Один день Івана Денисовича - Солженіцин Олександр

Ліворуч у сусіда — так одна вода. От гади, що роблять, свої ж зеки!

І почав Шухов їсти капусту з рештками юшки. Картоплинка йому трапилася на дві миски одна — у Цезаревій мисці. Середня така картоплинка, морожена, звичайно, з твердиною і підсолоджена. А рибки майже нема, деколи кістячок оголений мигне. Але і кожен риб'ячий кістячок і плавничок треба прожувати — з них сік висмокчеш, сік корисний. На все те, звичайно, часу треба, та Шухову поспішати тепер нікуди, у нього сьогодні свято: у обід дві порції і на вечерю дві порції одірвав. Такого діла ради решту справ і лишити можна.

Хіба до лотиша сходити за тютюном. До ранку тютюну може й не лишиться.

Вечеряв Шухов без хліба: дві порції та ще з хлібом — товсто буде, хліб на завтра іде. Черево — злодій, старого добра, не тямить, завтра знову спитає.

Шухов доїдав свою баланду і не дуже пильнував помічати, хто навколо, бо не було потреби: за новим нічим він не полював, а їв своє законне. І все ж він зауважив, що просто через стіл проти нього звільнилося місце і сів старий високий Ю-81. Він був, Шухов знав, з 64-ї бриґади, а в черзі у посилочній чув Шухов, що 64-а якраз і ходила сьогодні на Соцгородок замість 104-ї і цілий день, не гріючись, дріт колючий тягнула — сама собі зону будувала.

Про цього старого казали Шухову, що він по таборах та по тюрмах сидить без рахунку і жодна амнестія його не заторкнула, а як одна десятка кінчалася, то йому відразу другу пхали.

Тепер розглянув його Шухов зблизька. Із усіх пригорблених таборових спин його спина відмінна була прямотою, і за столом здавалося, ніби він ще поверх лавки під себе щось підклав. На голові його голій стригти давно не було чого — волосся все вилізло від життя хорошого. Очі старого не пряли услід за всім, що діялося в їдальні, а поверх Шухова незряче уперлися в своє. Він помірно їв порожню баланду ложкою дерев'яною, прищербленою, але не влазив головою в миску, як усі, а високо носив ложку до рота. Зубів у нього не було ні вгорі, ні внизу, жодного: закостенілі ясна жували: хліб замісто зубами. Обличчя його все вимотане було, але не до слабости ґнота— інваліда, а до каменю тесаного, темного. І з рук, великих, порепаних і чорних, видно було, що не багато випадало йому за всі роки відсиджуватися придурком. А засіло таки в ньому, не помириться: триста трамівку свою не кладе, як усі, на нечистий стіл у захлюпинах, а — на ганчірку випрану.

Одначе Шухову ніколи було довго розглядати його. Закінчивши їсти, ложку облизавши і запхнувши у повстяник, насунув він шапку, встав, взяв пайки, свою і Цезареву, і вийшов. Вихід з їдальні був через інший ґанок, і там ще двоє днюваних стояло, котрі тільки й знали, що скинути гак, випустити людей і знову гак накинути.

Вийшов Шухов з черевом набитим, собою вдоволений, і вирішив так, що хоч відбій буде скоро, а збігати таки до лотиша. І, не заносячи хліба в дев'ятий, він розмашисто погнав у бік сьомого бараку.

Самосад мусів був Шухов купити, як і купував раніше, — карбованець склянка, хоч на волі така склянка коштувала три карбованці, а від гатунку і дорожче. У каторжному таборі всі ціни були свої, ні на що не подібні, тому що грошей тут не можна було тримати, мало у кого вони були і дуже були дорогі. За роботу в цьому таборі не платили ні копійки (в Усть-Іжмі хоч тридцять карбованців Шухов на місяць одержував). А як кому родичі присилали поштою, тих грошей не давали однаково, а зараховували на особистий рахунок. З особистого рахунку на місяць раз можна було в ларьку купувати мило туалетне, гнилі попряники, сиґарети "Прима". Подобався товар, не подобався — а на скільки заяву начальнику написав, на стільки й купуй. Не купиш — однаково гроші пропали;, вони вже списані.

