На Сваннову сторону - Пруст Марсель
Або, нарешті, з берегів Вівонни, коли апсида, напруживши всі свої м'язи й піднята відстанню, здавалося, надсаджується — так вона силкувалася підсобити дзвіниці закинути шпиль аж у самісіньке небо, — коротше, дзвіниця аж брала на себе очі, вона панувала над усім, її несподівана стріла збирала довкола себе будинки і стирчала переді мною, ніби перст Божий. Тіло Бога могло бути сховане від мене в масі людей, але завдяки цьому перстові я зроду не переплутав би його з юрбою.
І досі ще, коли в чималому провінційному місті чи в погано знайомому паризькому кварталі перехожий, допомагаючи зорієнтуватися, показує мені в далечі орієнтир на розі вулиці, яку я розшукую, вежу або ж кінчасту священицьку шапку монастирської дзвіниці, то досить моїй пам'яті знайти бодай найблідішу подібність із дорогим зниклим образом, — і той перехожий, якщо він здумає обернутися, щоб переконатись, чи я не збився з дороги, здивовано побачить, як я, забувши про прогулянку чи доручення, стою біля дзвіниці і можу нерухомо стовбичити тут години, напружуючи пам'ять і відчуваючи, як у глибині моєї істоти, землі, залляті,водами Лети, поступово висихають і заселяються знову. Й тоді я неодмінно, але схвильований ще дужче, починаю шукати дороги, звертаю за ріг, але... вже тільки подумки...
Повертаючись із відправи, ми часто зустрічали пана інженера Леґрандена — його завжди втримували в Ларижі клопоти, отож, за винятком святок, він приїздив додому, в Комбре, суботнього вечора, а в понеділок уранці знову їхав. Легранден був одним з тих, хто не тільки зробив блискучу вчену кар'єру, а й мав ще іншого роду культуру, літературну чи мистецьку, яка для їхнього фаху була ніби зовсім зайва, проте допомагала при спілкуванні з людьми. Начитаніші, ніж багато хто з літераторів (ми тоді ще не знали, що пан Легранден уже має літературне ім'я, і були б дуже вражені, якби нам сказали, що відомий композитор поклав його вірші на музику), обдаровані більшою "легкістю руки", ніж деякі професіонали-художники, вони вважають, ніби життя в них не склалося належно, й працюють, хоча й не без витівок, але спроквола або ж, навпаки, з невтомним, пихатим, зверхнім, жовчним і сумлінним завзяттям. Високий, добре розвинений, з тонким задумливим обличчям і довгим ясним вусом, з розчарованими синіми очима, витончено ґречний, такий цікавий говорун, якого ми зроду не чули, Леґранден був в очах моєї родини зразком шляхетности й делікатности, справжнім джентльменом. Бабуся витикала йому лише те, що він аж надто красно говорить, надміру книжно, мовою, позбавленою тієї вільної волі, з якою той-таки Леґранден пов'язував широким і недбалим бантом краватку "лавальєр", з якою носив прямий і куций, майже як у школяра, піджак. Вона дивувалася також його палким і частим тирадам проти аристократії, світського життя та снобізму, "а саме снобізм і є тим гріхом, що має на увазі апостол Павло, коли мовить про гріх непрощенний".
Світське марнославство не лише було невластиве бабусі — вона просто не розуміла, що це таке, — ось чому їй здавалося безглуздим укладати в критику стільки запалу. Крім того, вона вважала, що не подобає панові Леґрандену, чия сестра була за нижньонормандським шляхтичем і жила десь неподалік Бальбека, так люто накидатися на знать і навіть ставити на карб революції, що вона не постинала голови всій шляхті.
