Сендер Бланк та його сімейка - Шолом-Алейхем

Всі поводилися стримано: Сендерове крісло було порожнє, і це впливало на їхній настрій. Щоправда, наш завжди бадьорий герой Йосип разів зо два знову спробував покепкувати з тітки Добриш, але тепер це не справило ніякого враження. Тітка Добриш їла дуже церемонно: сьорбне, відкладе ложку, витре губи і так весь час. Фройке подавав страви з великим форсом, бо хотів покрасуватись перед гістьми, а натомість, перестаравшись, вилив на пана Земеля тарілку бульйону; наш франт підхопився з місця, дав вірному слузі кілька добрячих ляпасів і, лаючи його на всі заставки, почав, із слізьми на очах, обтиратись, чиститись та чепуритись. З того вечора аристократ Земель і лакей Фройке стали запеклими, смертельними ворогами.

По вечері всі пішли до хворого побажати йому доброї ночі. Міріам-Хая зосталася в Сендеровому кабінеті. Тітка Добриш скромно примостилася на ніч десь у куточку, малі діти давно вже спали міцним, солодким сном, а Хаїм, Маркус, Ревекка, Йосип і Соня посідали в гарно опорядженому, розкішному залі. Сам не знаю чому, але всі раптом вирішили зіграти в карти. Ту ж мить в Йосипових руках з'явилася новісінька колода, а обличчя в нього аж сяяло. Але роздавати карти не дозволила йому Ревекка, котра, анітрохи не соромлячись, гукнула на свого коханого чоловіка:

— Будь ласка, Йосипе Мойсейовичу, дайте-но карти сюди, бо ви великий мастак до п'ятьох тузів...

Всі розсміялись, а бідолаха Йосип мало не луснув з досади. Тут-таки він зігнав свою злість на нещасному Фройке, котрий у цей момент приніс свічки і паличку крейди. Фройке так зрадів з поразки свого ворога, що майже забув про розпухлу від Йосипових ляпасів щоку.

Ревекка почала роздавати карти. Спочатку всі грали наче знехотя, мовчки, лише поступово пожвавішали, захопились. Тепер кожен балакав, щось підраховував, клав гроші на кін, крадькома зазирав у партнерові карти, підморгував, усміхався, тільки Хаїм сидів похмурий і раз у раз розмінював карбованці один по одному. Більш за всіх був збуджений Йосип Земель: волосся скуйовджене, обличчя пашить, лоб мокрий від поту. Щоразу аж підстрибував:

— Качай-валяй! Я купую! Шквар!.. Ану, давай його сюди, шибеника!.. Я шпарю далі!.. Королеву вщипну в щічку, а королю — дулю під ніс!.. Два тузи, як гарбузи!.. Хрясь по морді!.. Ага, Ревекко!.. Давай-давай!.. Добре, дуже добре!.. Ще!.. Ще!.. Ще!.. Отак вчать у нас!.. Бий бовдура!.. Ти тонеш, брате?.. Повзи, повзи, любий Хаїме!.. Софіє Абрамівно! Спускайтеся на дно!.. От-от-от-от-от-от!.. Рубай!.. Тпрррру! Не треба так поспішати!.. Маркусе, клади гроші!.. Шукай, шукай, Хаїме!.. Ревекко, ти молодчага!..

Наш шановний Йосип отак біснувався, аж поки не видмухав усі кишені. Тоді він підвівся і щось прошепотів Ре-веці.

— Я не хочу, не хочу! — уголос відповіла йому кохана жіночка.— Як не маєш грошей, облиш гру!

Йосип не тямився від гніву, проте відповів досить стримано:

— Ти гадаєш, у мене нема грошей? Є, честноє слово!.. Зараз принесу.

Він побіг до Фройке вниз, на сходи, і попросив позичити гроші — тільки до восьмої години ранку, честноє слово!.. Фройке нагадав йому про ляпаси і довго не погоджувався, нарешті полагіднів (Фройке — дуже добрий!) і позичив десять карбованців, застерігши, що не пізніше, як о восьмій годині ранку, він повинен одержати п'ятнадцять.

