Севастополь у серпні 1855 року - Толстой Лев

Тільки раптом французи кинуться на нас. Я — стріляти, стріляти: переб'ю страшенно багато; але вони все-таки біжать прямо на мене. Вже стріляти не можна, і — звісно, мені нема порятунку; тільки раптом брат вибіжить наперед із шаблею, і я схоплю рушницю, і ми разом з солдатами побіжимо. Французи кинуться на брата. Я підбіжу, вб'ю одного француза, другого і врятовую брага. Мене поранять в одну руку, я схоплю рушницю другою й усе-таки біжу; тільки брата вб'ють ку— І лею біля мене. Я спинюся на хвилинку, подивлюсь на нього отак сумно, підведусь і закричу: "За мною,

помстимося! Я любив брата над усе на світі, я скажу— І втратив його. Помстимося, знищимо ворогів або всі помремо тут!" "Усі закричать, кинуться за мною. І ось все військо французьке вийде,— сам Пе-ліссьє Ми всіх переб'ємо; але нарешті мене поранять вдруге, втретє, і я впаду при смерті. Тоді всі поприбігають до мене. Горчаков 2 прийде й питатиме, чого я хочу. Я скажу, що нічого не хочу,— тільки щоб мене поклали поруч з братом, що я хочу померти з ним. Мепо принесуть і покладуть біля закривавленого братового трупа. Я підведусь трохи й скажу тільки: "Отож, ви не вміли цінити двох чоловіків, які щиро любили вітчизну; тепер вони обидва полягли... / нехай простить вам бог!" — і помру".

Хто знає, якою мірою здійсняться ці мрії!

— Що, ти був коли-небудь у сутичці? — спитав він раптом брата, зовсім забувши, що не хотів говорити з ним.

— Ні, жодного разу,— відповів старший,— у нас дві тисячі чоловік з полку вибуло, все на роботах; і мене поранено теж на роботі. Війна зовсім не так робиться, як ти думаєш, Володю!

Слово "Володю" зворушило меншого брата; йому і захотілося поговорити з братом, який зовсім і не думав, що образив Володю.

— Ти на мене не сердишся, Мишо? — сказав він після хвилини мовчання.

О

1 Пеліссье Ж а н — Ж а к (1794—1864) — під час Кримської війни брав участь в облозі Севастополя, з травня 1855 року командував французькою армією в Криму і керував останніми штурмами Севастополя.

2 Горчаков М. Д. (1793—1861) — російський військовий діяч, генерал-ад'ютант, з лютого по грудень 1855 року — головнокомандувач армії в Криму.

— За віщо?

— Ні — так. За те, що в нас було. Так, нічого.

— Анітрохи,— відповів старший, повертаючись до нього й поплескуючи його по нозі.

— То ти пробач мені, Мишо, якщо я тобі прикрості завдав.

І менший брат одвернувся, щоб сховати сльози, які раптом навернулися йому на очі.

9

— Хіба це вже Севастополь? — спитав менший брат, коли вони виїхали на гору і перед ними постала бухта із щоглами кораблів, море з ворожим далеким флотом, білі приморські батареї, казарми, водопроводи, доки й будівлі міста, і білі лілуваті хмари диму, що безперестанку здіймалися по жовтих горах, які оточували місто, і стояли на синьому небі, при рожевуватому промінні сонця, яке вже з блиском відбивалося й спускалось до обрію темного моря. .

Володя без найменшого тремтіння побачив це страшне місце, про яке він так багато думав; навпаки, він з естетичною насолодою й героїчним почуттям самовдоволення, що ось і він через півгодини буде там, дивився на це справді чарівно-оригінальне видиво, і дивився із зосередженою увагою аж до того часу, поки вони не приїхали на Північну, в обоз братового полку, де повинні були довідатися напевне про місце розташування полку й батареї.

