Король Лір - Шекспір Вільям

То невже ви Кент?
Кент Так, мій королю, це слуга ваш, Кент!
Де Кайюс, ваш слуга?
Лір Умер і згинув.
Він чесний був і зброєю як треба
Орудував.
Кент Це ж я, королю добрий.
Лір Побачимо.
Кент Я вас не покидав
Ані на крок в сумній мандрівці вашій.
Лір Що ж, радий я.
Кент Хто може там радіти,
Де темрява, жалоба, чорна смерть!
І старші дочки ваші вмерли.
Лір Так.
Можливо.
Олбені Він не знає, що говорить.
Даремно ми звертаємось до нього.
Едгар Це марна річ.
Входить офіцер.
Офіцер Едмунд умер, мілорде!
Олбені Що нам до того? Лорди й друзі чесні!
Освідчу вам свій намір. Полегшать
Ми будемо нещасному життя,
Як тільки зможемо. Я віддаю
Йому до рук його священний скіпетр.
(До Едгара й Кента)
Вам повертаєм ваші ми права
І додамо належні нагороди
За послуги. Хвала і шана чесним.
А вороги хай чашу зла доп'ють!
Дивіться, о!
Лір Найменшеньку мою
Повішено. Нема, нема життя!
Чому собака, кінь і щур живуть,
А ти не дишеш? Ти довіку вже
Не прийдеш, не воскреснеш, мила доню!
Прошу вас, розстебніть отут мені...
Спасибі, сер. Погляньте лиш на неї...
Погляньте на уста...
(Умирає)
Едгар Зомлів.,. Королю!
Кент О серце, розірвись!
Едгар Відкрийте очі,
Владарю...
Кент Не тривож його душі,
Дай упокоїтись. То тільки ворог
До мук життя вернуть його хотів ба.
Едгар Умер.
Кент Він довго жив, чинивши над собою
Насильство.
Олбені Винесіть усіх м-ердіе.
Скорбота й плач — усе, що нам зосталось.
(До К-еята й Едгара)
Вам, друзі, владу передам востаннє
І всі про королівство піклування.
Кент Далека путь прослалася мені
Покликав нан. Я не відмовлюсь, ні.
Едгар Нас пригнітив цього часу тягар,
То вилиймо ж у слово серця жар.
Нам, молодим, такого не зазнати
І ряст, як він, так довго не топтати.
Виходять під похоронний марш.

Примітки

Рукопис трагедії був зареєстрований у книговидавничих списках 20 травня 1608 р. З якихось причин п'єса тоді не була опублікована. Уперше видана in folio 1623 p. за авторським текстом.

Трагедія датується 1606-1607 pp. Англійський драматург С. Денієл перевидав 1607 р. свою п'єсу "Клеопатра" (нап. 1594 p.), внісши до тексту додаткові деталі, які були, очевидно, запозичені у Шекспіра. Вплив "Антонія і Клеопатри" відчутний і в п'єсі Барнеса "Грамота диявола" (пост. 1607 p.). Метричний аналіз тексту також свідчить про те, що трагедія була написана після "Короля Ліра" та "Макбета", тобто в 1606-1607 pp.

Головним сюжетним джерелом п'єси є "Життєпис Антонія", що наводиться в "Порівняльних життєписах" Плутарха. Окремі історичні деталі були взяті з "Громадянської війни" Аппіана.

Трагічна історія кохання римського полководця Антонія і прекрасної цариш Єгипту Клеопатри була надзвичайно популярна в західноєвропейському мистецтві XVI-XVII ст. Кілька обробок цього сюжету є і в англійській літературі. [672]

Це — вже згадувана трагедія Денієла, п'єса леді Пембрук "Антоній" (1592), що була, власне, перекладом французького тексту Гарньє, "Доброчесна Октавія" Брендона (1598). Проте лише генієві Шекспіра пощастило надати поширеному сюжету справді художньої довершеності, що відзначає шедеври світової літератури.

