Жадання влади - Ніцше Фрідріх
Оскільки недуга належить до суті християнства, то й "віра", цей типово християнський стан, має бути хворобою, а всі правдиві, наукові шляхи мусить відкинути й заборонити. Сумнів – уже гріх... Цілковита відсутність психологічної чесності в священика – це зразу впадає у вічі – є наслідком decadence'y, – треба поспостерігати істеричних жіночок і схильних до рахіту дітей, аби переконатись, наскільки послідовно інстинктивна нещирість, утіха брехати заради самої брехні, нездатність до прямих поглядів і вчинків є виразом decadence'y. "Віра" – це значить небажання знати, де правда. Священики й усілякі боголюбці нещирі, тому що хворі: їхні інстинкти вимагають, щоб ніде не утвердилась істина. "Те, що робить недужим, добре, а все, що походить від повноти, від надміру, від сили, є злом", – так відчуває кожен вірний. Доконечність брехати – по цьому я впізнаю будь-якого присяжного теолога. Ще одна прикмета теолога – нездатність до філології. Під філологією у вельми широкому сенсі треба розуміти мистецтво добре читати – вміння вичитувати факти і не спотворювати їх інтерпретаціями, не жертвувати обережністю, терпінням і пильністю на догоду бажання зрозуміти. Філологія – це ephexis[41] інтерпретації, байдуже, чи йдеться про книжки, газетні новини, чи про погоду і факти людської долі, вже й не кажучи за "спасіння душі"... Те, як теолог, байдуже, в Берліні чи Римі, тлумачить "писане слово" або якусь життєву подію, наприклад, перемогу вітчизняних військ, натхненних осяйними Давидовими псалмами, завжди настільки сміливе, що філолог при цьому аж на стіни дереться. Де вже йому й братися за щось, коли боголюбці та інша швабська худоба, знай правлячи про "ласку", "провидіння", "покуту", прагнуть освятити "перстом божим" жалюгідну злиденність свого животіння в запічку! Треба мати хоч трохи духу, щоб не сказати пристойності, аби переконатись у цілковитій дитинності і негідності цих вигадок про таку неймовірну спритність божих пальців. І той бог, що має в тілі так мало побожності, бог, який вчасно лікує від нежитю або посилає порожню карету перед самим початком зливи, є настільки безглуздим богом, що його потрібно скасувати, навіть якщо він існує. Бог стає служником, вісником, листоношею, – коротше, словом для позначення найбезглуздіших збігів... "Боже провидіння", в яке сьогодні в "освіченій Німеччині" вірить мало не кожен третій, – найдошкульніший закид проти бога, бо сильнішого й вигадати годі. Хай там що, але це все-таки закид німцям...
53
Те, що мученик потверджує істинність якоїсь справи, думка настільки хибна, що я взагалі заперечую, ніби мученик хоч трохи наближається до істини. В тому, як мученик кидає світові в обличчя свою думку про істинність, одразу відчувається такий низький рівень розумової справедливості, така тупість у розумінні "істини", що й потреби ніякої нема спростовувати його твердження. Істина – це не те, що в одного є, а в другого нема: бо ж так навіть селяни або апостоли з селян на кшталт Лютера могли б розважати про істину. Адже треба затямити: чим більше сумління проступає в царині духу, тим більшає скромності й розважності. Ніби й знання вже повне, та, однак, його лагідно відхиляють, аби пізнати річ ще й по-іншому. Слово "істина", як його розуміє кожен пророк, сектант, вільнодумець, соціаліст чи церковник, є лиш абсолютним потвердженням того, що вони ще й не бралися до плекання духу і боротьби з собою, які доконечні, щоб відкрити малу, навіть щонайменшу істину. Й до цього додам, вона стала спокусою... Переконання всіх ідіотів, жінок і народу, ніби справа, за яку хтось пішов на смерть (або навіть, як перші християни, улягли цілій пошесті гонитви за смертю), прибирає ваги, стала несказанною перешкодою духові перевірки й обачності. Мученики шкодять істині... Навіть сьогодні ті, зрештою, цілком нікчемні сектанти завдячують своє почесне ім'я лише жорстокості переслідувань. Що? Хіба справа набуває більшої вартості, коли за неї хтось віддає життя? Помилка, яка здобуває пошану, обростає спокусливим чаром: панове теологи, невже ви вірите, що заради вашої брехні ми дамо вам привід виробляти мучеників? Яке-небудь твердження заперечують тим, що просто не звертають на нього ніякої уваги, – так само спростовують і теологів... Саме це й було всесвітньо-історичною дурницею, яку коїли всі переслідувачі: справі своїх суперників вони надавали позірної почесності, дарували їм привабу і чар велико-мучеництва... Жінки ще й сьогодні падають навколішки, коли їх запевняють, ніби за них хтось розіп'явся на хресті. Хіба хрест – аргумент? Але про все це вже сказав своє слово той, кого вже кілька тисяч років потребує людство, – Заратустра.
Нa шляху, який вони долали, зоставались криваві сліди, а їхнє глупство навчало, ніби істинність потверджується кров'ю.
Але ж кров – найгірший доказ істини; кров затруює найчистіше вчення, обертає в божевілля й ненависть.
І коли хтось іде на вогонь заради свого вчення, то що ж він доводить? Істини якраз більше в тім, що той вогонь, власне, й породжує вчення (VI, 134).