— Добридень, друзі! — сказав Леґранден, ідучи нам назустріч. — Ви щасливі: можете жити тут довго. А мені завтра треба вертати до Парижа, до своєї нори. Ох! — зітхнув він, усміхаючись іронічною, розчарованою й неуважною усмішкою. —— У моєму домі купа всілякого мотлоху. Бракує лише необхідного: блакиті над головою. Живи так, мій хлопче, щоб ти завжди мав блакить над головою, — додав він, звертаючись до мене. — В тебе красива душа, рідкісна, артистична натура, не позбавляй же її того, що їй необхідно.
Коли по нашому поверненні з меси тітка Леонія посилала спитати в нас, чи справді пані Ґупіль спізнилася на відправу, ніхто з нас не міг їй відповісти. Зате ми посилювали її тривоги, повідомивши, що в церкві працює художник — знімає копію з вітража Жільберта Лихого. Франсуаза, одразу ж послана до бакалійника, повернулася, нічого не довідавшись, бо в крамничці не було Теодора, а Теодор сполучав посаду півчака, який сприяв церковній ліпоті, і прикажчика у бакалії, завдяки чому не тільки вступав у зносини з усіма суспільними верствами, а й став ходячою енциклопедією.
— Ох! — зітхала тітка. — Коли б уже швидше прийшла Евлалія! Ось вона розповість мені геть усе.
Евлалія, глуха, бідова кульга, вже "на спочинку" по смерті пані де ла Бретонрі, в якої служила змалку, винаймала кімнату поряд з церквою і цілий день пропадала в храмі, то на відправі, то молячись на самоті або допомагаючи Теодорові, коли відправи не було. Вільного часу вона провідувала хворих, зокрема тітку Леонію, якій доповідала про все, що відбувалося під час обідні чи вечірні. Колишні хазяї виплачували їй скромну пенсію, але вона не гребувала приробленими грошима і вряди-годи церувала білизну пана кюре або іншої значної особи комбрейського клеру. Поверх чорного сукняного плаща Евлалія носила білий черничий очіпок, і якась нашкірна хвороба обарвлювала її щоки та гачкуватий ніс яскраво-рожевими тонами розрив-трави.
Відвідини Евлалії були неабиякою розвагою в житті тітки Леонії, яка не приймала більше нікого, за винятком пана кюре. Але інших гостей тітка поступово віднадила, бо всі вони були в її очах винні в тім, що належали до однієї з двох категорій людей, яких тітка не зносила. Одні, для неї найнестерпніші (цих вона відкинулася в першу чергу), радили їй "не шануватись" і сповідали згубне переконання, висловлюючи його, до речі, іноді чисто негативно — несхвальною мовчанкою або ж недовірливою посмішкою. Нібито маленький моціончик під сонечком або добре зготований біфштекс із кров'ю принесуть їй куди більше користі (це їй, яка за чотирнадцять годин не відпивала й двох злощасних ковтків віші), ніж усі її ліки та постільні режими. Друга категорія складалася з осіб, які вдавали свою віру в те, що тітчині хворощі серйозніші, ніж вона думає, або в те, що вона себе обманює, бо справді важкохвора.
Отож усі, кого тітка Леонія після певного вагання та настійливих умовлянь Франсуази вітала в себе й хто під час одвідин доводив, ніби не заслужив цієї ласки, ризикнувши несміливо зауважити, мовляв, добре було б вам розім'ятися погідного дня, або ж, навпаки, у відповідь на її скаргу: "Мені так зле, так зле, урвалася моя нитка, любі друзі!", заперечував: "Так, найгірше — втратити здоров'я! Але ви ще протягнете довго", — такі особи, і першої, й другої категорії, могли бути певні, що тітчині двері ніколи більше для них не відчиняться.
Франсуазу дуже потішав зляканий вигляд тітки, коли зі свого ліжка вона помічала на вулиці когось із тих, хто нібито збирався зайти до неї, або коли лунав дверний дзвінок. Але ще більше смішили Франсуазу своєю винахідливістю завжди успішні хитрощі, на які піднімалася тітка, щоб спровадити небажаного гостя, так само як і витягнуті фізіономії гостей, змушених піти геть, не побачивши тітки, і Франсуаза нишком захоплювалася своєю панією, бо вважала, що пані стоїть куди вище від цих людей, якщо вона їх не пускає й на поріг. Взагалі тітка вимагала од своїх одвідувачів схвалювати її спосіб життя, співчувати їй і водночас запевняти, що вона зрештою поправиться.