П'єса належить до циклу т. зв. "римських трагедій" драматурга ("Юлій Цезар", "Антоній і Клеопатра", "Коріолан"). її композиція відзначається особливим поліфонізмом. Події ідуть одна за одною, створюючи відчуття нескінченного плину часу: повстання Фульвії і брата Антонія проти влади Октавія, загибель Фульвії, переговори тріумвірів із Секстом Помпеєм, відновлення громадянської війни і поразка Помпея, перемога Риму в Парфянській війні, усунення Лепіда і т. д. Так само розімкнено і простір п'єси: Рим, Сірія, Афіни, Александрія. Проте мигтіння географічних назв не породжує відчуття хаотичності. Простір гранично сконцентрований, його смисловими центрами стають Рим і Александрія.

Єгипетським епізодам трагедії притаманний особливий розслаблюючий ритм. Плинуть води вічно оновлюваного Нілу, височать піраміди, які самою своєю непорушністю немовби заперечують рух часу. Тут шанують богиню родючості Ізіду, мінливу і нерідко підступну, непостійну в добрі і в злі. Перед нами світ пізньоелліністичної цивілізації, витонченої і чуттєвої. За законами цього світу живе цариця Клеопатра, одна з останніх представниць стародавнього роду Пто-лемідів.

Іншою тональністю забарвлені римські сцени. Після загибелі Юлія Цезаря і поразки при Філіппах змовників-республіканців Брута і Кассія, влада в Римській державі належить новому тріумвірату. В Римі триває напружена політична боротьба. Кожен із тріумвірів прагне до єдиновладдя. На противагу уповіль-неності александрійських епізодів ритм римських сцен пришвидшений, драматизований. У всьому відчувається невпинний рух часу. Римська цивілізація, основою якої по-давньому проголошуються сувора доброчесність і воїнська доблесть, вступає в новий період свого розвитку. На зміну боротьбі принципів приходить боротьба честолюбств, епічна чеснота воїна поступається місцем індивідуалістичному розрахунку.

Протиборство двох цивілізацій, конфронтація двох епох показані в п'єсі крізь призму індивідуальної долі протагоніста трагедії Марка Антонія. Основна колізія набирає глобальності, варіюється на кількох рівнях: соціальному (Антоній і Октавій), особистому (Антоній і Клеопатра), етичному (боротьба в свідомості самого Антонія) тощо. Ареною зіткнення усіх цих суперечливих прагнень стає сам усесвіт, утілений у ренесансному "мікрокосмосі"— душі людини. Мабуть, саме в "Антонії і Клеопатрі" гуманістичний антропоцентризм Шекспіра востаннє набуває такої виразності. Проте в цій же п'єсі посилюється і тенденція критичного перегляду ренесансної концепції індивідуально-доблесного героя.

Образ Антонія посідає особливе місце в галереї трагедійних протагоністів Шекспіра. "У другій римській трагедії завершується тема першої групи пізніх римських трагедій, трагедій великих афектів, джерело яких сама доблесть як пристрасть, нестримно доблесна натура видатної особистості" (Л. Пінський). [673] "Безмірність" — одна з основних якостей натури Антонія і в той же час його кредо: "Жебрацька то любов, що знає міру".

Шекспір наділяє Антонія рисами епічного героя, часом навіть трохи міфоло-гізуе його образ. Своїм предком і покровителем Антоній не випадково вважає Геракла, одного з найпопулярніших у давньому Римі доблесних еллінських героїв. "Римським Геркулесом" називає Антонія цариця Єгипту. Асоціація з давнім міфом зумовлює низку сюжетних мотивів п'єси. Після поразки під Алексан-дріею зраджений Клеопатрою герой порівнює свої переживання із муками Геракла (слова Антонія про згубну "сорочку Несса"). Бажання Клеопатри брати участь у битві при Акції викликає в пам'яті образ служіння Геракла лідійській цариці Омфалі. Міфологічні паралелі набувають особливого смислового значення, падаючи сюжетному епізоду виразності та об'ємності.

