Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей
Чи знаєте ви, Крейслере, що князівна Гедвіга ще й досі не може отямитись після вашої появи і вашої поведінки в парку? Князівна така чутлива, що її вражає кожен жарт, у якому вона вбачає бодай найменший посміх зі своєї особи, а ви, любий Йоганнесе, до того ще й надумали прикинутись божевільним і так перелякали її, що вона мало не захворіла. Хіба можна таке вибачити?
— Не можна, — відповів Крейслер, — так само, як не можна вибачити певній мініатюрній князівні бажання поставити на коліна пристойного на вигляд незнайомця, що випадково трапився їй у відкритому для всіх парку її вельможного татуся.
— Незнайомець хай собі як хоче, — сказала радниця, — а ваша дивна поява в нашому парку могла мати прикрі наслідки. А що князівна трохи заспокоїлась, що вона звикла до думки про можливу дальшу зустріч з вами, ви повинні дякувати тільки моїй Юлії. Вона єдина боронить вас, бо в усьому, що ви робили й що говорили, вбачає лише прояв буйної фантазії, часто притаманної тяжко скривдженим або надміру чутливим людям. Одне слово, Юлія тільки недавно познайомилася з шекспірівською комедією "Як вам це сподобається" і порівнює вас із меланхолійним мосьє Жаком.
— О чисте серце, що вміє зазирнути в чужу душу! — вигукнув Крейслер, і на очах у нього виступили сльози.
— До того ж, — повела далі Бенцон, — коли ви імпровізували на гітарі, то співаючи, як вона розповідає, то самі із [356] собою розмовляючи, вона пізнала у вас витонченого музиканта й композитора. Юлія вважає, що тієї хвилини в неї вселився якийсь особливий дух музики і, ніби скорившись невидимій силі, вона почала грати й співати, і так гарно, як ніколи досі. Знайте ж, любий Йоганнесе: Юлія ніяк не могла змиритися з думкою, що вона більше не побачить того дивного чоловіка і він лишиться для неї тільки химерним, але чарівним музичним привидом; зате князівна з властивим їй запалом твердила, що не переживе другої появи того примарного шаленця. Оскільки ж дівчата завжди жили в злагоді і між ними ніколи не виникало суперечки, то я маю цілковите право сказати, що це було повторенням однієї сцени з їхнього дитинства, тільки тепер вони помінялись ролями: тоді Юлія водно хотіла вкинути в камін чудного Скарамуша, якого їй подарували, а князівна боронила його, запевняючи, що він її улюбленець.
— Задля милого заступництва чарівної Юлії, — весело сміючись, сказав Крейслер, — я згоден стати другим Скарамушем, хай князівна кидає мене в камін.
— Вважайте згадку про Скарамуша, — мовила Бенцон, — гумористичним порівнянням, а за вашою ж власною теорією за гумор гніватись не доводиться. До речі, ви собі можете уявити, що я, вислухавши розповідь дівчат про вашу появу і пригоду в парку, зразу пізнала вас і що, якби навіть Юлія не захотіла знов побачити вас, я однаково миттю поставила б на ноги всіх, хто був у мене під рукою, щоб обшукати весь парк, весь Зіггартсвайлер і знайти вас, бо ви стали дорогі мені після першого ж нашого короткого знайомства. Та всі пошуки були даремні, я вже думала, що знову втратила вас, і тим більше здивувалася, коли ви сьогодні вранці раптом з'явилися переді мною. Юлія тепер у князівни, — ох, яка буря найсуперечливіших почуттів знялася б у їхніх серцях, коли б вони раптом дізналися про ваш прихід! Не буду вимагати тепер пояснення, що вас так зненацька привело сюди, — я вважала, що ви працюєте капельмейстером при дворі великого герцога і дуже добре влаштовані. Розповісте мені про це колись пізніше, якщо захочете.
Поки радниця все це казала, Крейслер був у глибокій задумі. Опустивши очі додолу, він тер пальцями лоба, як той, хто намагається згадати щось забуте.
— Ох, — почав він, коли радниця замовкла, — ох, це страшенно безглузда історія, навряд чи варто її розповідати. А проте одне я знаю напевне: те, що князівна схильна [357] була вважати плутаною балаканиною божевільного, мало під собою підставу. Я справді робив тоді візити, коли, на своє лихо, налякав у парку ту вразливу малу володарку, і якраз повертався з відвідин не будь-кого, а самого найяснішого великого герцога. Тут, у Зіггартсвайлері, я також хотів зробити кілька незвичайно приємних візитів.
— О Крейслере! — вигукнула радниця, стиха сміючись, бо вона ніколи не дозволяла собі сміятися голосно й нестримно, — о Крейслере, це напевне знов якийсь химерний жарт. Коли я не помиляюся, від резиденції великого герцога до Зіггартсвайлера треба добиратися щонайменше тридцять годин.
