Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей
О панно, коли ви заспівали, вся палка любовна мука, весь захват солодких мрій, надій і бажань хвилями покотились по лісі і впали живлющою росою в запахущі келихи квіток і в груди соловейків, що слухали вас! Візьміть цей інструмент — лише ви володієте чарами, схованими в ньому!
— Але ж ви викинули його, — заперечила Юлія, почервонівши.
— Це правда, — мовив незнайомець, рвучко схопивши гітару й притиснувши її до грудей. — Це правда, я викинув її і приймаю назад освячену. Я більше ніколи не випущу її зі своїх рук!
Зненацька обличчя незнайомця знов обернулося в блазенську маску, і він сказав високим різким голосом: [347]
— Правду казати, доля чи мій лихий демон позбиткувалися з мене: цілком ex abrupto(1), як кажуть латиняни та й інші шановні люди, виставили мене перед ваші ясні очі, вельмишановні дами! О боже, ясновельможна князівно, зважтесь оглянути мене з голови до п'ят. Моє вбрання заспокоїть вас, бо ви переконаєтесь, що я налаштувався до важливого візиту. О, я саме надумав зазирнути до Зіггартсвайлера й лишити в цьому милому місті якщо не свою особу, то принаймні свою візитну картку. О господи! Хіба мені бракує світських зв'язків, ясновельможна князівно? Хіба гофмаршал вашого татуся не був моїм близьким приятелем? Я певен, що якби він побачив мене тут, то пригорнув би до своїх атласних грудей і розчулено сказав би, пригощаючи тютюном: "Тут ми самі, любий, і я можу дати волю своєму серцю і найприємнішим почуттям". Я б отримав аудієнцію у вельможного володаря, князя Іренея, і мене б відрекомендували вам, о князівно! Відрекомендували б так, що я — закладаюся своїм найкращим вінком септакордів проти ляпаса — здобув би вашу прихильність! Та ба! На свою біду, я мушу сам відрекомендовуватись вам тут, у парку, в найгіршому місці, між качиним ставком і жаб'ячою канавою! О боже, якби я вмів хоч трішки чаклувати, якби я тільки міг subito(2) перетворити оцю шляхетну зубочистку, — він дістав зубочистку з кишені жилета, — в найошатнішого камергера з двору князя Іренея, який узяв би мене за полу і сказав: "Ясновельможна князівно, це такий-то й такий-то!" Та ба! Che far, che dir!"(3) Зласкавтесь, о князівно, о шановні дами й панове! — На цьому слові незнайомець уклякнув перед князівною і заспівав хрипким голосом: "Ah pieta, pieta signora!"(4)
(1) Раптово (лат.).
(2) Зненацька (лат.).
(3) Нічого не вдієш і нічого не скажеш! (Італ.)
(4) О зласкавтесь, синьйоро, зласкавтесь! (Італ.)
Князівна схопила Юлію за руку й кинулась навтіки, голосно вигукуючи:
— Це причинний, причинний, він вирвався з божевільні! Перед самим замком їм назустріч трапилась радниця Бенцон, і вони, засапані від бігу, мало не попадали перед нею додолу.
— Що сталося? Ради бога, що сталося, від кого це ви втікаєте? — спитала радниця.
Князівна в нестямі ледве спромоглася пробелькотіти кілька слів про те, що на них напав якийсь божевільний. [348]
Юлія ж спокійно й розважно розповіла про їхню пригоду й закінчила тим, що їй незнайомець зовсім не здається божевільним, він, мабуть, просто дотепник і жартун, справді подібний до мосьє Жака. Йому б якраз личила роль у тій комедії в Арденському лісі.
Радниця Бенцон змусила її ще раз розповісти все від початку, допитуючись, яка в незнайомця була хода, постава, жести, голос і так далі — все, до найменших подробиць.
— Так, це він, — нарешті мовила вона, — напевне він, не може бути таким хтось інший.
— Хто він? Хто? — нетерпляче запитала князівна.
— Заспокойтесь, люба Гедвіго, — відповіла Бенцон, — ви дарма так бігли, що вам аж дух забило, незнайомець, який видався вам таким небезпечним, зовсім не божевільний. У нього справді химерні манери, і він дозволив собі негарний, зухвалий жарт, а проте сподіваюся, що ви ще помиритеся з ним.
— Ніколи, — вигукнула князівна, — ніколи я не захочу бачити його, недоречного блазня!
— Ох, Гедвіго, — засміялась Бенцон, — який дух підказав вам слово "недоречний"! Воно пасує до того, що сталося, набагато більше, ніж ви, мабуть, гадаєте і уявляєте собі!
— Я теж не розумію, — озвалась Юлія, — як ти можеш так гніватись на нього, люба Гедвіго! Навіть найбезглуздіші його вчинки, його плутана мова дивували мене, але зовсім не зачіпали.
— Добре тобі, — сказала князівна, і на очах у неї виступили сльози, — добре тобі, що ти можеш бути такою спокійною і розважною, а моє серце крають глузи тієї страшної людини! Бенцон, скажіть же, хто це такий? Хто цей божевільний?
— Я все поясню вам у кількох словах, — мовила Бенцон. — Коли я п'ять років тому була в (М. п. д.) переконав мене, що в чистій, глибокій душі поета живуть також дитинні чесноти і співчуття до злигоднів своїх ближніх.
