Еміль і детективи - Кестнер Еріх

Ти вкрай здивуєшся, хлопче!

Еміль обернувся до нього і помахав рукою. І пан Кестнер теж помахав йому.

А тоді машина завернула за ріг.

Розділ шістнадцятий

КОМІСАР ПОЛІЦІЇ ВІТАЄ

Таксі їхало вже по Унтер-ден-Лінден, коли Еміль дав знак шоферові, і машина спинилася.

. — Ми вже, мабуть, незабаром приїдемо, пане шофере? — спитав Еміль.

— Еге,— підтвердив той.

— Даруйте, що я завдаю вам зайвого клопоту, але мені спершу ще треба на Кайзералее. До кав'ярні "Жості". Там я залишив букет для бабусі і свою валізку. Тож, коли ваша ласка, поїдьмо туди.

— Що означає "коли ваша ласка"? Чи є в тебе гроші доплатити, коли не вистачить тих, що я вже одержав?

— Є. А ті квіти мені дуже потрібні.

— Гаразд,— сказав шофер і звернув ліворуч.

Вони поїхали крізь Бранденбурзьку браму, потім вниз повз зелений тінистий парк Тіргартен до Нолендорфської площі. Еміль подумав, що тепер, коли все добре, вона виглядає куди веселішою і затишнішою. Але про всяк випадок помацав свою верхню кишеню. Гроші були на місці.

Далі вони поїхали вгору по Мотцштрасе до кінця, завернули праворуч і спинилися біля кав'ярні "Жості".

Еміль вийшов із машини, побіг у кав'ярню, одержав свою валізку і квіти, подякував буфетнику, знову сів у таксі і сказав:

— А тепер, пане шофере, будь ласка, до бабусі. Вони розвернулися, проїхали всю довгу дорогу назад,

перетнули Шпрее і подалися далі старенькими вуличками з сірими будинками. Хлопцеві кортіло роздивитися все зблизька, та, наче навмисне, то раз у раз падала валізка, то вітер рвав білий папір, в який були загорнені квіти, і Еміль мусив міцно тримати букет.

Нарешті шофер загальмував, і машина спинилася на Шуманштрасе біля будинку номер п'ятнадцять.

— От ми і приїхали,— сказав Еміль і виліз з машини.— Скільки я ще винен?

— Ніскільки. Навпаки, тобі належить тридцять пфенігів здачі.

— Ні, ні! — вигукнув Еміль.— Купіть собі на них сигарет.

— Я не курю, любий хлопчику, а жую тютюн. Еміль піднявся на четвертий поверх і подзвонив до

Гаймбольдів. За дверима знявся галас, потім двері розчинилися, і на поріг ступила бабуся. Вона схопила Еміля за комір, поцілувала його в ліву щоку, водночас ляснула по правій і за чуба втягла в помешкання, вигукуючи:

— Ох ти ж, негіднику! Ох ти ж, негіднику!

— Цікаві речі дізнаємося про тебе,— сказала тітонька Марта і приязно простягла йому руку.

Поні Капелюшок у маминому фартусі тицьнула йому лікоть і заверещала:

— Обережно! В мене мокрі руки, я мию посуд. Бідні ми, жінки!

Усі пішли разом у кімнату. Еміля посадовили на канапу, а бабуся і тітка Марта взялися так його розглядати, начебто він був не він, а коштовна картина Тіціана.

— А гроші приніс? — спитала Поні Капелюшок.

— Авжеж!

І Еміль дістав із кишені три папірці, простяг сто двадцять марок бабусі і сказав:

— Ось, бабусю, візьми. Мама тебе щиро вітає. Не сердься, що останнього місяця вона нічого не прислала, їй не дуже велося з роботою. Зате тепер вона передає більше, ніж звичайно.

— Спасибі, люба дитино! — мовила стара і простягла йому назад двадцять марок.— Це тобі. За те, що ти такий чудовий детектив.

— Ні, я не візьму. Адже у мене є ще двадцять марок, які дала мені мама.

— Емілю, бабусю треба слухати. Ану сховай їх до кишені!

— Ні, я не візьму.

— От дивак! — вигукнула Поні Капелюшок.— Мене не довелося б двічі просити.

— Ні, ні, я не можу.

— Або ти візьмеш їх, або в мене з гніву почнеться напад ревматизму,— оголосила бабуся.