Йосип гонористо зайшов до залу:

— Чудове місто! Годині о дванадцятій ночі вже не можна розміняти сторублівку, честноє слово!..

Минуло ще з півгодини, і Йосипові десять карбованців розтанули. Всі вже, мабуть, мирно порозходилися б спати, якби вкрай збуджений пан Земель раптом не підхопився з місця і не залементував:

— Софіє Абрамівно! Ви повинні пам'ятати, що не з шахраями граєте! Не люблю таких афер! Честноє слово!..

Соня зблідла, потім почервоніла, а всі напались на Йосипа:

— Га? Що? Як? Де? Коли?

— Ганьба! — горлав Йосип.— Як ви дозволяєте собі таке? Ми не кишенькові злодюжки! Тут грають чесні люди, а не картелюги! Софіє Абрамівно! Я протестую при всіх — ви поклали злотий, а взяли двадцять копійок здачі! Зізнайтесь! Честноє слово!

— Ах ви, картелюго! — наскіпалась на нього Софія Абрамівна.— Ви самі аферист! Ви гадаєте, я не бачу, як ви щоразу ногою штовхаєте Ревекку під столом?

— О мерзотнице! — вереснула Ревекка.— Знов починаєш біснуватись?..—і шпурнувши карти просто їй в обличчя, Ревекка вискочила з-за стола.

— Сама ти мерзотниця! — розлючено крикнула Соня.— А твій франт усю спадщину розтринькав у Петербурзі на різну негідь...

— Га?! Що?!! Я???!! Я???!! Честноє слово!!!

— Не галасуйте!

— Що ти скажеш про оцю катастрофу, про таку трагедію? — звернувся Маркус сам до себе.

— Ш-ш-ш-ш-ш-ш! Хазяїн звелів, щоб перестали кричати! — сказав, прибігши, переляканий Фройке.

Ці слова подіяли, немов електричний струм, і вся компанія нарешті второпала, як негоже грати тепер у карти; розходились по своїх кімнатах тихенько, навшпиньки, надуті, похнюплені, мовчазні, навіть на добраніч одне одному не сказавши...

* * *

Лежачи в ліжку, Хаїм спитав у Соні: "Що це означає?" Соня поклялася життям своїх дітей, що сном і духом нічого не знає і може заприсягтися на святій торі, що сама бачила, як Йосип кілька разів підсував свої карти Ревеці і як Ревекка показувала очима на Маркуса...

— Ти можеш пишатися своєю ріднею, Хаїме! Хіба в мого тата могло таке трапитись? Хоч твоя сестра — не син, а дочка,— вона одержить більш за тебе! Я програла двадцять два карбованці, а дісталися вони Ревеці, та й спадщина припаде їй більша, аніж нам, хоч вона — дочка, а ти син!.. Ревекка завжди вміла лестити батькові і піддобрюватись до нього, тим-то й вигоду матиме не таку, як ти, затям це собі! Можеш гніватись на мене, скільки хочеш!..

* * *

—— Скільки ти виграла, Ревекко? — поцікавився Йосип, що походжав по кімнаті напівроздягнений.

— Це тобі конче треба знати? — відповіла жінка і взялась перелічувати свій капітал: — Сорок, п'ятдесят, шістдесят, сімдесят п'ять, вісімдесят, вісімдесят три, вісімдесят шість, вісімдесят сім, дев'яносто, дев'яносто два сорок копійок... Дев'яносто два карбованці сорок копійок... Йосипе! Подай мою шкатулку!

Йосип приніс шкатулку, Ревекка заховала туди гроші, замкнула і звеліла поставити на місце. З великою заздрістю дивився бідолашний Йосип на цю скриньку.

— Далебі, було б дуже справедливо, якби твій старий, Ревекко...

— А хіба він стоїть тобі на заваді, поки живий?

— Я про твої інтереси дбаю, Ревекко! Честноє слово...

— Хай це тебе не обходить!

— Гм...

— Яке враження справив він на тебе, Йосипе?

— Погане, дуже погане. Не сьогодні-завтра... Честноє слово!

— Ну, ну! Бодай тобі заціпило!

