Сендер Бланк та його сімейка - Шолом-Алейхем

Дітлахи пакували своїх ляльок — бабусин подарунок. Дуже схвильована була Ревекка. Одна щока в неї так пашіла, що довелось прикрити її носовичком. Найбільш зайнятий був наш улюблений, вельми відданий слуга Фройке. Бідолаха мало не переривався, гасаючи вгору й униз по сходах, проте встигав ласувати пряниками, горіхами й цукерками, жирувати з чорнявою Златкою та покоївкою Малкою і приказувати:

— Ну, дітки? Хіба я вам не казав? Марш! Марш! Ха-ха-ха! Марш у ваше лігво — туди, звідки ви притарабанились! А ми, Зелдо, зостанемось собі на своєму смітнику! Тра-ля-ля! Тра-ля-ля! Тра-ля-ля!

* * *

Сендер Бланк попрощався з дітьми дуже тепло. Він поцілував Ревекку, Хаїма, онуків і кілька разів повторював, що забувся дати їм гостинця.

— Який жаль! Чому ви мені вчора або позавчора не нагадали? Який жаль...

Але коли дійшлося до шановного пана Земеля, Сендер холодно мовив: "їдь здоровий" — і подав тільки одного пальця; Йосип міцно-міцно його потиснув і почав мимрити:

— Сподіваюсь, ви нам пробачите. Ви знаєте, що всі наші прагнення... що ми... що ви... що ваше здоров'я... і те, що ви, дякувати богові, тепер при доброму здоров'ї... що всі ми... що... що... що...

На останньому "що" наш чудовий герой Земель за-тнувся і почервонів по саме волосся з сорому, що заліз казна-куди!..

Щось неприємне було в отому прощанні Сендера з ріднею, і кожен раптом відчув гіркоту, сум і порожнечу... Проте ніхто з них не хотів та й не міг сказати це вголос. Кожен мав свій клопіт, кожен був зайнятий самим собою. Лише дітлахи звіряли одне одному свої почуття й враження.

— Диви, Маню, який високий будинок! Ай-ай-ай! А в нас нема такого! Скільки вікон! Скільки димарів! А це що? Татку! Мамуню! Яка трава! Які дерева!

Щасливі діти! Радійте, радійте з зеленої трави, з гарних дерев, з чудової, багатющої природи! Незабаром ви, можливо, дізнаєтесь про інші речі, що задурять вам голову, й одразу забудете про природу з її прегарними картинами, як забули ваші батьки. А колись, бувши дітьми, вони дивилися на траву, дерева й сонце з таким самим захватом, як ви тепер... О щасливі діти! Хай бог надовго продовжить вам це щастя!

Наші подорожні сиділи засмучені й похмурі, а все навколо — таке свіже, зелене й радісне — тішило око. Був кінець травня, і сонце ще не пекло, а ласкаво зогрівало живлющим теплом і вруна на полі, і отару на пасовиську, і людей, що вранці виповзають з темних, напіврозвалених халуп. Геть усі благословляють і складають хвалу любому, ясному сонцю, що стоїть тепер у зеніті, пестячи своїми лагідними променями широке поле в новісінькому зеленому вбранні. Небо чисте, як дзеркало; по ньому пливуть одна по одній хмаринки. Вони не провіщають дощу, а просто пливуть собі, і так триватиме доти, поки раптом не розповзуться, не розтануть і не щезнуть у безвісті.

Далеко-далеко на обрії вимальовується дзвіниця або зелений дах поміщикового будинку, з'являється на хвилину і зникає. От поштовий тракт, гладенький, наче підлога. Куряви не так багато, як влітку. Телеграфні стовпи мчать мимо! Мимо! Від того аж мигтить в очах. Часто трапляються селяни, деякі з них скидають шапки і ще здалеку вітаються.