Офіцер, що завідував обозом, жив біля так званого нового городка — дощаних бараків, збудованих матроськими родинами, в наметі, що сполучався з досить великим балаганом, сплетеним із зелених дубових гілок, які не встигли ще зовсім засохнути.

Брати застали офіцера перед складаним столом, на І якому стояла склянка холодного чаю з попелом від цигарки та піднос з горілкою й кришками сухої ікри І й хліба, в самій жовтувато-брудній сорочці, коли він лічив на великій рахівниці величезну купу асигнацій. Але перше ніж говорити про особу офіцера та його розмову, треба пильніше глянути на середину його балагана і знати хоч трохи, як він живе й що робить. Новий балаган був такий великий, міцно сплетений і зручний, з столиками й ослінчиками, плетеними та , з дерну,— які тільки будують для генералів або полкових командирів; боки й верх, щоб не сипалося листя, були завішені трьома килимами, хоч дуже негарними, але новими і, мабуть, дорогими. На залізному ліжку, що стояло під головним килимом із зображеною на ньому амазонкою, лежала плюшева яскраво-червона ковдра, брудна прорвана іпкіряна І подушка і єнотова шуба; на столі стояло дзеркало І в срібній рамі, срібна, страшенно брудна, щітка, поламаний, набитий масним волоссям роговий гребінець, срібний свічник, пляшка лікеру з золотим червоним величезним ярликом, золотий годинник із зображенням Петра І,.два золоті персні, коробочка з якимись капсулями, шкоринка хліба, і порозкидані старі карти, і порожні й повні пляшки портеру під ліжком. Офіцер той завідував обозом полку й продовольством для коней. З ним разом жив його великий приятель — комісіонер, що займався теж якимись операціями. Він на той час, як увійшли брати, спав у наметі; а обозний офіцер робив підрахунок казенних грошей перед кінцем місяця. Зовнішність обозного офіцера була дуже гарна й войовнича: великий зріст, великі вуса, благородна дебелість. Неприємна була в ньому тільки якась пітливість та опухлість усього обличчя, що майже ховала маленькі сірі очі (ніби він весь був налитий портером), і надзвичайна неохайність — від рідкого масного волосся до великих босих ніг в якихось горностаєвих туфлях.

— А грошей же, грошей скільки! — сказав Ко-зельцов-перший, входячи в балаган і з мимовільною жадібністю втуплюючи очі в купу асигнацій.—Хоч би половину позичили, Василю Михайловичу!

Обозний офіцер, немов спійманий на крадіжці, весь пересмикнувся, побачивши гостя, і, збираючи гроші, не підводячись, вклонився.

— Ох, коли б мої були... Казенні, голубчику! А це хто з вами? — сказав він, ховаючи гроші в скриньку, що стояла біля нього, і прямо дивлячись на Володю.

— Це мій брат, з корпусу приїхав. Та ось ми заїхали довідатись у вас, де полк стоїть.

— Сідайте, панове,— сказав він, встаючи і, не звертаючи уваги на гостей, виходячи до намету.— Випити не хочете? Портерчику, може? — сказав він звідти.

— Не завадить, Василю Михайловичу!

Володя був вражений величчю обозного офіцера, його недбалою манерою і пошаною, з якою звертався до нього брат.

"Мабуть, це дуже хороший у них офіцер, якого всі поважають; певно, простий, дуже хоробрий і гостинний",— подумав він, скромно й несміливо сідаючи на диван.

— То де ж наш полк стоїть? — спитав з намету старший брат.

— Що?

Він повторив запитання.

— Сьогодні в мене Зейфер був: він розказував, що перейшли вчора на п'ятий бастіон.

— Напевне?

— Коли я кажу, значить, певно; а втім, чорт його знає! Йому й збрехати нічого не варт. То що ж, будете портер пити? — сказав обозний офіцер усе з намету.

— А мабуть, вип'ю,— мовив Козельцов.

