Вечірні розмови на острові - Стівенсон Роберт Луїс
Потім я почув, як Кейс посувається крізь хащі ближче, але дуже обережно. Ідол уже догорів, лишилось кілька червоних жаринок то там, то там, і в лісі було майже темно, тільки якийсь тьмавий посвіт, наче від вогнища, що вже догоряє. В тому посвіті я розгледів Кейсове обличчя, що дивилось на мене понад великим кущем папороті. В ту ж мить падлюка побачив мене й підняв до плеча свого вінчестера. Я лежав і не ворушився, хоча дивився, можна сказати, просто в дуло рушниці: то був останній мій шанс, і мені здавалося, що моє серце ось-ось вискочить з грудей. І ось він вистрелив. На моє щастя, в нього був не дробовик, бо куля вдарила в землю пальців на два від моєї голови, аж мені в очі сипнуло землею.
Спробуйте-но влежати спокійно, коли хтось стріляє у вас так зблизька й не влучає на якусь волосинку. А я влежав — і добився свого. Якусь часину Кейс стояв з вінчестером напоготові, потім тихенько засміявся сам до себе й вийшов із-за папороті.
"Смійся! — подумав я. — Мав би ти розуму бодай за вошу, то не сміявся б, а молився!"
Я був такий нап'ятий, як корабельний швартов або пружина в годиннику, і тільки-но він підступив на досяг руки, я вхопив його за ногу над кісточкою, шарпонув щосили, повалив додолу й сам навалився на нього, не дбаючи про перебиту ногу, ще поки він не встиг і духу звести. Його вінчестер полетів услід за моїм дробовиком; та мені було байдуже, я вже запопав його в руки. Сили мені не бракувало ніколи, але, поки не схопив Кейса, я й сам не знав, що воно таке — сила. Гепнувшись додолу, він на мить розгубився і зціпив руки долонями, як ото налякана жінка, отож я лівою вхопив його ще й за обидві руки. Це його отямило, і він угородив мені зуби нижче ліктя, як тхір. Та я й уваги не звернув. Моя нога боліла так, що іншого болю я вже й не відчував. Я вихопив ножа і всадив його куди треба.
— Ну, ось я тебе й запопав, — сказав я. — Добру роботу роблю, виряджаю тебе геть із цього світу. Відчуваєш? Це за Андергіла! А це за Адамса! А оце за Аму, оце вже випустить із тебе твою паскудну душу!
За кожним словом я вгороджував у нього холодну крицю, вкладаючи в удари всю свою силу. Його тіло прогиналось [116] піді мною, як пружинна канапа. Нарешті він протягло, пронизливо застогнав і застиг.
"Що, врізав дуба? Сподіваюся!" — подумав я. В голові у мене наморочилось. Але я не хотів ризикувати: занадто свіжий був його приклад. Тому я ще раз висмикнув ножа, щоб угородити його знову. Кров, що ринула мені на руки, пригадую, була гаряча, як чай. А тоді я зомлів і впав головою на його обличчя.
Коли я опритомнів, було темно, як у домовині; жар догорів, не було видно нічого, крім світіння трухлого дерева, і я не міг пригадати, де я й чого мені так болить, і чим я геть наскрізь промок. Потім усе вернулось, і перше, що я зробив, — знов угородив у нього ніж по саму колодочку разів з півдесятка. Він, звісно, був уже мертвий, і йому це не додало нічого, але мені стало легше на серці.
— Ну, закладаюся, що тепер ти мертвий, — сказав я, а тоді покликав Аму.
Відповіді не було, я ворухнувся, щоб помацки знайти її, порушив перебиту ногу й знову зомлів.
