенар хотіла йому заперечити, але не змогла.

— Це як вилити кухоль води, — сказав Гед. — Вихлюпнути в пісок. Або на суху землю. Але я мусив це зробити. Зрештою, що таке один-єдиний кухоль води в безмежній пустелі? Хіба сама пустеля зникла?.. Послухай! Так колись кликав мене якийсь голос звідти, з-за Стіни, із Потойбіччя: йди сюди, слухай, слухай! І я пішов у ту мертву пустелю — іще зовсім юним. І я зустрів там Її, сам став Нею, побрався з власною Смертю. Але це вона дала мені життя. Воду, життєдайну воду. Я став джерелом живої води, струмком, стрімким потоком... Але там усі джерела пересихають. І все, що в мене зрештою залишилось, — це один-єдиний кухоль води, і я конче мусив вилити її в пісок, на дно Сухої ріки, на вкриті чорною імлою скелі. Пустеля прийняла мою жертву, всотавши живу воду до останньої краплі. І тепер я спустошений. Справу зроблено...

Тенар досить багато знала і від Оґіона, і від самого Геда, аби зрозуміти, про яку пустелю йдеться, і хоча комусь його слова могли здатися низкою туманних і плутаних образів, що приховують суть, але їй було зрозуміло, що це саме та істина, яку він пізнав у Потойбіччі. Проте вона також відчувала, що їй не можна мовчати; потрібно перечити йому, спростовувати все, що б він не сказав, навіть якщо його слова — щира правда.

— Ти ще просто не встиг отямитися, — сказала Тенар. — Повернення від смерті до життя — тривала подорож. І важка, навіть якщо назад летіти верхи на драконі. Щоб повернутись остаточно, потрібен час. Час, мир і спокій. Рани твої тяжкі, але вони загояться!

Гед мовчав. Тенар навіть подумала, що їй вдалося трохи його підбадьорити. Але раптом він запитав:

— Так само, як загоїлися рани цієї дівчинки?

Її наче вдарили гострим ножем, настільки гострим, що вона навіть не відчула, як лезо прохромило тіло.

— Не знаю, — сказав Гед уже знайомим їй безбарвним голосом, — навіщо ти взяла її до себе, знаючи, що вона невиліковна. Розуміючи, яким буде її життя. Напевне, доба лихоліття, яку нам довелось пережити, зачепила і цю бідну дитину. Але, як на мене, ти заопікувалася нею з тієї самої причини, з якої я й сам рушив назустріч своєму ворогові. Просто ти не могла вчинити інакше! А тепер нам треба якось жити далі, незважаючи на те, що перемога у двобої зі злом коштувала нам надто дорого... Нам належить вступити в нові часи: тобі — зі своєю обпаленою вогнем дівчинкою, а мені — зі спустошеною душею...

Тенар обернулася і поглянула на чарівну патерицю Оґіона, що стояла в кутку біля дверей. Важкий дубовий костур здавався геть чорним. Крізь прочинені двері було видно дві зорі, що жевріли в небі. Одну з них, яскраву білу зірку, якою вона й раніше часто милувалася довгими літніми вечорами, на Атуані називали Техану. А от як називається друга зірка, що сяяла поряд із Техану, Тенар не знала. Вона також не знала, як називають Техану тут, на Ґонті, і гадки не мала про її Істинне ім'я. Пам'ятала тільки ту назву, яку чула від матері, — Техану. Техану. Тенар, Тенар...

— Геде, — спитала вона, дивлячись у небо, — хто тебе виховував у дитинстві?

Він підійшов до дверей, став поряд із Тенар і теж втупився у затуманену морську далечінь. Відтак озвався, відповідаючи на запитання жінки:

— Та ніхто особливо не виховував. Мати померла, коли я був іще зовсім малим. Були ще старші брати, але я їх не пам'ятаю. Так що зазвичай про мене дбали мій батько і тітка, материна сестра. Батько ковалював, а тітка була в нас, у Десяти Вільхах, відьмою і знахаркою.

— Як тітонька Слань, — мовила Тенар.

— Ні, моя тітка була трохи молодшою. І мала вроджену магічну силу.

— А як її звали?

Гед помовчав, а тоді повільно промовив:

— Не можу згадати.

Відтак озвався знову:

— Вона відкрила мені Істинні імена яструба, сокола, орла, шуліки, чайки, перепелятника...

— А як у вас називають он ту білу зірку?

— Серце Лебедя, — сказав він, дивлячись у небо. — А у Десяти Вільхах її ще називали Стрілою.

Проте він так і не назвав Істинного імені зорі, як не назвав і тих Імен, яких його навчила тітка, — Істинних імен яструба, сокола, орла, шуліки...

— Те, що я говорив тобі... там, біля каміна... це все неправильно, — м'яко сказав Гед. — Я взагалі не мав би про таке говорити. Пробач мені...

— Якщо ти нічого не говоритимеш, то що залишиться робити мені? Хіба що піти звідси. Чому ти завжди думаєш тільки про себе? — роздратовано промовила Тенар, а тоді обернулася до нього і попросила: — Вийди на хвилину, будь ласка. Я хочу роздягнутися і лягти спати.