Якась невиразна туга, що часто опановує юних романтиків, коли в грудях у них нуртують і борються високі думки, як завжди під час духовного зросту, змушувала мене шукати самотини. Мене довго не вабили до себе ні дах, ні горище, ні льох. Як той поет, що втішався солодкими, ідилічними радощами в хатині на березі дзюркітливого струмка, повитого густою тінню плакучих верб і берез, я також віддавався своїм мріям, не вилазячи з-під груби. Отак і вийшло, що я більше не побачив Міни, своєї милої, плямистої [349] матері. Рятували мене від мук сумління й заспокоювали тільки науки. О, яке то диво науки! Спасибі, щире спасибі тому шляхетному чоловікові, що винайшов їх! Наскільки прекрасніший, наскільки корисніший цей винахід за вигадку того плюгавого ченця, який перший почав виготовляти порох, смертельно відразний мені і за своєю природою, і за своєю дією. Справедливо вчинили нащадки, що покарали того варвара, того пекельного Бертольда особливою зневагою, бо ще й нині, коли хочуть віддати належну шану якомусь визначному вченому, скажімо, історикові з широким світоглядом, словом, людині непересічної освіти, то кажуть: "Ну, цей пороху не видумає!"
У науку багатонадійній котячій молоді не можу не згадати про те, що, коли мене тягло вчитись, я з заплющеними очима кидався до бібліотеки свого господаря, хапав кігтями першу-ліпшу книжку, витягав її і прочитував, хоч би якого вона була змісту. Завдяки цьому методові навчання мій розум набув такої гнучкості і всеосяжності, а знання — такого багатства, блиску і строкатості, що нащадки захоплюватимуться мною. Я не перераховуватиму книжок, які поглинув у ту пору поетичної туги, — почасти тому, що сподіваюся знайти для цього відповідніше місце, а почасти тому, що вже забув їхні назви, а це, знову ж, тому, що переважно я не читав назв, отже, й не знав їх. Думаю, що кожен задовольниться таким поясненням і не звинуватить мене в легковажному ставленні до бібліографії.
Мене чекали нові випробування.
Одного разу, коли мій господар заглибився в розгорнутий перед ним товстий фоліант, а я прилаштувався біля нього під столом на аркуші найкращого александрійського паперу, вправляючись у грецькому письмі, яке, на мою думку, легше давалось моїй лапі, до кімнати швидко зайшов один молодик, знайомий мого господаря. Я вже не раз бачив його, він ставився до мене з прихильністю, ба навіть із тією приємною шанобою, яку й належить виявляти до видатного таланту й визнаного генія. Привітавшися з господарем, він не тільки казав мені: "Добрий день, котику!" — ай щоразу чухав мене за вухами й ласкаво гладив по спині. У цій його поведінці я вбачав щире заохочення: він спонукав мене ше сміливіше показувати світові блиск моїх талантів.
Але того дня все вийшло інакше.
А сталося ось що. Слідом за молодиком, чого ще ніколи не бувало, в двері вскочила якась чорна кучерява почвара з [350] палючими очима і, помітивши мене, кинулась просто в мій бік. Мене охопив невимовний жах, одним стрибком я опинився на столі свого господаря, а коли та почвара зі страхітливим гуком і собі скочила на стіл — з переляку й розпачу щосили занявчав. Боячись за мене, мій добрий господар узяв мене на руки й сховав під свій халат. Та молодик сказав:
— Не хвилюйтесь, любий майстре Абрагаме. Мій пудель не скривдить жодного кота, він лише хоче погратися. Пустіть Мура додолу, вам буде цікаво дивитися, як вони будуть знайомитись — мій пудель і ваш кіт.
Господар і справді хотів пустити мене додолу, проте я міцно вчепився в нього й жалібно занявчав, чим принаймні домігся того, що господар, знов сідаючи, залишив мені місце біля себе на стільці.
Господарева оборона додала мені сміливості, і я, сівши на задні лапи та обвившись хвостом, прибрав гідної постави, шляхетна гордість якої мала викликати пошану у мого гаданого чорного супротивника. Пудель умостився на підлозі переді мною, втупив у мене очі і звернувся до мене з уриваними словами, яких я, проте, не зрозумів. Поступово страх мій минув, а коли я цілком заспокоївся, то помітив, що в погляді пуделя світиться тільки добродушність і чесність. Я несамохіть почав легенько ворушити хвостом, показуючи цим, що схильний довіряти пуделеві, і він відразу ж якнайприязніше заметляв своїм куценьким хвостиком.
О, моє серце прихилилось до нього, наші душі були співзвучні! "Як сталося, — спитав я сам себе, — як сталося, що незвична поведінка цього незнайомця нагнала на тебе такого смертельного жаху? Хіба ці стрибки, цей гавкіт, ця шалена біганина і підвивання — не ознака сили й любові до вільного, радісного життя запального і жвавого юнака? О, які доброчесні, шляхетні пуделячі почуття живуть у цих кошлатих чорних грудях!" Підбадьорений такими думками, я вирішив зробити перший крок до ближчого, тіснішого злиття наших душ і злізти зі стільця додолу.
Не встиг я підвестися й потягтись, як пудель почав гасати по кімнаті, голосно гавкаючи. О чудовий вияв переповненого життєвою снагою серця! Мені вже не було чого боятися. Я негайно зіскочив додолу і чемно, тихою ходою наблизився до свого нового товариша. Ми почали ту церемонію, яка мовою символіки означає ближче знайомство споріднених душ, укладення спілки, зумовленої внутрішнім потягом, і яку короткозорий блюзнір зве буденним, простацьким [351] словом "обнюхування". Мій чорний приятель виявив бажання скуштувати курячих кісточок, які лежали в моїй мисочці. Я, скільки міг, давав йому взнаки, що світська вихованість і чемність зобов'язують мене ставитись до нього як до гостя. Я тільки збоку дивився, як він з дивовижним апетитом трощив кісточки.
