Жадання влади - Ніцше Фрідріх

Він стверджував, ніби є речі, про істинність чи неістинність яких людина судити не може; всі високі питання, всі найважчі проблеми вартості виходять за межі людського розуміння... Збагнути межі людського розуму – ось де правдива філософія... Навіщо бог дає людям одкровення? Хіба він робив би щось зайве? Сама людина нітрохи не може знати, де зло, а де добро, і тому її научає господь, звістує свою волю... Мораль: священики не брешуть, і там, де священик щось стверджує, питання "правдиве" чи "неправдиве" не постає взагалі: те, про що він говорить, брехати не дозволяє. Бо для того, аби брехати, треба зуміти визначити, де правда. Та якраз цього люди й не можуть, натомість священику все вкладає в уста господь. Такий священицький силогізм притаманний не самим іудеям чи християнам: право на брехню і мудрість "одкровень" належить усьому священицькому поріддю – і священикам decadence'y, і поганським жерцям (погани – це всі, хто потверджує життя, всі, чий "бог" схвалює всю людську поведінку). А "закон", "божа воля", "священна книга", "натхнення" – це лише слова, що позначають умови, за яких священик дістається влади і які допомагають її втримати; ці поняття бачимо в основі всіх священицьких організацій, усіх священицьких і філософсько-священицьких систем панування. "Свята брехня" була і в Конфуція, і в "Законах Ману", і в Магомета, і в усієї християнської церкви, – не бракувало її і в Платона. Вислів "Ось де істина", хоч би де він лунав, означає одне: священик бреше...

56

Зрештою підступаємо й до питання, заради чого брешуть. Відсутність "святої" мети у християнства – ось мій закид усім його засобам. Адже цілі його лихі: затруїти, знеславити і заперечити життя, зневажити тіло, позбавити гідності й понівечити людину, завівши поняття "гріх", – отже, його засоби теж лихі. З цілком протилежними почуттями я читав книгу "Законів Ману" – незрівнянно високу й духовну працю; навіть просто згадати її разом із біблією буде гріхом проти духу. Ви, мабуть, одразу здогадалися: та книга спирається на правдиву філософію й увібрала в себе філософію, а не забобонне й смердюче іудейство рабинів, – тут навіть найрозбещеніші психологи матимуть над чим помізкувати. Не забувайте головного, принципової відмінності від біблій усякого гатунку: з допомогою тієї книги шляхетні стани, філософи і воїни, панують над юрбою; всюди підносять шляхетні вартості, відчувається довершеність, ствердження буття, переможна вдоволеність життям і собою, – в тій книзі ясніє усміхнене сонце. Все те, на що виливає свою бездонну ницість християнство, – приміром, виховання, жінку, шлюб, – тут трактують поважно і шанобливо, з довірою й любов'ю. Власне, як можна давати в руки дитині чи жінці книгу, в якій є такі ниці слова: "Щоб чинити розпусту, хай кожен має собі дружину, і кожна має собі чоловіка... ліпше вже одружитись, ніж мучитись хіттю"? І як можна бути християнином, коли теза про immaculato сопсерtio[42] так довго охристиянювала, тобто спаплюжувала народження людини?.. Я не знаю жодного іншого твору, де б говорилося про жінку так багато добрих і ніжних слів, як у книзі "Законів Ману"; сиві мудреці і святі, що написали її, володіли, мабуть, і досі неперевершеним мистецтвом бути люб'язними з жінками. "Жіночі вуста, – писали вони, – дівочі груди, дитяча молитва і дим від пожертви завше чисті". Ще одне місце: "Нема нічого чистішого під сонцем за тінь корови, повітря, воду, вогонь і дівочий віддих". А тепер останнє, – мабуть, це також свята брехня: "Всі отвори тіла вище пупа – чисті, всі, які нижче, – нечисті. Тільки в дівчат усе тіло чисте".