Проте міфологічна образність супроводить Антонія лише, в його "александрій-ській" сфері буття. Світ еллінських сказань, що належить уже далекому минулому, воскресає тут востаннє у своїй неповторній казковій чарівності. Подібно до стародавніх ахейців сидять Антоній та його супутники за столами, що вгинаються від усіляких наїдків. Зустріч Антонія і Клеопатри на річці Кідн нагадує тріумф богині кохання Афродіти. Усе в цьому епізоді сповнене солодкої знемоги й справді язичницької чуттєвої чарівності. Плине вода Кідну, закохана в дотики срібних весел, напоєний млостю вітер горнеться до вітрил корабля. Сама природа переживає любовний екстаз.

Особливої драматичної напруженості цей мотив набирає в зіставленні з реальністю Ренесансу. Не випадково учти в стародавній Александрії так нагадують бенкетування славнозвісних героїв Рабле Гаргантюа і Пантагрюеля, а поява К-чеопатри перед Антонієм надзвичайно, схожа з Тріумфами Кохання раннього Відродження. Язичницька "безмірність" — одна з ілюзій Ренесансу — була так само приречена на зникнення, як і чуттєва краса Єгипту Клеопатри.

Світ цей надзвичайно крихкий і недовговічний. Він став казкою навіть для самих дійових осіб трагедії. Так, про зустріч Антонія і Клеопатри, винесену за межі сценічного часу, розповідає захопленим римлянам Енобарб, який вражає уяву своїх слухачів неймовірністю описуваних подій. З таким, самим захопленням слухали пісні аедів про неймовірні діяння героїв давніх часів або розповіді ренесансних мореплавців, які повернулися з своїх мандрів.

Цьому світу багато в чому співзвучна природа Антонія, причому не тільки в своїй чуттєво-артистичній іпостасі. Антоній — один із. останніх сподвижників Юлія Цезаря, авантюрно-діяльний герой доби громадянських воєн. Його минуле — битва при Фарсалах, у якій він брав участь разом з Юлієм Цезарем, битва при Філіппах тощо. Усе це відбувалося недавно. Проте інтенсивний рух часу відкинув "вік Цезаря" у сферу епічного минулого. Рим доби Октавія живе за іншими законами. Про героїчні діяння Антонія згадують тепер з тим самим відстороненим захопленням, з яким розповідають про подвиги його покровителя Геракла.

Єгипет Клеопатри не знає подібного контрасту епох. Минуле, розчинене в сучасному, підпорядковане тут неквапливому плину часу, Клеопатра не тільки пам'ятає Юлія Цезаря і Помпея Великого,, спогади про них — частина її .власного [674] минулого. В Антонії Клеопатра бачить іще доблеснішого героя, ніж сам Цезар. Послідовником Цезаря вважає себе й герой. Саме в Єгипті визрівають найчесто-любиіші плани Антонія, який раз у раз переживає спалахи енергії, що нагадують про колишню "римську доблесть" героя.

Протагоніст трагедії постійно прагне бути "доблесним" Антонієм у коханні й честолюбстві, у гніві й насолоді. Непогамовність — не просто риса характеру героя, але й вимога, яку він ставить до себе, створюючи свій образ за законами епічної доблесті. Моделюючи самого себе, Антоній на початку дії постійно перебуває в стані титанічного напруження. Вирішивши, що "велич вся життя" — в коханні, герой вимагає від себе безмежної пристрасті. Він проклинає Рим, відмовляється від боротьби за владу. Проте героїчний максималізм героя за-леречує бездіяльність. Повстав Секст Помлей, і протагоніст поспішає залишити Єгипет. Кохання відкинуте ним як ганебна слабкість, єгипетське життя здається порочним, недостойним римлянина.