Жадання влади - Ніцше Фрідріх

Ця par excellence священицька книга починається, як звичайно, найтяжчим внутрішнім клопотом священиків: найдужче вони бояться лиш одного, отже, цього одного боїться бог...

Старий бог, чистий "дух", найчільніший священик, сама довершеність, походжав по своєму садочку, та все-таки знудивсь. А проти нудьги навіть богам воювати марно. Що ж він робить? Бог створює чоловіка, і той розважає його... Але, дивіться, чоловік теж ізнудився. Проте боже співчуття до єдиного лиха на весь рай не знає ніяких меж: він одразу створює інших тварин. Перша божа помилка: чоловік нудився і з тваринами, – він панував над ними, але не хотів бути "твариною", – отже, бог зробив жінку. І справді, нудьзі настав кінець, але й усьому іншому теж! Так, жінка – це друга божа помилка. "Жіноча натура така ж, як у змії", – це знає кожен священик, і кожен священик знає, що "будь-яке лихо у світ приходить від жінки". "Отже, від неї пішла й наука..." Лише завдяки жінці чоловік навчився їсти з дерева пізнання. Що ж було далі? Старий бог відчув пекельний страх. З'ясувалось, що чоловік – його найбільша помилка, він створив собі суперника, знання робить богорівним, – якщо людина здобуде знання, це ж буде погибель богам і священикам! Мораль: знання – це заборонене в собі, – тільки воно й заборонене. Знання – це перший гріх, зародок усіх гріхів, прабатьківський гріх. Оце й уся мораль. З цього вже й випливає: "Ти не повинен знати". Смертельний переляк не заважає богові бути тямущим. Як відборонитися від знань? Довгий час це було для нього головним питанням. Відповідь: геть людей із раю! Щастя й неробство схиляє до роздумів, а будь-яка думка – це зло... Людина не повинна думати. І "священик у собі" вигадав нужду, смерть, тягар вагітності, нестатки, старість, муки і передусім хвороби, – чудові способи боротьби проти знань! Нужда не давала людям думати... І проте! який жах! Пізнання громадилось далі, здіймалось до неба, відкидало богів у сутінь, – що робити? Старий бог винайшов війну, розділив народи, допустив, щоб люди навзаєм винищувались (священики завше потребували війни...). Була вже війна, – між іншим, чудова перешкода на шляху до знань, – але неймовірно. Пізнання, емансипація від священиків посувалася далі всупереч війнам. І старий бог ухвалив останнє рішення: "Людина здобуває знання, вже нічим не зарадиш, – отже, треба всіх утопити!.."

49

Гадаю, ви зрозуміли мене. Початок біблії з'ясовує всю психологію священиків. Священик боїться лиш одного: знань, здорових уявлень про причини і наслідки. Але наука взагалі процвітає лише за сприятливих обставин, – аби "пізнавати", потрібно мати час і надміру духу... "Отже, людей треба зробити нещасливими", – за всіх часів це було єдиною логікою священиків. Ви вже, мабуть, угадали, що, згідно з цією логікою, вступило до світу: "гріх". Проти науки, проти звільнення людини від священиків вигадали поняття провини і кари, ввесь "моральний світовий лад"... Людина повинна не роззиратися довкола, а самозаглибитись; вона не повинна розумно й обережно, як учений, дивитись на речі, вона взагалі нікуди не повинна дивитись, – адже мусить страждати... І страждати вона має так, щоб їй щомиті був потрібен священик. Геть тих лікарів. Людям потрібен спаситель. Уявлення про провину і кару, включно з ученням про "ласку", "спасіння" і "прощення" – суцільна брехня, за якою нема ніякої психологічної реальності, і її вигадали на те, аби людина не розуміла причинного зв'язку; це просто замах на поняття причини і наслідку! І це не удар кулаком або ножем, із чесністю в ненависті й любові! А замах, яким керують найполохливіші, найбільш підступні і ниці інстинкти! Це священицький замах! Підступ паразитів! Вампіризм блідого потаємного кровопивці!.. Коли в природних наслідків людських учинків відбирають їхню "природність" і, руйнуючи передумови всякого пізнання, запевняють, ніби вони мають діяти з допомогою таких примарних забобонних понять, як "бог", "дух", "душа", отже, виступати часто "моральними" наслідками – винагорода, кара, вказівка, виховний засіб, – то цим коять найтяжчий злочин проти людства... "Гріх" або, по-іншому, цю par excellence форму самонівечення людства винайшли на те, щоб унеможливити розвиток науки і культури, будь-який розвій та облагородження людства; священик запанував через те, що вигадав гріх...