— Мерщій сховай ці гроші! — сказала тітка Марта і сама сунула їх хлопцеві в кишеню.

— Ну, коли ви так наполягаєте,— жалібно пробурмотів Еміль.— Спасибі, бабусю.

— Це я маю дякувати тобі, це я маю дякувати,— відказала вона і погладила Еміля по голові.

Тоді Еміль дістав букет. Поні принесла вазу. Та коли розгорнули папір, усі розгубилися, не знаючи, сміятися чи плакати.

— Сухе бадилля! — вигукнула Поні.

— Вони лежали відучора без води,— сумно пояснив

Еміль.— Тож не дивно. А коли ми з мамою їх купували, вони були зовсім свіжі.

— Не маю сумніву, не маю сумніву,— мовила бабуся і поставила зів'ялі квіти у воду.

— Може, вони відійдуть,— утішала його тітонька Мар-та.— А ми тепер будемо обідати. Дядько прийде додому аж увечері. Поні, лагодь на стіл!

— Гаразд,— відповіла дівчинка.— Емілю, а що буде у нас на обід?

— Звідки ж я знаю?

— А що ти найдужче за все любиш їсти?

— Макарони з шинкою.

— От ти і знаєш, що у нас на обід.

Щиро сказати, напередодні Еміль уже їв макарони з шинкою. Та, по-перше, улюблену страву можна їсти хоч і щодня. А по-друге, Емілеві здавалося, що відтоді, як вони з мамою востаннє обідали дома, в Нойштадті, минув принаймні тиждень. І він наліг на макарони так завзято, ніби змагав самого Грундайса-Мюллера-Кіслінга.

По обіді Еміль і Капелюшок побігли на вулицю, бо хлопцеві кортіло проїхатись на її нікельованому велосипедику. Бабуся прилягла на канапі відпочити. А тітонька Марта заходилася пекти яблучний пиріг. В усій родині вона славилася своїми яблучними пирогами.

Еміль їхав на велосипеді по Шуманштрасе, а Капелюшок бігла за ним, тримаючись за сідло. Підтримувати велосипед було, як вона запевняла, конче потрібно, інак-ше-бо Еміль упаде. Невдовзі хлопцеві довелося віддати велосипед Поні, і вона стала крутитися навколо нього, виписуючи трійки та вісімки.

Раптом до них підійшов поліцейський із портфелем і спитав:

— Діти, чи живуть тут, у п'ятнадцятому номері, Гайм-больди?

— Аякже,— сказала Поні,— це ми. Одну хвилиночку, пане майоре.

І вона побігла поставити велосипед у підвал.

— Щось лихе скоїлося? — спитав Еміль, який не міг забути клятого Єшке.

— Навпаки. Чи не ти школяр Еміль Тішбайн?

-я. ;

— Ну, тоді я можу тебе щиро поздоровити.

— У кого це день народження? — спитала, повернувшись, Поні.

Але поліцейський більше нічого не сказав і мовчки подався сходами нагору. Тітка Марта повела його до кімнати. Бабуся прокинулася і, вкрай зацікавлена, сіла на канапі. Еміль і Капелюшок стояли біля стола і нетерпляче ждали.

— Річ ось у чому,— сказав поліцейський і розкрив свій портфель.— Злодій, що його сьогодні вранці допоміг затримати школяр Еміль Тішбайн, виявився тим бандитом, який пограбував банк у Ганновері і якого вже чотири тижні скрізь розшукують. Він украв багато грошей. Наша експертиза встановила, що це і є той грабіжник, і він уже в усьому зізнався. Майже всі гроші знайдено в підкладці його костюма. Самі тисячомаркові купюри.

— Здуріти можна! — зойкнула Поні Капелюшок.

— Два тижні тому,— вів далі поліцейський,— банк оголосив, що призначає премію тому, хто зловить грабіжника. А що затримав його ти,— поліцейський повернувся до Еміля,— то саме тобі належить ця премія. Пан комісар поліції вітає тебе, він радий, що ти винагороджений за кмітливість.

Еміль уклонився.

Поліцейський видобув із портфеля чималу пачку грошей і перерахував їх на столі, а тітонька Марта, яка пильно стежила за його руками, прошепотіла:

— Тисяча марок!

— Ого-го! — вигукнула Поні.