— А ви вип'єте, Йосипе Гнатовичу? — вів далі голос у наметі, мабуть, звертаючись до комісіонера, що спав.— Годі спати: вже восьма година.

— Чого ви причепились до мене! я не сплю,— відповів лінивий тоненький голосок, приємно гаркавлячи на буквах л і р.

— Ну, вставайте: мені без вас скучно. І обозний офіцер вийшов до гостей.

— Дай портеру. Сімферопольського! — гукнув він.

Денщик з гордим виразом обличчя, як здалося Володі, увійшов у балаган і з-під нього, навіть штовхнувши офіцера, витяг портер.

— Еге, голубчику,— сказав обозний офіцер, наливаючи в склянки,— тепер новий полковий командир у нас. Грошики потрібні, всячиною обзаводитися.

— Ну, цей, я думаю, зовсім особливий, нове покоління,— мовив Козельцов, чемно взявши склянку в руку.

— Еге, нове покоління! Такий самий скупердяга буде. Як батальйоном командував, то як галасував, а тепер іншої співає. Не можна, голубчику!

— Та воно так.

Менший брат нічого не розумів, що вони говорять, але йому невиразно здавалося, що брат каже не те, що думає, а ніби через те тільки, що п'є портер цього офіцера.

Пляшку портеру було вже випито, і розмова тривала вже досить довго в тому ж роді, як поли намету розгорнулися, і з нього виступив невисокий свіжий мужчина в синьому атласному халаті з китичками, в кашкеті з червоною околичкою і кокардою. Він вийшов, поправляючи свої чорні вусики, і, дивлячись кудись на килим, ледь помітним рухом плеча відповів на поклони офіцерів.

— А дай і я вип'ю скляночку! — мовив він, сідаючи біля стола.— Що це, ви з Петербурга їдете, юначе? — сказав він, ласкаво звертаючись до Володі.

— Атож, у Севастополь їду. —• Самі просилися?

— Сам.

— І що вам за охота, панове, я не розумію! — вів далі комісіонер.— Я тепер би, здається, пішки ладен був піти звідси, якби пустили, в Петербург. Остогидло, їй-богу, це собаче життя!

— Чим же тут погано вам? — сказав старший Козельцов, звертаючись до нього.— Ще вам би не життя тут!

Комісіонер подививсь на нього й одвернувся.

— Ця небезпека ("про яку він говорить небезпеку, сидячи на Північній",— подумав Козельцов), не-статки, нічого добути не можна,— продовжував він, звертаючись усе до Володі.— І що вам за охота, я зовсім вас не розумію, панове! Хоч би вигоди якісь були, а то так. Ну, чи добре це, у ваші літа раптом зостанетесь калікою на весь вік?

— Кому потрібні прибутки, а хто з честі служить! — з досадою в голосі знову втрутився Козель-цов-старший.

— Нащо честі шукати, як нічого не мати! — презирливо сміючись, мовив комісіонер, звертаючись до обозного офіцера, що теж засміявся при цьому.— Заведи-но з "Лючії" ми послухаємо,— сказав він, показуючи на скриньку з музикою,— я люблю її...

— Що, він хороша людина, цей Василь Михайлович? — спитав Володя брата, коли вони вже смерком вийшли з балагана й поїхали далі до Севастополя.

— Нічого, тільки скупа шельма така, що страх! Він же щонайменше має триста карбованців на місяць! А живе, як свиня, ти ж бачив. А комісіонера того я бачити не можу, я його поб'ю колись. Ця ж каналія з Туреччини тисяч дванадцять вивіз...— І Козельцов став розводитись про хабарництво, трошки (сказати по правді) з тією особливою злобою людини, яка гудить не за те, що хабарництво — зло, а за те, що їй досадно, що є люди, які користуються з нього.

10

Володя не те щоб був пе в настрої, коли вже майже вночі під'їздив до великого мосту через бухту, але він відчував якийсь тягар на серці.