Коли я очутився вдруге, хмари розійшлися, лише кілька білих, як вата, пливло по небі. Зійшов місяць — тропічний місяць, У нас в Англії ліс при місяці чорний, а тут навіть від отого серпика на ущербі він здавався зеленим, як удень. Нічні птахи — чи, може, краще сказати дуже ранні птахи — вже виспівували протягло й млосно, ніби солов'ї. І я міг бачити, як мертвяк, що на ньому я ще лежав половиною тіла, дивиться просто в небо розплющеними очима, не блідіший, ніж був за життя; а трохи віддалік лежала на боці Ама. Я насилу-насилу переповз туди, а коли схилився над нею, вона вже була при тямі, й плакала тихенько-тихенько, наче пищав якийсь комарик. Здається, вона боялася плакати вголос через отих "айту". Поранило її не дуже тяжко, але перелякалась вона так, що дужче вже нікуди: опритомніла вона вже давно, гукнула мене, відповіді не почула, вирішила, що ми обидва мертві, й відтоді лежала, боячись пальцем поворухнути. Куля проорала їй плече, і крові вона втратила багато, але я зразу перев'язав її як слід відірваною пеленою своєї сорочки та нашийною хусткою, що мав при собі, поклав її голову на своє здорове коліно, а спиною зіперся на стовбур дерева і, вмостившись так, почав дожидати ранку. З Ами не могло бути ніякої помочі, бо вона тільки трусилась та плакала, вчепившись у мене. Навряд чи ви бачили когось дужче наляканого, та й, правду кажучи, нічка їй випала хіба ж така. Мені самому теж добре дошкуляли біль та гарячка, але терпіти можна було, коли сидіти тихо, а щоразу, як я поглядав на Кейса, [117] мені хотілося співати й свистати. От і балакайте про їжу та питво! Я був ситий і п'яний уже тим, що бачив його мертвого, як колода.
Я думав, що Маса з'явиться ще не скоро, а можливо навіть, що він взагалі передумав і не прийде. І тим більше зрадів, коли десь за годину після того, як розвиднілось, почув, як тріщить гілля, а ціла тичба канаків сміється й співає, аби піддати собі духу. Ама, тільки-но почувши це, досить бадьоро звелася й сіла, і невдовзі ми побачили, як гурт людей вервечкою звертає зі стежки до нас — попереду Маса, а позад усіх білий чоловік у корковому шоломі. То був містер Тарлтон, що напередодні завітав пізно ввечері до Фалези, лишивши човна позаду й останній відтинок дороги пройшовши пішки з ліхтарем.
Вони поховали Кейса прямо на полі його слави, поклавши в ту яму, де він тримав ідолову голову з сигарою в роті. Я діждався, поки вони це закінчать, а містер Тарлтон молився, хоч я думав, що то дурниця, але мушу сказати, що він говорив про покійникові шанси на тім світі не дуже мудро, і про пекло в нього, здається, свої власні уявлення. Згодом я все це йому виповів, сказав, що він знехтував свій обов'язок, а треба було повестись, як годиться чоловікові, й сказати канакам без околясів, що Кейс проклятий Богом, та й по всьому, але я так і не спромігся нахилити його до своєї думки. Потім вони зробили з жердин ноші й знесли мене вниз до факторії. Містер Тарлтон заходився коло моєї ноги й направив її по-місіонерському, так що я накульгую й досі. Потім він вислухав моє свідчення, і Амине, і ватаги Маеа, гарненько записав ті свідчення і сказав, щоб ми підписали їх. А потім скликав ватагів і з ними пішов до татуся Рендела, аби офіційно вилучити Кейсові папери.