Цілком несподівано виринув ліс! Раптом наче потемнішало, і враз повіяло свіжим ароматом та прохолодою. Тепер виразно чути цокіт кінських копит і торохтіння коліс. Лісова дорога схожа на довгий, вузенький шнурочок; обабіч — молоденькі берізки, немовби побілені крейдою, їхнє листячко нерухоме, бо нема й найменшого вітерця. Між вітами дерев спалахує сліпуче сонячне сяйво. Здалеку долинає вигук: "Агов!", і десь відлунює: "О-ов!" Аж ось і ліс скінчився, і вже в'їхали в пісок, глибокий і сухий. Коні йдуть ступою, колеса обертаються дуже повільно, а осі нібито зітхають чи стогнуть. Коням нелегко витягати ноги з піску. Тоді подорожній вмощується зручніше, щоб подрімати, або лягає горілиць, втуплюється у далечінь і думає, міркує або зовсім ні про що не думає... Раптом балагула гукне й свисне на коней, ті шарпонуть воза і знову бігтимуть, поки не наблизяться до річки. Входять у неї обережно, дещо лякливо, а вода дзюркотить і шумить під колесами. Коли дивишся вниз, бачиш ще одне сонце, яке міниться й погойдується на хвилях... За річкою — знову пісок, а незабаром — той самий битий шлях із зеленими ланами обабіч та телеграфними стовпами, до самого вокзалу.

Сонце вже хилилося на захід. Коло вокзального під'їзду наші пасажири побачили кілька дрожок та фаетонів. Йосип сплигнув з воза, узяв дам попід руки, як чемний кавалер, і допоміг зійти на платформу, гукаючи: "Носильнику!" Щоправда, той носильник був уже ні до чого, бо Хаїм Бланк встиг ухопити не тільки всі речі та дітей, а й чималий пакунок з булками і бубликами, для якого потрібне було місце не менше, ніж для звичайного пасажира.

Річ у тім, що наш вельмишановний Йосип Земель, маючи широку натуру, в дорозі полюбляв удавати з себе дуже щедрого: мовляв, хай усі коло нього мають якийсь заробіток... Тож вбігши до залу першого класу, пан Земель гукнув бундючно: "Гей, подайте чаю!", хоч часу лишалося обмаль — тільки десять хвилин, та й ніхто чаю не хотів. Просто панові Земелю не сподобалось, що буфетник стоїть згорнувши руки. Сам він чаю не пив, бо мусив бігти по квитки, але по дорозі до каси підскочив до буфету, швиденько оглянув крізь димчасті окуляри та обнюхав усі смачні наїдки на прилавку, щось там випив (знов-таки неохоче) і закусив, розплатився, придбав квитки, привітався

до двох-трьох знайомих, порипів черевиками, так втупився крізь димчасті окуляри в якусь молоду даму, що дама аж відсахнулась, а потім, допомагаючи Ревеці й Соні ввійти у вагон, робив це так обережно й ретельно, наче йому платили за те цілу купу грошей!..

Через дві хвилини поїзд відійшов. Високо у надвечірній заграві вже танула біла пара, і лише пронизливий свист та приглушене гуркотіння ще якийсь час відлунювали у вухах, нагадуючи про поїзд.

Невдовзі запала тиша. Буфетник прибрав свій крам, сторож замкнув двері, носії й жандарми пішли собі — кожен своєю дорогою, і стало сумно, точнісінько як у синагозі в п'ятницю, після вечірньої молитви, коли всі розходяться, опріч шамеса Арн-Мойше, що збирає залишені на пюпітрах молитовники, та синагогального сторожа Яреми. Цей гасить свічки двома послиненими пальцями, а на лампи просто дмухає. Йому дуже хочеться, щоб усі в місті вже повечеряли, тоді він подасться гасити свічки в кількох хазяїнів, і ті почастують його чаркою горілки та ша-башковим калачем.

Нема поїзда, нема пасажирів, нема наших героїв. Може, ми колись знову зустрінемось з ними?

Можливо.

А поки що бувайте здорові. До побачення!