— Так воно й є, — відповів Крейслер. — Але дорога йде садами, та ще й такого прегарного стилю, що вони зачарували б і самого Ленотра. Та коли ви, шановна, не погоджуєтесь, що я робив візити, то пристаньте на те, що сентиментальний капельмейстер з мелодією на устах і в серці та з гітарою в руках мандрує запашними гаями, прохолодними зеленими луками, через дике громаддя скель, вузькими кладками, під якими шумлять і піняться лісові потоки, і уявіть собі, що цей капельмейстер, виводячи соло в лад хорові, який лунає навколо нього, дуже легко, сам того не помітивши й не ставлячи перед собою такої мети, міг забратися в чужий парк, десь у його далекий куточок. Так я й опинився в зіггартсгофському князівському парку, адже він тільки маленька частка великого парку, який зростила природа. Але ні, все не так! Коли ви щойно розповіли про те, як підняли на ноги цілу ватагу веселих мисливців, щоб спіймати мене, мов дичину, яка забігла до парку, в мене вперше з'явилось тверде внутрішнє переконання, що моє місце тут. Переконання, що однаково завело б мене в пастку, якби я навіть захотів продовжити свої шалені гони. Ви ласкаво згадали про те, що знайомство зі мною тішило вас. Та як же б я, слухаючи ваші слова, не подумав про ті фатальні дні загального збентеження і горя, коли нас звела доля? Ви зустріли мене, як я кидався на всі боки, нездатний спинитись на чомусь одному, як уся душа моя була змордована. Ви прийняли мене тепло, приязно і, відкривши моїм очам ясне, безхмарне небо замкнутої в собі жіночості, намагалися втішити мене, дорікаючи мені за шаленство й нестриманість і водночас вибачаючи мою поведінку, бо пояснювали її глибоким відчаєм, у який я впав під гнітом обставин. Ви вирвали мене з оточення, яке я сам визнав підозрілим, ваш [358] дім став для мене мирним, дружнім притулком, де я, шануючи ваше мовчазне горе, забував про своє. Ваші розмови, такі веселі й лагідні, були для мене мов цілющі ліки, хоч ви й не знали моєї хвороби. Не грізні події, що могли підірвати моє становище в житті, так згубно вплинули на мене. Я вже давно хотів порвати зв'язки, що пригнічували й лякали мене, й не міг би нарікати на долю, яка вчинила те, на що в мене самого так довго бракувало сили й мужності. Ні! Коли я відчув себе вільним, мене охопила невимовна тривога, яка, починаючи з часів ранньої молодості, так часто викликала в мені розлад із самим собою. Це була не палка туга, що, як чудово сказав один проникливий поет, породжена духовним життям, триває вічно, бо ніколи не буває заспокоєна, зраджена чи ошукана, а заспокоєна не буває через підсвідоме бажання, щоб вона ніколи не минула, — ні, мене часто жене вперед шалене, безоглядне прагнення того, чого я ненастанно шукаю поза собою, тим часом як воно сховане в моїй власній душі, мов незбагненна таємниця, мов невиразна загадкова мрія про райську втіху найвищого вдоволення — навіть не мрія, а несміливе передчуття, і те передчуття завдає мені танталових мук. Коли я ще був дитиною, те почуття не раз опановувало мене так раптово, що я в розпалі веселої гри з товаришами тікав у ліс, у гори, а там кидався додолу й невтішно плакав, хоч щойно був найжвавіший і найпустотливіший серед них. Згодом я навчився опановувати себе, але годі передати словами, які тортури мені доводилось терпіти, коли у веселому товаристві добрих, приязних друзів, під час виконання якогось гарного музичного твору або навіть коли щось так чи інакше тішило моє шанолюбство, мені раптом усе починало здаватися мізерним, нікчемним, бляклим, мертвим і я ніби опинявся в безрадісній пустелі. Є лише один ангел світла, що має силу над демоном зла. Це дух музики, що часто повстає, тріумфуючи, з моєї власної душі, і перед його могутнім голосом німіють усі земні страждання.
— Я завжди вважала, — озвалась радниця, — що музика діє на вас надто сильно, часом навіть згубно, бо, слухаючи якийсь чудовий твір, ви весь переймалися ним, аж мінилися на виду. Ви блідли, не могли вимовити й слова, зітхали, плакали, а потім починали жорстоко насміхатися, безжально глумитися з кожного, хто зважувався сказати свою думку про щойно почуту річ. Навіть коли...
— О найдорожча моя раднице, — перебив її Крейслер, і глибоке, щире зворушення, що досі бриніло в його голосі, [359] враз поступилося місцем притаманній йому іронії, — о найдорожча моя раднице, тепер уже все змінилося. Ви навіть не уявляєте собі, шановна, яким я став тихим і вихованим при дворі великого герцога. Я можу тепер з величезним душевним спокоєм, цілком добродушно відбивати такт у "Дон-Жуані" й "Арміді", можу привітно кивати головою примадонні, коли вона в карколомній каденції стрибає по сходинках гами, а як гофмаршал після закінчення "Пір року" Гайдна шепоче мені: "C'etait bien ennuyant, mon cher maitre de chapelle"(1), — усміхаючись, притакувати йому і значуще брати пучку тютюну; я навіть здатен терпляче слухати, коли камергер, який відповідає за придворні спектаклі і вважає себе великим знавцем мистецтва, багатослівно доводить, що Моцарт і Бетховен нічогісінько не тямили в співі й що Россіні, Пучітта і як там ще звуть усіх тих пігмеїв досягли справжніх вершин оперної музики. Так, шановна, ви не повірите, яку величезну користь дало мені капельмейстерство, а насамперед воно мене твердо переконало в тому, що нема краще, як митці йдуть на службу, бо інакше який би дідько впорався з цим гордим, свавільним людом! Зробіть завзятого композитора капельмейстером або музикальним директором, поета — придворним поетом, художника — придворним портретистом, скульптора — придворним різьбярем, і скоро в країні не буде вже непотрібних фантазерів, лишаться самі лише корисні громадяни, виховані й добропорядні!
(1) Ця річ була досить нудна, дорогий капельмейстере (франц.).
— Стривайте, — невдоволено мовила радниця, — стривайте, Крейслере, ваш улюблений коник за своїм звичаєм знов стає дибки.