50

Тут я теж не полишу психології "віри" і "вірних", аби, як завше, догодити самим тільки "вірним". І коли ще й сьогодні не бракує тих, що досі не знають, наскільки непристойно бути "вірним", – тобто символом decadence'y, зламаної волі до життя, – то завтра вони про це вже знатимуть. Мій голос долине навіть до глухих. Якщо я тільки добре розчув, то мені здається, що в християн є певний критерій істини, який називають "доказом сили". "Віра робить щасливим, отже, вона істинна". Тут відразу можна закинути, що саме ущасливлення не засвідчене, а тільки обіцяне, і щастя прив'язане до "віри": оскільки людина вірить, вона мусить бути щаслива... Але як об'являється, як засвідчує себе те, що священик обіцяє вірному в недоступному всякій перевірці "потойбічнім"? По суті, цей нібито "доказ сили" є знов-таки вірою в те, що обіцяне вірою неодмінно справдиться. І формула тут така: "я вірю, що віра робить щасливим, – отже, вона правдива". Ось ми й дійшли вже до кінця. Це "отже" саме absurdum[34] як критерій істини. Але, виказавши деяку поступливість, припустімо, що раювання таки досягалося (тобто його не тільки жадали і не тільки обіцяли трохи підозрілі вуста священиків): то чи було раювання, – або, технічніше, втіха, – хоч коли-небудь доказом істини? Настільки мало, що, коли, відповідаючи на питання "що таке істина?", зважають на насолоду, вона виступає мало не доказом зворотного, принаймні кидає щонайбільшу підозру на "істину". Втіха як доказ – це просто доказ утіхи, оце й усе, і навіщо за всяку ціну доводити, що правдиві судження дають більше втіхи, ніж не правдиві, і, корячись заздалегідь установленій гармонії, з необхідністю тягнуть за собою лише приємні відчуття? Досвід кожного, в кого сильний, глибокий дух, доводить протилежне. Адже кожен крок до істини виборюють, заради неї жертвують майже всім, до чого хилиться серце, всім, що люблять, усім, що підказує наша віра в життя. Для цього доконечна певна душевна велич: служіння істині – це найтяжча служба. Що значить бути справедливим у царині духу? – Це бути безжальним до свого серця, зневажати "прекрасні почуття", робити кожне "так" або "ні" справою сумління!.. Віра робить щасливим, – отже, одурює...

51

Віра за певних обставин дає раювання; ідея фікс раювання аж ніяк не справджується; ніяких гір віра не усуває, зате доволі наставляє їх там, де не було ніколи, – щоб у цьому переконатись, досить навідати божевільню. Священикові, щоправда, аж ніяк: адже він інстинктивно заперечує, що недуга – це недуга, а божевілля – це божевілля. Християнству не менш потрібні недуги, ніж, приміром, еллінізмові був потрібен надмір здоров'я; робити недужим – це правдива й прихована мета всіх спасенних церковних ритуалів. Та й що таке церква: хіба це не католицька божевільня, представлена як останній ідеал? Не земля як суцільна божевільня? Такі вірні, які ввижаються церкві, є типовими decadent'ами; доба, коли якийсь народ стає жертвою релігійної кризи, завше відзначається нервовими пошестями; "внутрішній світ" релігійної людини крапля в краплю нагадує "внутрішній світ" подразнених і виснажених; "найвищі" психічні стани, освячені церквою як найбільші вартості в світі, є різновидами епілепсії: in majorem dei honorem[35] церква проголошувала святими тільки божевільних або несосвітенних ошуканців... Одного разу я дозволив собі ввесь християнський покутно-спасенницький training[36] (нині в цьому найбільше вправляються в Англії) назвати folie circulaire[37], що, як звичайно, послідовно відтворюється на зумисне для цього й підготовленому, отже, цілком нездоровому грунті. По волі стати християнином не можна: у християнство не "навертаються", – для нього конечне бути хворим... І як же тоді ми, маючи смілість, щоб бути здоровим і навіть зневажати, мусимо зневажати релігію, яка навчає нехтувати тіло! Релігію, яка не хоче зректися забобонів про душу! Яка з недоїдання робить "заслугу"! Для якої здоров'я – ворог, диявол і спокуса, – їх треба подолати! Яка переконує, ніби в тілі, що вже скидається на труп, можна мати "досконалу душу", і для цього їй необхідно створити певну подобу "досконалості" – це бліда, недужа, придуркувата і мрійлива істота, так званий "святий". Святість – це просто низка симптомів зубожілого, виснаженого, незціленно занапащеного тіла!.. Християнство як європейська суспільна течія вже від початку заповідалося сукупним бунтом усіляких покидьків і приблуд (із християнством вони прагли допастися влади). Воно було не занепадом певної раси, а сукупним рухом розмаїтих елементів decadenсе'у, що збирались і сунули звідусіль. Усупереч поширеній думці, християнство аж ніяк не породжене розкладом благородної античності, і сьогодні вже й не знати, як гримати на тих учених ідіотів, що й досі тримаються цих поглядів. Адже саме тоді, коли по всій imperium християнізувались нездорові й розбещені верстви паріїв, уже склався якраз протилежний тип – шляхетність у своїй найзрілішій і найкращій постаті. Запанували численні тлуми, демократизм християнського інстинкту одержав перемогу... Християнство не обмежувалось ні расово, ні "національно", воно зверталось до всіх знедолених і всюди знаходило прихильників. Основою християнства була rancune[38] недужих, інстинктивна зненависть до здоров'я і здорових. Усе добре, горде, зухвале і насамперед гарне кололо йому очі і різало вуха. І я знов пригадую неоціненні Павлові слова: "...немудре світу... і немічне світу... і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог". Це була формула, яка in hoc signo[39] знаменувала перемогу decadence'y. Бог, розп'ятий на хресті, – невже ви й досі не розумієте страхітливої підступності цього символу? – Кожен, хто страждає, хто висить на хресті, – божественний... Ми всі почеплені на хресті, отже, ми божественні... Тільки ми й божественні... Християнство перемогло й поховало всі шляхетні погляди, християнство й досі є щонайтяжчим лихом в історії людства...

52

Християнство є ще й запереченням будь-якого душевного гаразду, християнським може бути тільки недужий розум, і християнство стає на бік усяких недоумків і виголошує прокляття "духові", superbia[40] здорового духу.