54
Не давайте одурити себе: люди визначного духу завжди скептики. Заратустра – скептик. Свобода і сила могутнього й надмогутнього духу проступає в скепсисі. Люди, що мають переконання, аж ніяк не можуть визначати вартість, – отже, на них і зважати не треба. Адже переконання – в'язниця. Хто не дивиться навсебіч, той нічого не бачить під ногами: аби могти судити про вартість чи безвартісність, треба струсити собі під ноги сотні переконань, – лишити їх позаду... Дух, що прагне величі або тільки шукає для цього способу, доконечне робиться скептиком. Мати свободу від усіляких переконань притаманне сильним і неупередженим... Надмірні пристрасті, основа й сила їхнього буття, які ще ясніші і деспотичніші, ніж вони самі, впрягають до роботи ввесь їхній розум, а їх самих сповнюють нерозважності, надають їм смілості вдаватися навіть до нечесних засобів, а за певних обставин дарують іще й переконання. Переконання – це засіб: людина чимало досягає саме завдяки переконанням. Надмірні пристрасті вживають і споживають переконання, проте їм не коряться, – адже почувають себе панами. І навпаки: необхідність мати віру, спиратися на безумовні "так" і "ні", своєрідний – даруйте мені на слові – карлейлізм – це потреба слабких. Той, хто вірить, "вірні" будь-якого гатунку доконечне стають несамостійними, і вони вже не можуть бути метою для себе, взагалі не можуть висувати будь-які цілі. "Вірний" собі вже не належить, він може бути лише засобом, його мають використати, йому потрібно, щоб його використали. Інстинктивно він найдужче шанує мораль знеособлення, до неї його схиляє все: власний розум, і досвід, і пиха. Будь-яка віра – це лише прояв знеособлення і самовідчуження... Зважте, наскільки загалові потрібен регулятор, який би кожного зв'язував і зміцнював зовні; що примус – це найдосконаліше рабство – є першою й останньою умовою, щоб усі легкодухі, а надто жінки, почували себе гаразд; так само потрібно розуміти й переконання чи "віру". Для людей, що мають переконання, вона служить хребтом. Багатьох речей не помічати, всюди виказувати скутість, бути наскрізь партійними, конче потребувати окулярів при оцінці будь-яких вартостей – ось те, що обумовлює існування таких людей узагалі. Але так виникає протилежність, антагоніст правдивості – істина... Вірному взагалі не можна зважувати власним сумлінням питання про "правдиве" й "неправдиве": якби в цьому вони були справедливі, це стало б для них смертю. Патологічна обумовленість світобачення перетворює переконаних на фанатиків – Савонароду, Лютера, Руссо, Робесп'єра, Сен-Сімона; це тип, протилежний сильному і нескутому духові. Але велична постава цих людей із недужим духом, цих епілептиків поняття впливає на юрбу, – фанатики мальовничі, а людство радше приглядається до манер, ніж прислухається до суджень.
55
Підступімось іще на один крок до психології переконань, психології "вір". Я вже давно замислювавсь над тим, чи переконання часом не лютіший ворог правди, ніж сама брехня ("Людське і надміру людське", 1, аф. 54 та 483). Цього разу я хочу поставити вирішальне питання: чи є взагалі якась різниця між брехнею і переконаннями? В те, що вона існує, вірить цілий світ, – але хіба є така дурниця, в яку б не вірив цілий світ? Будь-яке переконання має свою історію, пройшло певні стадії розвитку, намагалося звестись у тій або іншій формі, заходило в глухий кут: переконанням воно стало по тому, як довгий час іще не було ним і значно довший – навряд чи було ним. Що? А хіба серед цих зародкових форм переконання не може бути навіть брехні? Часом можна просто підставити особи: те, що в отцеві ще було брехнею, в синові вже стає переконанням. Тепер я скажу, що таке брехня. Це небажання бачити те, що видно, і небажання бачити так, як видно, – а брешуть при свідках чи без свідків – це не має ніякого значення. Найзвичайнішу брехню бачимо тоді, коли людина дурить себе; коли ж дурять інших, це радше виняток. Так ось це небажання бачити те, що видно, і небажання бачити так, як видно, є мало не першою передумовою всякої партійності: прихильники якоїсь партії доконечне стають брехунами. Наприклад, німецькі історіографи переконані, ніби в Римі був деспотизм, а германські племена принесли у світ дух свободи, – так от, є різниця між цим переконанням і брехнею? То чи треба тоді дивуватися, що всі партії, як і німецькі історики, інстинктивно вдаються до гучних слів про мораль, – і вона, мабуть, тільки тому існує, що завше доконечна прихильникам будь-якої партії. "Це наше переконання, ми ознаймуємо його перед цілим світом, ми ним живемо і заради нього помремо, – шануйте насамперед усіх, хто має переконання!" Такі речі я чув навіть із вуст антисемітів. Любі мої панове, навпаки! Антисеміт аж ніяк не стане пристойнішим від того, що брехатиме, спираючись на принципи... Священики, які в цьому вправніші, чудово розуміли, що можна закинути переконанням, отже, брехні, яка, простуючи до мети, спирається на принципи, – й через те перебрали єврейську мудрість і почали спиратися на уявлення "бог", "божа воля", "боже одкровення". Навіть Кант зі своїм категоричним імперативом вийшов на той же шлях: розум його був практичний.
