Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей

Між іншим, я зразу відчула, що у вас не все гаразд, і тепер страшенно хочу дізнатися, яка прикра подія змусила вас чимдуж тікати з резиденції великого герцога. Бо всі обставини вашої появи у зігтартсгофському парку свідчать саме про втечу.

— А я, — спокійно сказав Крейслер, твердо дивлячись у вічі радниці, — а я можу запевнити вас, що та прикра подія, яка вигнала мене з резиденції, не залежала ні від яких зовнішніх обставин, я сам спричинився до неї. Якраз та тривога, що про неї я вам розповідав, може, більше й поважніше, ніж годилося б, опанувала мене дужче, як будь-коли, і я не міг довше лишатися там. Ви знаєте, як я радів, коли отримав місце капельмейстера у великого герцога. Я, дурень, [360] гадав, що на цій посаді житиму тільки мистецтвом і це цілком заспокоїть мене, переможе демона в моїх грудях, але навіть уже з того, що я встиг вам розповісти про своє виховання при дворі великого герцога, ви, шановна, зрозумієте, як тяжко я помилився. Не змушуйте мене змальовувати, як непристойне загравання зі святим мистецтвом, до якого і я мимоволі став причетний, як дурість бездушних шарлатанів, ницих дилетантів, безглузда метушня цього світу, заселеного маріонетками, все більше й більше відкривала мені очі на жалюгідну нікчемність мого існування. Одного ранку мене покликали на прийом до великого герцога, де я повинен був дізнатися, які обов'язки накладають на мене під час урочистостей, що мали відбутися через кілька днів. Під час нашої з герцогом розмови був присутній, як звичайно, церемоніймейстер, що висипав на мене цілу купу безглуздих, позбавлених будь-якого смаку вказівок, які мені належало виконати. Особливої ж ваги він надавав прологові, який сам і скомпонував, — він вважав, що той пролог стане вершиною театрального свята, й вимагав, щоб я поклав його на музику. Оскільки ж цього разу, сказав він герцогові, скоса кидаючи на мене вбивчий погляд, ідеться не про вчену німецьку музику, а про вишуканий італійський спів, то він сам склав кілька ніжних мелодій, які я повинен був аранжувати. Великий герцог не тільки схвалив усе це, але й, скориставшись нагодою, висловив надію, що я почну вдосконалювати свою майстерність, пильно вивчаючи новітніх італійців. Яким жалюгідним здавався я собі тієї хвилини! Як я зневажав себе! Всі ті приниження здавались мені справедливою карою за моє немудре дитиняче терпіння! Я залишив палац, щоб більше ніколи туди не вертатися. Я вирішив того ж таки вечора вимагати відставки, але навіть ця ухвала не принесла мені бажаного спокою, бо я бачив, що мене вже піддано таємному остракізмові. Виїхавши за браму, я відіслав назад карету, взявши з неї лише гітару, яку прихопив для іншої мети. Опинившись на волі, я кинувся бігти, все далі й далі від своєї добровільної в'язниці. Сонце хилилось до заходу, тіні гір і гаїв ставали довші й темніші. Сама думка про повернення в резиденцію була для мене нестерпною, гіршою за смерть. "Ніяка сила не примусить мене повернутись назад!" — голосно вигукнув я. Шлях мій стелився на Зіггартсвайлер, я згадав старого майстра Абрагама, від якого напередодні отримав листа, — здогадуючись про моє становище в Резиденції, він радив мені тікати звідти і запрошував до себе. [361]

— Як, — перебила капельмейстера Бенцон, — як, ви знайомі з цим старим диваком?