Бабуся підписала квитанцію. Тітонька Марта пригостила поліцейського склянкою вишнівки з дядькової шафи, і він пішов.

Еміль сів біля бабусі, не годний мовити ані слова. Стара жінка обняла його, похитала головою і сказала:

— Навіть важко повірити. Навіть важко повірити. Поні Капелюшок вихопилась на стілець і, диригуючи,

немов у кімнаті зібралася хорова капела, проспівала:

— Ми запросимо, ми запросимо всіх хлоп'ят до нас на каву!

— Атож, запросимо,— сказав Еміль.— Але насамперед... власне, тепер... як ви гадаєте... щоб мама теж приїхала до Берліна...

Розділ сімнадцятий

ПАНІ ТПІЮАЙН ХВИЛЮЄТЬСЯ

Наступного ранку в Нойштадті пекарка пані Вірт подзвонила в двері перукарки пані Тішбайн.

— Доброго ранку, пані Тішбайн,— сказала вона.— Як ся маєте?

— Доброго ранку, пані Вірт! Я так хвилююся. Син не написав мені ще жодного слова. Як дзвонять у двері, я завжди думаю, що то поштар. Чи будете робити зачіску?

— Ні, я зайшла сюди, бо... бо мені треба вам дещо сказати.

— Прошу.

— Еміль вас щиро вітає і...

— Лишенько, що з ним сталося? Де він? Що вам відомо? — закричала пані Тішбайн.

Страшенно схвильована і перелякана, вона звела догори руки.

— Та з ним усе добре, моя люба, навіть дуже добре. Він спіймав злодія. Ви тільки уявіть собі! І поліція дала йому у винагороду тисячу марок. То що ви скажете? Га? І ви маєте поїхати обіднім поїздом до Берліна.

— Але звідки ви все це знаєте?

— Ваша сестра, пані Гаймбольд, щойно зателефонувала з Берліна до нас у крамницю. Еміль теж сказав кілька слів. Тож ви повинні поїхати. Тепер, коли у вас стільки грошей, це можна собі дозволити.

— Так, так... Ну, звісно,— розгублено бурмотіла пані Тішбайн.— Тисяча марок? За те, що спіймав злодія? І чого це йому таке на думку навернулося? Тільки й робить самі дурниці.

— Але ж його нагороджено! Тисяча марок — це купа грошей!

— Не кажіть мені про цю тисячу марок.

— Так, так, могло і лихе щось статися. То ви поїдете?

— Звичайно! Я й на мить не заспокоюся, поки сама не побачу хлопця.

— То щасливої дороги! І приємних розваг!

— Дякую, пані Вірт,— і перукарка зачинила за нею двері, похитуючи головою.

По обіді, вже сидячи в берлінському поїзді, вона пережила ще більшу несподіванку. Навпроти неї сидів якийсь чоловік і читав газету. Пані Тішбайн нервувалася, її очі блукали з кутка в куток. Вона взялася рахувати телеграфні стовпи, що миготіли за вікном, та найдужче їй хотілося бігти за поїздом і підштовхувати його. їй здавалося, що він їхав надто повільно. З нетерплячки вона крутилася на місці, і зненацька її погляд спинився на газеті, яку тримав навпроти неї пасажир.

— Ой! — зойкнула вона і вихопила газету в нього з РУК.

Пасажир подумав, що жінка раптом збожеволіла, і страшенно злякався.

— Ось! — бурмотіла вона.— Ось цей... Це мій син.

І вона тицьнула пальцем у фото на першій сторінці.

— Та що ви кажете! — зрадів пасажир.— Ви мати Еміля Тішбайна? Чудовий хлопець. Вітаю вас, пані Тішбайн, вітаю вас!

— Так, так. Але заспокойтеся, пане,— сказала перукарка і стала читати статтю.

Вгорі величезними літерами було надруковано:

МАЛЕНЬКИЙ ХЛОПЕЦЬ У РОЛІ ДЕТЕКТИВА! СОТНІ БЕРЛІНСЬКИХ ДІТЕЙ ПЕРЕСЛІДУЮТЬ ЗЛОЧИНЦЯ!

А далі йшла захоплююча розповідь про Емілеві пригоди від вокзалу в Нойштадті до управління поліції в Берліні. Пані Тішбайн пополотніла.