Севастополь у серпні 1855 року - Толстой Лев

З двадцяти солдатів, які були на мортирній батареї, врятувалося тільки восьмеро.

О дев'ятій годині вечора Вланг з батареєю на пароплаві, повному солдатів, гармат, коней і поранених, переправлявся на Північну. Пострілів ніде не було. Зірки так само, як і минулої ночі, яскраво блищали на небі; але сильний вітер колихав море. На першому і другому бастіонах спалахували по землі блискавки; вибухи стрясали повітря й освітлювали навколо себе якісь химерні речі й каміння, що злітали в повітря. Щось горіло біля доків, і червоне полум'я відбивалось у воді. Міст, заповнений людьми, освітлювався вогнем з Миколаївської батареї. Велике полум'я стояло, здавалося, над водою на далекому миску Олександрійської батареї й освітлювало низ хмари диму, що стояв над ним, і ті ж самі, що й учора, спокійні, зухвалі вогні блищали в морі на далекому ворожому флоті. Свіжий вітер колихав бухту. При світлі заграви пожени видно було щогли наших потопаючих кораблів, які повільно, дедалі глибше йшли під воду. Гомону не чути було на палубі; тільки крізь рівномірний звук розрізуваних хвиль і пари чути було, як коні пирхали й тупали ногами на шаланді, чути було командні слова капітана і стогін поранених. Вланг, що не їв цілий день, дістав шматок хліба з кишені й почав жувати, але раптом, згадавши про Володю, заплакав так голосно, що солдати, які були біля нього, почули.

— Ач, сам хліб їсть, а сам плаче, Вланга наш,— сказав Васін.

— Дивно! — сказав другий.

— Ач, і наші казарми підпалили,— говорив він, зітхаючи,— і скільки там нашого брата пропало; а ні за що французові дісталося!

— Та хоч самі живі вийшли, і то слава тобі, господи,— сказав Васін.

— А все-таки жаль!

— Та чого жаль? Хіба він тут розгуляється? Як же! Дивись, наші знову одберуть. Уже скільки б нашого брата не пропало, а, свята правда, звелить амператор — і відберуть. Хіба наші так залишать йому? Як же! На ось тобі голі стіни, а шанці ж усі повисаджували в повітря. Не бійся, свій значок на кургані поставив, а до міста не сунеться. Зажди, ще розрахунок буде з тобою справжній — дай час,—закінчив він, звертаючись до французів.

— Звісно, буде! — сказав другий з переконливістю.

По всій лінії севастопольських бастіонів, що стільки місяців кипіли незвичайним енергійним життям, стільки місяців бачили змінюваних смертю героїв, що один за одним помирали, і стільки місяців збуджували страх, ненависть і, нарешті, захоплення ворогів,— на севастопольських бастіонах уже ніде нікого не було. Все було мертве, дике, жахливе — але не тихе: все ще руйнувалося. На поритій свіжими вибухами землі, що обсипалася, скрізь валялись понівечені лафети, придушивши людські російські і ворожі трупи, важкі, замовклі назавжди чавунні гармати, страшною силою скинуті в ями і до половини засипані землею, бомби, ядра, знову трупи, ями, уламки колод, бліндажів, і знову мовчазні трупи в сірих і синіх шинелях. Усе це часто здвигалося ще й освітлювалось багровим полум'ям вибухів, що не переставали стрясати повітря.

Вороги бачили, що щось незрозуміле творилося в грізному Севастополі. Вибухи ці і мертва мовчанка на бастіонах примушували їх здригатися; але вони не сміли вірити ще під впливом дужого, спокійного відпору дня, щоб зник їх непохитний ворог, і мовчки, не ворушачись, з трепетом чекали кінця похмурої ночі.

Севастопольське військо, як море в мерехтливу похмуру ніч, зливаючись, розвиваючись і тривожно тремтячи всією своєю масою, колихаючись біля бухти по мосту і на Північній, повільно рухалося в непроглядній темряві геть від місця, на якому стільки воно залишило хоробрих братів,— від місця, всього облитого його кров'ю; від місця, що його одинадцять місяців обороняли від удвоє сильнішого ворога, і що його тепер звелено було залишити без бою.

Незрозуміло тяжким було для кожного росіянина перше враження від цього наказу. Друге почуття було страх переслідування. Люди почували себе беззахисними, як тільки залишили ті місця, на яких звикли битися, і тривожно товпилися в темряві біля входу на міст, що його хитав сильний вітер. Стикаючись багнетами і товплячись полками, екіпая^ами й ополченнями, тиснулася піхота, проштовхувались кінні офіцери з наказами, плакали й благали жителі й денщики з поклажею, якої не пропускали; гуркочучи колесами, пробивалась до бухти артилерія, що поспішала відходити. Незважаючи на захоплення різноманітними метушливими справами, почуття самозбереження й бажання вибратися якнайшвидше з цього страшного місця смерті було в душі кожного. Це почуття було і в смертельно пораненого солдата, що лежав між п'ятьмастами таких самих поранених на кам'яній підлозі Павлівської набережної і просив

у бога смерті, і в ополченця, що з останніх сил втиснувся в щільну юрбу, щоб дати дорогу генералові, який проїздив верхи, і в генерала, що твердо розпоряджався переправою і стримував поквапливість солдатів, і в матроса, який потрапив у батальйон, що рухався, і якого до втрати подиху стиснуло колихли-вою юрбою, і в пораненого офіцера, що його на носилках несли четверо солдатів і, зупинені народом, що збився тут, поклали на землю біля Миколаївської батареї, і в артилериста, що шістнадцять років служив при своїй гарматі і, через не зрозумілий йому наказ начальства, спихав гармату за допомогою товаришів з крутого берега в бухту, і у флотських, які тільки що вибили закладки в кораблях і, жваво веслуючи, на баркасах відпливали від них. Виходячи на той бік мосту, майже кожен солдат скидав шапку й хрестився. Але за цим почуттям було інше, важке, глибше почуття, що ссало душу: то було почуття, ніби схоже на каяття, сором і злість. Майже кожен солдат, глянувши з Північної сторони на залишений Севастополь, з невимовною гіркотою в серці зітхав і погрожував ворогам.

27 грудня. Петербург