Еміль і детективи - Кестнер Еріх

І там усе з'ясують.

— Емілю, старий,— прошепотів Густав,— тебе повезуть у "чорному вороні" на Александерплац.

— Ну то й що! — буркнув вахмістр.— Тішбайн, чи є в тебе гроші?

— Є. Вчора хлопці назбирали. І портьє з готелю "Крайд" позичив мені десять марок.

— Справжні детективи! От бісові діти! — пробурмотів вахмістр. Але в тому бурмотінні відчувалася доброзичливість.— Тішбайн, ти поїдеш на метро до Александерплац і підеш в управу до слідчого в кримінальних справах Лур'є. Що буде далі, сам побачиш. І свої гроші теж одержиш.

— Чи можна мені насамперед віддати портьє десять марок? — спитав Еміль.

— Авжеж.

За кілька хвилин приїхала поліцейська машина. І пан Грундайс-Мюллер-Кіслінг мусив у неї сісти. Вахмістр віддав поліцейському, що сидів у машині, протокол і сто сорок марок. І шпильку теж.

Машина поїхала, Діти, що тісною юрбою стояли на вулиці, загаласували їй навздогін, але злодій навіть не поворухнувся. Мабуть, він пишався з того, що їде в такій машині.

Еміль подякував вахмістрові й потис йому руку. Потім Професор оголосив дітям, які чекали на вулиці, що Еміль незабаром одержить гроші в поліційній управі на Александерплац і що гонитва за злодієм скінчилася.

Діти розійшлись, але найближчі приятелі провели Еміля спершу до готелю, а тоді до станції метро "Нолендорф-ська площа". Еміль попросив їх по обіді зателефонувати до малого Вівторка, щоб той теж знав, як усе відбувалося. Далі Еміль сказав, що сподівається до свого від'їзду у

Нойштадт іще раз із ними побачитися. Він щиро дякує їм за допомогу. А гроші він негайно поверне.

— Якщо ти зважишся повертати нам гроші, я тобі боки намну, старий! — розсердився Густав.— Та й взагалі нам іще треба побоксувати. Через твій кумедний костюм.

— Ой, хлопці! — сказав Еміль і взяв Густава та Професора за руки.— Як мені весело! Тож боксувати будемо іншим разом, Густаве. В мене серце не витримає, як я тебе відразу нокаутую.

— Це тобі ніколи не вдасться, хоч гопки скачи! — крикнув Густав.

Потім вони втрьох поїхали на Александерплац, до поліційної управи. Там хлопці довго блукали коридорами, проминули незліченну кількість кімнат, аж поки знайшли слідчого в кримінальних справах Лур'є. Той саме снідав.

Еміль назвав себе.

— А! — вигукнув пан Лур'є, щось жуючи.— Еміль Штульбайн. Юний детектив-аматор. Мені вже телефонували про тебе. Комісар у кримінальних справах чекає. Він хоче побалакати з тобою. Ходімо!

— Моє прізвище Тішбайн,— уточнив Еміль.

— Шило на мило,— буркнув пан Лур'є і знов узявся за свій бутерброд.

— Ми зачекаємо тебе тут,— мовив Професор. А Густав крикнув Емілеві навздогін:

— Не барися, старий! Коли я бачу, що хтось їсть, то мало не вмираю з голоду.

Пан Лур'є ішов коридорами, завертав ліворуч, праворуч, знову ліворуч. Нарешті постукав у якісь двері.

— Заходьте! — почувся чоловічий голос. Лур'є прочинив двері і, жуючи, сказав:

— Малий детектив тут, пане комісаре. Еміль Фішбайн, ви вже знаєте про нього.

— Моє прізвище Тішбайн,— наполегливо виправив Еміль.

— А чого ж, гарне прізвище,— сказав пан Лур'є і так підштовхнув Еміля, що той аж влетів у кімнату.

Комісар у кримінальних справах виявився симпатичним дядечком. Він запропонував Емілеві зручне крісло і звелів докладно розповісти всю історію із злодієм з самого початку. Потім комісар урочисто сказав:

— А тепер ти одержиш свої гроші.

— Нарешті!