Розгублений Гед, пробурмотівши якісь вибачення, вийшов надвір, а вона, роздягаючись на ходу, швиденько пірнула в ліжко, притулившись щокою до теплого шовковистого плеча Терру.

"Розуміючи, яким буде її життя..."

Її гнів і вперте заперечення очевидного, небажання погодитися зі слушними доказами Геда — все це було наслідком розчарування, якого вона зазнала. Незважаючи на те, що Жайвірка не раз запевняла її, що тепер, мовляв, уже нічого не вдієш, проте було видно, що в глибині душі вона все-таки надіється: Тенар зуміє загоїти страшні опіки. Зрештою, й сама Тенар завжди говорила, що таке навіть Оґіону не під силу, а натомість потай вірила в те, що Терру зможе вилікувати Гед. Просто покладе руку на страшні шрами — і все відразу минеться: шкіра стане гладенькою, в незрячому оці зажевріє світло, скорчена обпалена рука оживе, і життя дитини зміниться на краще.

"Розуміючи, яким буде її життя... "

Огида, плювки через ліве плече, жах, змішаний із цікавістю, єлейні жалощі та відверті погрози, адже, як відомо, біда біду тягне... І жоден чоловік ніколи не пригорне її до своїх грудей. Ніколи й ніхто, крім Тенар. Так, звісно, Гед має рацію, в такому разі дівчинці краще було б померти. Їм тоді слід було відпустити душу малої на волю і не втручатися в природний перебіг подій — і їй самій, і Жайвірці, і Плющисі — старим бабам, чия м'якосерда чутливість обернулася жорстокістю. Гед має рацію, він знову не помилився. Але тоді виходить, що ті негідники, які задля власної втіхи жорстоко збиткувалися з беззахисної дитини, діяли правильно, коли, тяжко побивши дівчинку, кинули її просто у вогонь? Та, мабуть, зло ще не повністю зжерло їхні душі, бо вони не довели свою чорну справу до кінця — у змордованому дитячому тільці жевріла іскорка життя. Вони помилилися. І вона, Тенар, також помилялася завжди і в усьому. Дитиною її поглинули сили Темряви: вона служила їм, була їхньою Єдиною Жрицею. Невже, покинувши Атуан, вивчивши чужу мову і ставши дружиною та матір'ю — по суті, просто почавши жити власним життям, — вона сподівалася стати кимось іншим? Перестати бути Їхньою рабинею, Їхньою поживою, Їхньою річчю? Її понівечена душа принаджувала до себе таких самих калік, вони ставали частиною її власного горя, її власної біди. Частиною того зла, яке скалічило її долю...

У Терру було м'яке, тепле, запашне волосся. Пригорнувшись до Тенар, вона мирно спала. Хіба вона може заподіяти комусь зло? Так, її життя скалічене і виправити вже нічого не можна, але душа дівчинки чиста і світла. Ні, Терру ще не втрачена для життя! Тенар лежала непорушно, сподіваючись, що їй знову насниться той світлий сон: потоки осяйного повітря, у якому бринить відлуння імен дракона і тієї зорі — Серце Лебедя, Стріла, Техану.

* * *

Густим гребенем з грубого дроту вона вичісувала м'яке підшерстя чорної кози — Тенар збиралася прясти, щоби потім виткати ту знамениту, міцну і теплу тканину, якою з давніх-давен славиться Ґонт. Стару чорну козу чесали вже безліч разів, їй це подобалося, тож вона охоче підставляла під гребінь то один, то другий бік. Сіро-чорні жмутики шерсті поступово збилися у м'яку кошлату хмарку, яку Тенар зрештою запхала у плетену торбу; відтак жінка дбайливо висмикнула колючку, що зав'язла у довгому козячому вусі, а тоді лагідно поплескала худобину по зашийку.

— Ме-е-е! — мекнула коза й підтюпцем подалася геть.

Тенар вийшла з кошари і, поминувши хату, зійшла на ґанок, звідки можна було побачити Терру, що гралася на галявині.

Тітонька Слань навчила дівчинку плести кошики з трави, і, незважаючи на те, що працювати скаліченою рукою було нелегко, Терру швидко захопилася цим нехитрим ремеслом. От і зараз вона сиділа посеред галявини, тримаючи на колінах початий кошик, одначе її увага була прикута до Яструба.

Він стояв доволі далеко від неї, біля краю урвища, повернувшись спиною до всіх і гадки не маючи, що хтось за ним пильнує. Власне, він сам уважно стежив за птахом — молодим боривітром, який, ширяючи над самою землею, полював на дрібних гризунів, що ховалися у траві. Зненацька Гед повільно підвів праву руку, затримав її на рівні плеча і нібито щось сказав, хоча вітер відносив його слова вбік. Боривітер шарпнувся, пронизливо скрикнув, шугонув угору і швидко полетів до лісу на схилі гори.

Гед опустив руку й завмер, дивлячись услід птахові. Дівчинка і жінка теж затамували подих. І тільки птах летів далі — вільний, наче вітер.

* * *

"Якось він прилетів до мене в подобі сокола-сапсана, — розповідав їй Оґіон одного зимового вечора, коли вони сиділи біля коминка й розмовляли про Великі закляття, про перетворення і про мага Борджера, який перетворився на ведмедя.