— Майстер Абрагам, — повів далі Крейслер, — був найближчим приятелем мого батька, моїм учителем, а почасти й вихователем! Ну, шановна, тепер ви знаєте з усіма подробицями, як я опинився в парку славного князя Іренея, і більше не будете сумніватися, що я, коли треба, вмію розповідати спокійно, з необхідною історічною ретельністю й так докладно, що мені аж самому стає моторошно. Взагалі вся історія моєї втечі з резиденції, як я вже казав, здається мені такою дурною і нудотно прозаїчною, що коли я починаю говорити про неї, мені стає млосно. А проте добре було б, якби ви, дорога раднице, захотіли піднести цю нікчемну подію переляканій князівні як нюхальну сіль, хай вона заспокоїться і подумає про те, що чесному німецькому музикантові, якого саме тоді, коли він надяг шовкові панчохи і зручно вмостився в герцоговій кареті, погнали звідти всілякі Россіні, Пучітти, Павезі, Фіораванті і бозна ще які "іні" та "ітти", важко бути дуже чемним і стриманим. Отже, я сподіваюся, що мені вибачать, хочу сподіватися! Але послухайте, дорога раднице, який поетичний фінал мала моя буденна пригода. Тієї миті, коли я, гнаний своїм демоном, хотів уже тікати з парку, мене зупинили якісь солодкі чари. Зловтішний демон прагнув споганити найглибшу таємницю, сховану в моїй душі, коли це могутній дух музики махнув крильми і їхній мелодійний шурхіт збудив у мені надію, втіху і навіть палке бажання, а те бажання — не що інше як невмируща любов і захват вічної молодості. То був спів Юлії!

Крейслер замовк. Бенцон напружено чекала, що буде далі. Оскільки ж капельмейстер, здавалось, поринув у глибоку задуму, вона спитала з холодною ввічливістю:

— Ви справді вважаєте спів моєї дочки таким приємним, любий Йоганнесе?

Крейслер стрепенувся, проте замість відповіді з його грудей вихопилось тільки глибоке зітхання.

— Ну що ж, — повела далі радниця, — мене це дуже тішить. Щодо справжнього мистецтва співу, то Юлія зможе багато чого навчитися від вас, любий Крейслере, бо ж ви лишаєтесь тут, по-моєму, це справа вирішена.

— Вельмишановна, — почав був Крейслер, але тієї миті двері відчинились, і до кімнати зайшла Юлія.

Коли вона побачила капельмейстера, її гарненьке личко осяяла мила усмішка, а з уст злетіло тихе "Ох!" [362]

Бенцон підвелася, взяла капельмейстера за руку і, підійшовши з ним до Юлії, сказала:

— Оце, доню, і є той дивний

(А/, п. д.) юний Понто накинувся на мій найновіший рукопис, що лежав біля мене, загарбав його в зуби і, не давши мені отямитись, стрімголов чкурнув з кімнати. Біжу-чи, він зловтішно сміявся, і вже саме це могло навести мене на здогад, що спонукав його на цей лихий вчинок не лише молодечий потяг до пустощів, а й щось інше. Скоро я все зрозумів.

Через кілька днів до мого господаря зайшов чоловік, у якого служив юний Понто. Згодом я довідався, що це був пан Лотаріо, професор естетики в зіггартсвайлерській гімназії. Привітавшись, як звичайно, він оглянувся по кімнаті і, побачивши мене, сказав:

— Чи не були б ви такі ласкаві, любий майстре, випровадити з кімнати цього шельму?

— Навіщо? — спитав господар. — Ви завжди любили котів, а надто мого пестунчика, делікатного, кмітливого

Мура.

— Так, — глузливо засміявся гість, — так, справді делікатного і кмітливого! Але зробіть мені таку послугу, майстре, випровадіть цього пестунчика, бо я хочу поговорити з вами про такі речі, яких він нізащо не повинен чути.

— Хто?! — вигукнув господар, витріщивши на нього очі.

— Та ваш кіт, — відповів той. — Будь ласка, не питайте більше нічого, а зробіть те, що я вас прошу.

— Диво, та й годі, — мовив господар, відчиняючи двері, Щоб випустити мене.

Я слухняно пішов на його поклик, та потім непомітно прошмигнув назад і сховався на спідній полиці книжкової шафи так, що міг нишком оглядати всю кімнату й чути кожне слово.

— А тепер, — мовив господар, сівши навпроти свого гостя, — а тепер я все ж таки хотів би довідатись, що за таємницю ви маєте мені відкрити і чому мій чесний кіт Мур не повинен її знати.