Еміль вільно відітхнув і ретельно сховав гроші до кишені.

— Гляди, щоб знову їх у тебе не поцупили.

— Ні, не поцуплять. Я зразу віднесу їх бабусі.

— Правильно. Ой, мало не забув — дай мені твою берлінську адресу. Чи ти пробудеш тут іще хоч кілька днів?

— Мені дуже хотілося б,— сказав Еміль.— Я живу на вулиці Шуманштрасе, п'ятнадцять. У Гаймбольдів. Це прізвище мого дядька. І тітки, звісно, т.еж.

— Чудово все це у вас вийшло, хлоп'ята,— сказав комісар і закурив товсту сигару.

— Справді, хлопці діяли блискуче! — із захватом вигукнув Еміль.— Густав із своїм клаксоном, і Професор, і малий Вівторок, і Крумбігель, і брати Мітенцвай, одне слово, всі. Просто приємно було з ними мати діло. А надто з Професором, то справжній ас!

— Хе, ти теж, здається, не з простачків,— усміхнувся комісар і задимів сигарою.

— Я хотів іще вас спитати, пане комісаре: що тепер буде з Грундайсом, чи як там злодія звати?

— Його відвезли до нашого спеціального відділу. Там його сфотографують, знімуть відбитки пальців. А потім ми звіримо його фотографію і відбитки з матеріалами в нашій картотеці.

— А що це таке?

— Усіх злочинців, які хоч раз попали сюди, ми фотографуємо, знімаємо відбитки пальців. Ми маємо деякі матеріали навіть про тих злочинців, яких ми ще не затримали, а тільки шукаємо. Адже цілком можливо, що чоловік, який тебе обікрав, вчинив до того ще й інші злочини. Правда?

— Авжеж. А я про це й не подумав.

— Хвилинку! — сказав симпатичний комісар, бо задзвонив телефон.— Так, так... цікаві речі для вас... зайдіть до мене в кабінет,— сказав він у телефонну трубку, потім поклав її і звернувся до Еміля:— Зараз сюди прийдуть кілька репортерів і візьмуть у тебе інтерв'ю.

— А що воно таке?

— Ну, розпитають. Для газети.

— Не може бути! — вигукнув Еміль.— Про мене ще напишуть у газеті?

— Напевне. Школяр, який спіймав злодія, стає знаменитістю.

У двері постукали, і до кабінету зайшло четверо чоловіків. Комісар потис їм руки й коротко розповів Емілеву пригоду. Всі четверо старанно занотовували його розповідь.

— Дивина! — сказав нарешті один із репортерів.— Хлопець із провінції стає детективом.

— Може, ви запросите його до себе на роботу? — спитав у комісара інший репортер і засміявся.

— А чому ти не звернувся відразу ж до якого-небудь поліцейського і не розповів йому все? — спитав третій репортер.

І тоді Еміль злякався. Він згадав вахмістра Єшке в Нойштадті і свій сон. Кепські його справи!

— Ну ж бо,— підбадьорив комісар. Еміль знизав плечима і мовив:

— Я скажу вам правду. В Нойштадті я виліз на пам'ятник великому герцогу Карлу — й розмалював йому червоною фарбою ніс, а чорною вуса. Будь ласка, пане комісаре, заарештуйте мене!

Але ні комісар, ні репортери не вжахнулися, навпаки, всі п'ятеро весело зареготали. А тоді комісар сказав:

— Але ж, Емілю, ми не можемо посадити у в'язницю одного з найкращих наших детективів.

— Ні? Справді ні? От добре! — полегшено вигукнув Еміль. А тоді звернувся до одного з репортерів:— Хіба ви не впізнали мене?

— Ні.

— Учора в трамваї номер 177 ви купили мені квиток, бо я не мав грошей.

— Правильно! Тепер я пригадую. Ти ще хотів дізнатися мою адресу, щоб повернути мені ті дрібняки.

— Можна, я зараз вам поверну? — спитав Еміль і видобув із кишені десять пфенігів.

— Пусте! — всміхнувся чоловік.— А ти навіть назвав тоді своє ім'я.