До Шухова гроші приходили тільки від приватної праці: виступці пошиєш з ганчірок замовця — два карбованці, тілогрійку вилатаєш — теж за домовою.

Сьомий барак не такий, як дев'ятий, не з двох великих половин. У сьомому бараці коридор довгий, з нього десятеро дверей, у кожній кімнаті бриґадаї, напхано по сім вагонок у кімнату. Ну, ще кабіна під парашною, та старшого по бараку кабіна. Та мистці живуть у кабіні.

З&йшор. Шухов у ту кімнату, де його* лотиш. Лежить лотиш на нижніх нарах, ноги наверх поклав, на спинку, із сусідом по-лотись— ки хардакае.

Підсів до нього Шухов. Здрастуйте, мовляв. Здрастуйте, той ніг не опускає. А кімната маленька, усі відразу прислухаються — хто прийшов, чого прийшов. Обидва це вони розуміють, і тому Шухов сидить і тягне: ну, як живете, мовляв? Та нічого. Холодно сьогодні. Так.

Дочекався Шухов, що всі знову своє затоворили (про війну в Кореї сперечаються: від того, мовляв, що китайці втрутилися, так буде світова війна чи ні), нахилився до лотиша:

— Самосад є?

— Є.

— Покажи.

Лотиш ноги з спинки зняв, опустив їх у прохід, підвівся. Жила цей лотиш. Склянку як накладає — завжди труситься, боїться на одну закурку більше покласти.

Показав Шухову капшук, зашморг розтягнув.

Узяв Шухов у пучки на долоню, бачить: той самий, що і минулого разу. До носа підніс, понюхав — він. А лотишеві сказав:

— Ніби не той.

— Той! Той! — гнівається лотиш. — У мене інший ґатунок нема ніколи, завжди один.

— Ну, гаразд, — погодився Шухов, — ти мені скляночку натопчи, я закурю, може, й другу візьму.

Він тому сказав натопчи, що той натрускою насипає.

Дістав лотиш з-під подушки ще один капшук, кругліший першого, і скляночку свою з тумбочки вийняв, скляночка хоч пластмасова, але Шуховим міряна, гранчастій рівна.

Сипле.

— Та; ти ж притискай, притискай! — Шухов йому і пальцем товче сам.

— Я сам знай! — сердито вириває лотиш склянку і сам притискає, але м'якше. І знову сипле.

А Шухов тим часом тілогрійку розстебнув і намацав зсередини в підшитій ваті йому одному відчутний папірець. І двома руками перештовхуючи, перештовхуючи його по ваті, жене до дірочки маленької, зовсім в іншому місці прорваної і двома ниточками ледь затягненої. Підігнавши до тієї дірочки, він нитки нігтями одірвав, папірець ще вдвоє в довжину згорнув (уже й без того він продовгасто складений) і через дірочку вийняв. Два карбованці. Старенькі^ без хрусту.

А в кімнаті ревуть:

— Пошко-одує вас батько вусатий! Він братові рідному не повірить, не те що вам, лопухам!

Чим у каторжному таборі добре — свободи тут від пуза. В усть— іжменському скажеш пошепки, що на волі сірників нема, тебе садять, нову десятку клеплють. А тут кричи з верхніх нар що хочеш — стукачі того не доносять, опери рукою махнули.

Тільки ніколи тут багато говорити ...

— Ех, натрусом кладеш, — нарікає Шухов.

— Ну, на, на! — добавив той у пучки зверху.

Шухов витягнув з внутрішньої кишеньки свій капшук і перевалив туди самосад із склянки.

— Гаразд, — вирішив він, не бажаючи першу солодку цигарку курити на бігу. — Набивай уже другу.

Ще посперечавшись, пересипав він собі й другу склянку, віддав два карбованці, кивнув лотишеві й пішов.

А надвір вийшовпщ, відразу бігом і бігом до себе. Щоб Цезаря не пропустити, як той з посилкою повернеться.