Знайшли вони тільки щоденника, провадженого багато років, записи щодо цін на копру, щодо вкрадених курей тощо, і бухгалтерські книги по крамниці, і той заповіт, що про нього я вже згадував: і за книгами, і за тим заповітом усе до ниточки діставалося його жінці-самоанці. А я все те в неї відкупив за дуже помірну ціну, бо вона поспішала вернутись додому на Самоа. Що ж до Рендола та чорнюка, то їм довелось забиратися геть; вони знайшли для себе якусь факторійку на березі Папа-Мамулу, по другий бік острова. Торгувалось їм дуже погано, бо, правду кажучи, обидва не мали кебети до цього; тому жили переважно рибою, і на риболовлі-таки Рендол знайшов свою смерть. Якогось дня вони натрапили на добрий косяк риби, і Татусь хотів був глушити її динамітом, та чи то шнур горів зашвидке, а чи Татусь випив забагато, [118] а чи те й те разом, але динаміт вибухнув перше, ніж Татусь його кинув (як то буває часто), і старий позбувся руки. Воно, власне, ще й невелике лихо, там на островах далі на північ повно одноруких людей, як у котрійсь казці з "Тисячі й однієї ночі", але чи то Рендол був надто старий, чи то він пив забагато, — одне слово, він із того помер. Невдовзі по тому чорнюка прогнали з острова, бо він почав красти в білих, і він подався кудись на захід, а там знайшов людей своєї масті, не знаю вже, на радість собі чи ні, і ті люди його масті взяли та й з'їли його гарненько на якомусь там своєму бенкеті, і я щиро сподіваюся, що він був їм до смаку!
Отож я зостався на Фалезі сам у сяйві своєї слави, і коли прибула шхуна, я набив її трюми копрою, ще й на палубі наклав скирту з півхати заввишки. Мушу сказати, що містер Тарлтон уладнав усе для нас якнайкраще, але, хитрюга, стяг із мене плату за це без пощади.
— Що ж, містере Вілтшир, — сказав він, — я замирив вас тут з усіма. Це не було дуже складне діло, відколи не стало Кейса, та хай там як, а я це діло впорав і, між іншим, поручився перед тубільцями, що ви торгуватимете з ними чесно. Мушу просити вас, щоб ви моєї обіцянки перед ними дотримали.
Ну, я так і зробив. До мене, звичайно, прискіпувались за мої ваги, але я собі зміркував ось так. Ваги в нас у всіх із фокусами, і тубільці всі знають це, а тому відповідно підмочують свою копру, і виходить так на так. Та мене воно, правду кажучи, муляло, і хоча у Фалезі я заробляв непогано, проте не був незадоволений, коли фірма перевела мене на іншу факторію, де я ніяких обіцянок не давав і тому міг дивитися своїм вагам у вічі.
Ну, а щодо моєї старої, то ви її знаєте не гірше, ніж я. В неї є тільки одна вада. Якби не наглядати за нею весь час, вона б останню сорочку з себе скинула та комусь віддала. Ну що ж, у канаків це природна річ. Із неї вийшло здоровезне бабисько, вона могла б лондонського полісмена через плече кинути. Але й це в канаків природна річ, і будьте певні, Що з неї не дружина, а щире золото.
Містер Тарлтон скінчив свій термін і поїхав до Англії. З усіх місіонерів, котрих я знав, він був найкращий. А тепер, здається, має парафію десь у Сомерсетширі*. Ну що ж, так Для нього краще, бо там не буде канаків, щоб дуріти через них,
Мій ресторанчик? Де там! І не пахне. Мабуть, я вже приріс тут. Бачте, жалко дітей кидати. Та й що там балакати, тут із них щось краще виросте, ніж могло б у країні білих; [119] хоча Бен забрав старшого до Окленда, хай там повчиться в щонайкращій школі. От дівчата — ті мене таки турбують. Звісно, вони тільки метиски, я це розумію не гірше за вас, а ніхто не зневажає метисів дужче за мене. Але вони мої, і це, власне, все, що я маю на цьому світі. Я ніяк не можу змиритися з тим, що вони одружаться з канаками, а де я їм тут візьму білих, хотів би я знати?
САТАНИНСЬКА ПЛЯШКА
На одному з Гавайських островів жив чоловік, якого ми назвемо Кеаве, бо, сказати правду, він живий досі, і його справжнє ім'я хай залишиться в таємниці; народився ж він недалеко від Гонаунау*, де в.