57

Про несвятість християнських засобів довідуємось, немов зловивши злочинця in flagranti[43], скоро лиш почавши порівнювати християнську мету з цілями, поставленими в книзі "Законів Ману", – якщо тільки належно освітити цю разючу протилежність цілей. І критикові християнства нічого не зостається, як зробити його гідним зневаги. Книга законів, подібна до книги "Законів Ману", постає так, як і кожен поважний кодекс законів: вона підсумовує досвід, мудрість і практичну мораль сотень років, вона завершує і вже нічого не створює. Передумовою такої кодифікації є думка, що спосіб, яким надають авторитету повільно й тяжко вибореній істині, грунтовно відрізняється від тих способів, які доводять її. Книга законів не розповідає про попередню історію законів з усіма її потребами, підставами й казуїстикою: адже це приглушило б імперативний тон, ослабило б те грізне "ти мусиш", яке є передумовою послуху. Саме в цьому й полягає проблема. Коли народ сягне певного щабля розвитку, створена ним глибоко продумана пам'ятка, що підсумовує минуле й прозирає в майбутнє, вважає вже виробленим і завершеним той досвід, за яким треба, – отже, можна, – жити. Мета її в тому, щоб зібрати якомога багатший і поживніший урожай з доби проб і гіркого досвіду. Отож тепер насамперед треба застерегти, щоб надалі вже не робили ніяких спроб, і подбати, аби нинішня минуща система вартостей, доказів, вибору і критичних поглядів на вартості тяглася in infinitum[44]. І тому перед людиною ставлять подвійні мури: спершу одкровення, які звістують, що мудрість тих законів аж ніяк не людського походження, що не було ні довгих пошуків, ні болючих помилок, а як дарунок, як чудо їх без усякої історії в повній і довершеній формі оповів господь... По-друге, традиція, яка стверджує, що закон існує з прадавніх часів і було б непошаною, злочином проти предків сумніватись у ньому. Авторитет законів обґрунтовують двома тезами: бог дав закони і предки жили по цих законах. Вищий сенс такої процедури полягає в тому, щоб свідомість мало-помалу відступала перед життям, яке визнали правильним (спираючись на незмірний і ретельно просіяний досвід); так досягається цілковитий автоматизм інстинктів – передумова будь-якої майстерності, будь-якої довершеності в мистецтві жити. Коли постає книга законів, як от "Закони Ману", значить народ обертається в майстра, стає довершеним, може пишатися, що вже володіє недосяжним мистецтвом жити. Для цього життя треба зробити несвідомим: ось де мета всякої святої брехні. Ієрархія каст, цей найвищий, панівний закон, є тільки санкцією порядку, що існує в природі, найзначущою природною законністю, яку не скасує ніяка сваволя, ніяка "сучасна ідея". В будь-якому здоровому суспільстві з'являються, взаємно зумовлюючи один одного й хилячись у розбіжні боки, три фізіологічні типи, і кожен із них потребує своїх гігієнічних заходів, має власне поле роботи і притаманні тільки йому почуття довершеності і майстерності. Природа, а не Ману, розділила людей на тих, у кого могутній дух, на тих, у кого міцне тіло і незламна вдача, і на третіх – пересічних людців, що не вирізняються з загалу ні духом, ні тілом. Цих останніх найбільше, а перші – це обранці. Найвища каста, – я назву її Нечисленні, – як цілком довершена, має привілеї меншості: право представляти на землі щастя, красу і добро. Тільки духовним людям можна наблизитись до краси, осягнути прекрасне, лише їхня доброта не стає слабкістю. Pulchrum est paucorum hominum[45] доброта – це привілей. І не може бути нічого невластивішого їм, як бридкі манери, або хоч крапля зневіри, око, яке гурочує, або навіть обурення, що світ не такий, як їм хочеться. Обурення, як і зневіра, – привілеї паріїв. "Світ довершений, – так проголошує інстинкт духовніших, інстинкт ствердження, – недосконалість, усе, що нижче від нас, будь-яка відстань, пафос відстані і навіть парії – складники цієї досконалості". Як найсильніші, духовні люди знаходять своє щастя там, де решта подибує згубу: в лабіринті, в безжальності до себе й до інших, у спокусі: їхня втіха – у самопримусі, аскетизм стає в них натурою, потребою, інстинктом. Важкі завдання – це їхній привілей; бавитись із труднощами, перевершувати решту – відпочинок... Пізнання – це форма аскетизму. Такі люди найгідніші пошани, – і це нітрохи не виключає, що вони ще й найвеселіші, і найлюб'язніші. Вони владарюють не тому, що їм хочеться, а тому, що це їхня природа: другими вони бути не можуть. Тепер про других: це охоронці права, наглядачі за порядком і безпекою, шляхетні воїни й насамперед державець як найчільніший полководець, суддя і запорука дотримання законів. Другі – це виконавці найдуховніших, їхнє найближче оточення, яке перебирає на себе всю грубу роботу врядування, – їхній почет, права рука, їхні найліпші учні. І, повторюю, в цьому всьому нема ніякої сваволі, нічого "штучного"; якраз штучним є всякий інакший устрій, коли природу затавровують ганьбою... Ієрархія каст, підпорядкованість є лиш проявом найвищого закону самої природи; поділ на три типи доконечний для існування суспільства, для розвитку вищих і щонайвищих типів, – нерівноправність є першою передумовою існування будь-якого права взагалі. Право – це привілей. Живучи так, як йому належить, кожен має свої привілеї. І не треба недооцінювати привілеїв пересічної верстви. Життя чим вище, тим суворіше, – підбирається холод, зростає відповідальність. Висока культура подібна до піраміди: вона може стояти тільки на широкій основі, її найпершою передумовою є згуртована, сильна і здорова пересічність. Ремесло, торгівля, рільництво, наука, більша частина мистецтва – одне слово, вся виробнича царина обходиться вкрай мізерною мірою жадань та вміння: адже вони радше винятки, а притаманний посереднім людям інстинкт опирається як аристократизмові, так і анархізмові. І те, що людина задовольняє громадські потреби, перетворюється на коліщатко, на функцію, призначено самою природою: не суспільство, а те щастя, яке тільки й приступне більшості людей, перетворює їх на розумні машини. В пересічних і щастя пересічне: це вправність у чомусь одному, спеціалізація природного інстинкту. І людям могутнього духу аж ніяк не личить вбачати в пересічності якийсь докір собі. Адже саме вона є першою необхідною умовою утворення винятків, нею зумовлюється висока культура. І коли виняткові люди саме до пересічних ставляться делікатніше, ніж до себе і своєї рівні, то це не просто щира люб'язність, – це їхній обов'язок... Кого я найдужче ненавиджу з-поміж усього сучасного бидла? Соціалістичну потолоч, апостолів черні, які заганяють у могилу інстинкти й утіхи робітництва, його сумирне буття і вдоволеність, – вони його роблять заздрісним, навчають помсти...