Але Цезар уже сидів у себе на нижній койці і воловодився над посилкою. Що він приніс, розкладене у нього було по койці і по тумбочці, але тільки світло туди не потрапляло просто від лямпи, а шу— ховським же верхнім щитом перегороджувалося, і було там темнувато.

Шухов нагнувся, увійшов між койками кавторанґа і Цезаря і простягнув руку з вечірньою пайкою.

— Ваш хліб, Цезаре Марковичу.

Він не сказав: "Ну, одержали?" — тому що1 це був би вже натяк, що він чергу займав і тепер має право на частку. Він і так знав, що має. Але він не був шакал навіть після восьми років загальних робіт — і чим далі, тим міцніше стверджувався.

Одначе очам своїм він наказати не міг. Його очі, яструбині очі та— боровика, оббігли, сковзнули вмить по розкладеній на койці й на тумбочці цезарєЕській посилці, і, хоч папірці були не зовсім розгорнуті, мішечки деякі закриті, — цим бистрим поглядом і підтверджуючим нюхом Шухов мимоволі розвідав, що Цезар одержав ковбасу, згущене молоко, товсту вуджену рибу, сало, сухарики з запахом, коржики ще з іншим запахом, цукру пиляного кілограмів з два і ще, виглядає, масло, потім сигарети, тютюн люльковий, і це ще не все.

І все .це він зрозумів за той короткий час, коли: сказав:

— Ваш хліб, Цезаре Марковичу.

А Цезар, збуджений, скуйовджений, ніби п'яний (харчову посилку одержавши, і кожен таким робиться) махнув на хліб рукою:

— Візьми його собі, Іване Денисовичу!

Баланда та ще хліба двісті грамів — це була повна вечеря і вже, звичайно, повна частка Шухова від Цезаревої посилки.

І Шухов відразу, як відтявши, не став більше чекати для себе нічого з розкладених Цезарем частувань. Гірше нема, як черево роздратуєш, та й дурно.

От хліба чотириста, та двісті, та в матраці не менше двісті. І вистачить. Двісті зараз натиснути, завтра ранком п'ятсот п'ятдесят лупнути, чотириста взяти на роботу — житуха! А ті, в матраці, хай ще полежать. Добре, що Шухов устиг, зашив — з тумбочки, он, у 75-й потягли — позивайся тепер куди хочеш.

Деякі так розуміють: посилковець — набитий мішок, з посилковця рви! А розміркувати, як приходить йому легко, так і відходить легко. Буває, перед передачею і посилковці раді зайву кашу вислужити. І стріляють докурити. Наглядачеві, бригадирові, — а придуркові посилковому як не дати? Та він іншим разом твою посилку так захарастить, її тиждень у списках не буде. А каптьору в камеру схорони, кому продукти ті всі здаються, куди ось завтра перед розводом Цезар у мішку посилку понесе (і від злодіїв, і від шмону, і начальник так велить), — тому каптьору, як не даси добре, так він у тебе кришками більш ущипає. Цілий день там сидить, пацюк, з чужими харчами замкнувшись, перевір його! А за послуги, як от Шухову? А лазенному, щоб йому окремо білизну порядну підкидав, — скільки не є, а дати треба? А перукареві, який його з папірцем голить (тобто бритву об папірець витирає, не об коліно твоє ж голе) — багато не багато, а три-чотири сиґаретки теж дати? А в КВЧ, щоб йому листи окремо відкладали;, не губили? А захочеш деньок закосити, у зоні на боці полежати, — докторові піднести треба. А сусідові, хто з тобою за однією тумбочкою харчується, як кавторанґ з Цезарем, — як же не дати? Таж він кожен шматок твій рахує, тут і безсовісний не зкрутиться, дасть.

Так що хай заздрять ті, кому в чужих руках завжди редька товща, а Шухов розуміє життя і на чуже добро черева не розперезує.

Тим часом він роззувся, заліз до себе нагору, дістав пилочки шматок з рукавички, оглянув і вирішив завтра шукати камінець добрий і на тому камінці відгострювати пилочку на шевський ніж.