— Авжеж, я завжди так роблю. Мене звати Еміль Тішбайн.

— А мене — Кестнер,— назвався журналіст, і вони потисли один одному руки.

— Здорово! — вигукнув комісар.— Давні знайомі!

— Слухай-но, Емілю,— сказав пан Кестнер,— ходімо зі мною до редакції. А дорогою десь з'їмо тістечка із збитими вершками.

— Можна, я вас почастую? — спитав Еміль.

— Диви, який гордий! — і чоловіки задоволено засміялися.

— Ні, пригощати дозволь уже мені,— сказав пан Кестнер.

— Я залюбки пішов би, але надворі мене чекають Професор і Густав.

— А ми візьмемо їх із собою.

В інших репортерів було ще безліч запитань. Еміль на всі докладно відповідав, а вони швидко занотовували.

— Чи цей злодій — новак? — спитав хтось із них.

— Навряд,— відповів комісар.— Можливо, попереду нас чекає велика несподіванка. На всяк випадок зателефонуйте мені ще раз за годину.

І всі розпрощалися. Пан Кестнер забрав Еміля, Густава і Професора з собою і повіз їх на машині насамперед до кондитерської. Дорогою Густав просигналив у свій клаксон, пан Кестнер злякався, і всі засміялися.

У кондитерській хлопцям стало дуже весело. Вони наминали вишневий торт із збитими вершками і розповідали про все, що тільки наверталося на думку: про їхню військову раду на Нікольсбурзькій площі, про гонитву на таксі за злодієм, про ніч у готелі, про Густава-ліфтера, про скандал у банку. І пан Кестнер сказав під кінець:

— Ви справді чудові хлоп'ята, всі троє!

Вони страшенно запишалися і з'їли ще по шматку торта.

Потім Густав і Професор сіли в автобус. Еміль пообіцяв після обіду зателефонувати малому Вівторкові, а тепер поїхав із паном Кестнером до редакції.

Будинок, де створювалася газета, був величезний. Майже такий завбільшки, як управління поліції на Александер-плац. А в коридорах панувала така метушня й біганина, наче там змагалися в бігу із перешкодами.

Вони зайшли до кімнати, де сиділа гарненька білява дівчина-друкарка. Пан Кестнер став бігати по кімнаті туди й назад та диктувати друкарці все, що розповідав йому Еміль. Часом він спинявся і питав в Еміля:

— Все правильно?

Еміль кивав головою, і пан Кестнер диктував далі. Потім він знову зателефонував комісарові поліції.

— Що ви кажете? — вигукнув пан Кестнер.— Це просто неймовірно!.. Поки що йому не розказувати?.. Он як?.. Це мене дуже тішить... Щиро вам вдячний!.. Це просто сенсація!

Він поклав трубку, пильно подивився на хлопця, наче зроду його не бачив, і сказав:

— Емілю, ходімо мерщій зі мною. Треба тебе сфотографувати.

— Навіщо?— здивувався Еміль.

Але слухняно піднявся з паном Кестнером ще на три поверхи й опинився у великій світлій кімнаті з багатьма вікнами. Тут Еміль причесав чуба, і його сфотографували.

Нарешті пан Кестнер повів Еміля до друкарні,— але ж і гуркотіло там, наче воднораз працювали тисячі друкарських машинок! — дав якомусь чоловікові аркуші, котрі щойно надрукувала гарненька білява дівчина, і сказав, що негайно повернеться, бо це дуже важливий матеріал, але спершу треба відправити хлопця до його бабусі.

Потім вони спустилися ліфтом на перший поверх і вийшли на вулицю. Пан Кестнер підкликав таксі, посадовив у нього Еміля і, хоча хлопець заперечував, дав шоферові гроші, сказавши:

— Будь ласка, відвезіть мого маленького друга на Шуманштрасе, п'ятнадцять.

Вони міцно потиснули один одному руки. І пан Кестнер мовив:

— Коли приїдеш додому, привітай від мене свою маму. Вона, напевне, дуже мила жінка.

— Аякже!

— І ще одне,— крикнув пан Кестнер, коли таксі вже рушило,— прочитай сьогодні увечері нашу газету.