У всіх цих взаєминах Евлалія була незрівнянна. Тітка могла двадцять разів поспіль їй товкти: "Нитка моя урвалася, люба Евлаліє", — двадцять разів Евлалія незмінно відповідала їй: "Якщо знати свою хворобу так, як її знаєте ви, пані Октав, то можна прожити до ста літ, — так мені ще вчора говорила пані Сазрен". (Одне з найтвердіших переконань Евлалії, яке не могла захитати безліченна безліч ваговитих доказів, полягало в тім, що справжнє прізвище тієї панії не Сазра, а Сазрен.)
— А я й не прошу в Бога подовжити мені віку до ста літ, — відповідала тітка, яка воліла не класти своїм дням якийсь річенець.
До того ж Евлалія вміла, як ніхто інший, розважати тітку не втомлюючи, ось чому її регулярні недільні відвідини — хіба тільки траплялося щось непередбачене — були для тітки втіхою, передсмак якої цілий тиждень тримав її в доброму гуморі. А втім, варто було Евлалії трошки припізнитися, й тітчин стан ставав так само прикрим, як у голодної людини. Затягуючись, розкіш чекання оберталася тортурами, тітка раз у раз позирала на годинника, позіхала, скаржилася на кволість. Якщо Евлалія дзвонила надвечір, то тітка, вже збезнадіївшись, майже занедужувала.
Справді, в неділю вона тільки й думала, що про ці одвідини, й по завершенні снідання Франсуаза нетерпляче очікувала тієї миті, коли ми покинемо їдальню, щоб можна було піднятися вгору й "заходитись" коло тітки. А проте (надто коли в Комбре розгодинювалося) минало багато часу потому, як гордовита полуднева година, що спадала з дзвіниці церкви Святого Іларія й на мить оздоблювала її дванадцятьма діамантами своєї брязкучої корони, лунала й над нашим столом, біля освяченого бріоша, який також запросто приходив до нас із храму, — а ми все ще сиділи над тарілками зі сценами "Тисячі й одної ночі", розморені спекою, а ще більше — обідом.
І справді: основу нашого столу становили яйця, котлети, картопля, варення, бісквіти, про появу все нових і нових страв Франсуаза нам більше навіть не оголошувала, але прилучала всяку всячину, залежно від того, що вродило на городах і в садках, залежно від улову, від ринкової нагоди, від ласкавости сусідів і від її власних талантів. Отож наше меню, подібно до чотирилисників, різьблених у XIII віці на порталах соборів, певною мірою відбивало пору року й події нашого життя. Франсуаза підставляла то камбалу, бо рибальчиха ручилася за її свіжість; то гиндичину, бо трапилася чудова гиндичка на базарі в Руссенвіль-ле-Пені; то іспанські артишоки на шпику, бо зроду ще нам не готувала їх таким способом; то смаженого баранця, бо на свіжому повітрі ми за сім годин добре вигулялись і виголодались; то шпинат для одміни; то абрикоси, бо вони ще рідкість; то порічки, бо через два тижні відійдуть, то малину, бо пан Сванн приніс її власноручно; то вишні, бо це первина з нашого садка — два роки поспіль вишня не родила; то сир з вершками, який я так любив у ті часи; то мигдалеве тістечко, бо замовлене напередодні; то бріош, бо прийшла наша черга нести його до церкви.
Коли ж усе це було з'їдено, на стіл подавався зготовлений спеціально для нас, але на догоду переважно моєму батькові, великому любителеві цього делікатесу, збитий і легкий, мов поема "на оказію", шоколадовий крем — плід творчого натхнення й незвичайного завзяття Франсуази, в який вона вклала ввесь свій хист.