— Гм...

— Що каже лікар, Йосипе?

— Що він повинен написати духівницю, бо...

— Лікар такий самий йолоп, як ти...

— Гм...

— Я гадаю, що він уже склав духівницю... А яка твоя думка?

— Я б сказав тобі, Ревекко, але ж ти ніяким моїм клятвам не повіриш,— тож я присягаюсь, що коли це неправда, хай мене покорчить отут, на місці. Хай я не доживу до завтрашнього дня, честноє слово!..

— А? Ти вже присягаєшся? Значить, брешеш! Годі, годі, Йосипе!

На добраніч! Ми повкладали спати всіх наших героїв. Тепер вони повинні відпочити і поринути в солодкий сон після безладної метушні протягом цілого дня. Вважаю, що й для романіста мусить існувати якась межа, поза якою йому не дозволено ходити разом з читачем назирці за героями. Вже те, що ми підслухували нічні розмови наших симпатичних героїв, не можна назвати надто гарним і делікатним. Інша річ, коли ми, вийшовши з Сендерового дому, говоримо про всіх тих, з ким ми там познайомились: ми можемо балакати про них, співчувати їм і брати на глузи,— ніхто не має права нам перешкодити; на те я —письменник, а ви, любий мій друже,— читач, щоб балакати про інших, а інші хай балакають про нас усе, що їм заманеться і скільки заманеться... На добраніч!

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Саме тут розпочинається справжній спектакль, де актори можуть повною мірою продемонструвати свою майстерність

Мені дуже приємно, що маю нагоду розпочати оцей розділ, як личить справжньому романістові, і показати любому читачеві і сцени, що крають серце, і зворушливі картини,— достеменно, як усі мої колеги-романісти, котрі давно вже зажили слави; щоправда, я ні в якому разі не можу рівнятись до них, бо їхній мізинець більш вартий, аніж весь я, і якби я навіть прожив років із сто,— однаково не зміг би написати так багато блискучих романів, якими сучасна єврейська література може пишатися, коли навіть порівняти їх з творами інших літератур. Я уповаю на Всевишнього, що здійсниться моя давня мрія і настане час, коли отими блискучими романами навантажать цілі вагони й відправлять далеко-далеко. Цілком можливо, що той, хто їх придбає, заробить багато грошей на такій кількості паперу... Уявляю собі трагічне становище цих романістів (якщо їм вдасться дожити до тієї пори), їхнє остовпіння, коли вони побачать, як оті твори пакуватимуть у лантухи й тюки, а потім якийсь халамидник вхопить тюк із "страшенно захоплюючими" романами на чотири частини з епілогом і шпурне його у вагон. І помчать всі русяві герої, страхітливі лиходії, єврейські графи та барони, неправдоподібні мільйонери, несосвітенні єврейські лихварі,— всі химерні й ходульні,— витвір нестримної фантазії отих писарчуків, котрі найменували себе письменниками, романістами, творцями!..

Але дуже не скоро настане та пора, коли єврейський читач нарешті збагне, що його довгий час годували різним мотлохом, звичайною січкою, наче худобу, а писарчуки нарешті візьмуться до попереднього свого рехмесла і перестануть базграти казна-що. Так от, поки та щаслива пора ще не настала, ми також спробуємо, наслідуючи їхній кшталт, піднести читачам романтичну сцену — як сюрприз, як премію.

Отже, була чудова, прегарна літня ніч: по небу плив осяйний місяць (улюбленик всіх закоханих) і дивився, білолиций, на землю, спостерігаючи всі підлі вчинки грішних людей. Зорі, схожі на брильянти, засіяли чисте голубе небо, і моторошне безгоміння запанувало на землі, наче і природа, і всі навколо поринули в мертвий сон, наче ніде не лишилося нічого живого. Не чути було ні людського голосу, ні пташиного щебетання, ні гавкоту собак, хоч би шелеснула якась зілинка чи гілочка,— все спало міцним сном у місті Н., де відбуваються такі цікаві події.

Лише я, автор цього твору, єдиний на ціле місто не склепив очей цієї чудової літньої ночі.