— Скажи мені, — почав гість задумливо й дуже врочисто, — скажіть мені спершу, любий майстре, як ви ставитесь До тієї засади, що з кожної фізично здорової дитини, незалежно від її природної обдарованності, талантів і геніальності, можна за короткий час завдяки ретельному вихованню, особливо в ранньому віці, зробити світоча науки й Мистецтва? [363]

— Ет, — відповів господар, — я можу тільки сказати, що ця засада безглузда й не варта доброго слова. Можливо, навіть дуже можливо, що дитині, яка має здатність наслідувати, десь таку, як у мавпи, та ще й добру пам'ять, не важко за якийсь час убгати в голову безліч всіляких речей, якими вона потім хизуватиметься перед людьми, але та дитина має бути позбавлена будь-яких природних здібностей, а то все найкраще в її душі опиратиметься цій варварській процедурі. Та й хто б назвав такого недалекого, начиненого крихтами різноманітних знань хлопця вченим у справжньому розумінні цього слова?

— Весь світ, — палко вигукнув професор, — увесь світ назвав би! Ох, який це жах! Ця блюзнірська, божевільна засада вбиває всю віру у внутрішню, вищу природжену духовну силу, ту силу, що єдина може витворити вченого або митця!

— Не розпалюйтесь так, — усміхнувся господар, — наскільки мені відомо, досі в нашій любій Німеччині з'явився лише один-однісінький продукт такого методу виховання, про який трохи погомоніли, та й перестали, переконавшись, що той продукт не вельми вдалий. До того ж пора розквіту його збіглася з модою на вундеркіндів, що, мов вимуштрувані собаки чи мавпи, за дешеву плату показували своє мистецтво.

— Це ви тепер так говорите, — озвався професор, — це ви тепер так говорите, майстре Абрагаме. І вам повірили б, якби не знали, що в душі ви лукавий жартун, і якби не знали, що все ваше життя — низка найдивовижніших експериментів. Признайтеся, майстре Абрагаме, признайтеся, що ви тихцем, у найглибшій таємниці, експериментували, виходячи з тієї засади, і поставили собі за мету перевершити творця того експоната, про який ми щойно згадували. Ви хотіли виступити зі своїм вихованцем, коли він буде вже цілком вимуштруваний, щоб здивувати й довести до відчаю професорів усього світу, хотіли перекреслити чудовий принцип: "Non ex quovis ligno fit Mercurius"!(1) Одне слово, "quovis"(2) уже є, але не Меркурій, а кіт!

(1) Не з кожного дерева можна вирізати Меркурія (лат.).

(2) Кожен (лат.).

— Що ви сказали? — вигукнув господар і зареготав. — Що ви сказали? Кіт?

— Не відмагайтесь, — повів далі професор, — не відмагайтесь, що ви випробовуєте той абстрактний метод виховання [364] на своєму пестунчикові, який сидить там у передпокої. Ви навчили його читати, писати, ви ознайомили його з науками, і він так запишався, що вже видає себе за письменника і навіть складає вірші.

— Ну, такого безглуздя я ще зроду не чув! Я виховую свого кота, я його ознайомлюю з науками! Скажіть мені, голубе, що за химери вроїлися вам у голову? Запевняю вас, що нічогісінько не знаю про освіченість свого кота, та й взагалі вважаю, що такого не може бути.

— Невже? — протяглим тоном мовив професор, витяг з кишені зшиток, у якому я відразу впізнав рукопис, що його вкрав у мене Понто, й заходився читати:

ПОРИВАННЯ ДО ВИСОКОГО

Що за чуття мені хвилюють груди,

Чом весь я — трепет і щемка напруга?

Чи вабить до стрибка мене потуга,

Що притаманна генієві всюди?

Що це, в чім суть чуттів? Облуди,

Надії й глуму зблиск, тоненька смуга?

Чи настрої мої — це їх заслуга?

Чом серця жар мого тривога студить?

Мені ввижаються краї казкові,

Я сам не свій ходжу, як в сні німому,

Та тільки подих я весни зачую,

Як скину в мить одну важкі окови.

Вгадаю здобич у гіллі густому

Й — о радосте! — за крильце уполюю!

Гадаю, що серед моїх ласкавих читачів не знайдеться жодного, хто б не визнав довершеності цього прекрасного сонета, який вилився з найпотаємніших глибин моєї душі, а ще дужче вони захоплюватимуться мною, коли довідаються, що це взагалі одна з перших моїх віршованих спроб.