Севастополь у серпні 1855 року - Толстой Лев

Над обрієм моря, по якому тяглася смуга чорного диму якогось пароплава, повзли довгі білі хмари, віщуючи вітер. По всій лінії укріплень, особливо по горах лівого боку, по кілька зразу, безперестанку, з блискавкою, що її видно було іноді навіть в полудневому світлі, народжувались клубки густого, стиснутого білого диму, розростались, набираючи різних форм, здіймалися й темніше забарвлювались на небі. Димки ті, мигтячи то там, то тут, народжувались по горах, на батареях ворожих, і в місті, високо в небі. Звуки вибухів не стихали і, переливаючись, стрясали повітря...

Близько дванадцятої години димки стали появлятися рідше й рідше, повітря менше коливалося від гуркоту.

— А другий бастіон уже зовсім не відповідає,— сказав гусарський 1 офіцер, що сидів верхи,— весь розбитий! Жах!

— Та й Малахів хіба на три їхні постріли посилає одного,— відповів той, що дивився в трубу.— Це мене лютить, чого вони мовчать. Ось знову прямо в Корніловську влучила, а вона нічого не відповідає.

— А подивись, о дванадцятій годині, я казав, вони завжди перестають бомбардувати. От і сьогодні так само. Поїдемо краще снідати... нас чекають уже тепер... нема чого дивитися.

— Стривай, не заважай! — відповів той, що дивився в трубу, особливо жадібно дивлячись на Севастополь.

— Що там? що?

— Рух у траншеях, густі колони йдуть.

— Та й так видно,— сказав моряк,— ідуть колонами. Треба дати сигнал.

— Дивись, дивись! вийшли з траншеї.

Справді, простим оком видно було, як начебто темні плями рухалися з гори через балку від французьких батарей до бастіонів. Попереду цих плям видно було темні смуги вже біля нашої лінії. На бастіонах спалахнули в різних місцях, ніби перебігаючи, білі димки пострілів. Вітер доніс звуки рушничної, густої, як дощ б'є по вікнах, перестрілки. Чорні смуги рухалися в самому диму, ближче й ближче. Звуки стрільби, посилюючись і посилюючись, злилися в довгий перекотистий гуркіт. Дим, здіймаючись частіше

•О

1 Гусари — легка кавалерія в царській армії.

й частіше, розходився швидко по лінії і злився, нарешті, весь в одну лілувату хмару, що звивалася й розвивалася і в якій де-не-де ледь мигтіли вогні й чорні цятки,— всі звуки з'єдналися в одну перекотисту тріскотняву.

— Штурм! — сказав офіцер з блідим обличчям, віддаючи трубку морякові.

Козаки проскакали по дорозі, офіцери верхи, головнокомандувач у колясці і з почтом проїхав мимо. На кожному обличчі видно було важке хвилювання й сподівання чогось жахливого.

— Не може бути, щоб узяли! — сказав офіцер на коні.

— їй-богу, прапор! подивись! подивись! — сказав другий, задихаючись і відходячи від труби,— французький на Малаховому!

— Не може бути!

25

Козельцов-старший, що встиг відігратися за. ніч і знову спустити все, навіть золоті, зашиті в обшлагу, перед світанком спав іще нездоровим, тяжким, але міцним сном, у оборонній казармі п'ятого бастіону, коли, повторюваний різними голосами, пролунав фатальний крик:

— Тривога!..

— Чого ви спите, Михайле Семеновичу! Штурм! — крикнув йому чийсь голос.

— Мабуть, школяр якийсь,— сказав він, розплющивши очі й не вірячи ще.

Але раптом він побачив одного офіцера, що бігав без будь-якої видимої мети з кутка в куток, з таким блідим зляканим обличчям, що він усе зрозумів. Думка, що його можуть вважати за боягуза, який не хотів вийти до роти в критичну хвилину, вразила його страшенно. Він скільки духу побіг до роти. Стрільба гарматна закінчилась; але тріскотіння рушниць було в повному розпалі. Кулі свистіли не по одній, як штуцерні, а роями, як зграя осінніх пташок пролітає над головами. Усе те місце, на якому стояв учора його батальйон, було повите димом, було чути недружні крики й вигуки. Солдати, поранені й непо-ранені, юрбами траплялися йому назустріч. Пробігши що кроків з тридцять, він побачив свою роту, що притулилась до стінки, і обличчя одного із своїх солдатів, але бліде-бліде, злякане. Інші обличчя були такі самі.

Почуття страху мимоволі передалось і Козельцо-ву: мороз пробіг йому по шкірі.

— Захопили Шварца 1 — сказав молодий офіцер, у якого зуби цокотіли один об один.— Усе пропало!

— Дурниці,— сказав сердито Козельцов і, бажаючи розпалити себе жестом, вихопив свою маленьку залізну тупу шабельку й закричав: — Уперед, хлопці! Ура-а!

Голос був звучний і лункий; він розпалив самого Козельцова. Він біг уперед уздовж траверса; чоловік з п'ятдесят солдатів з криками побігло за ним. Коли вони вибігли з-за траверса на відкриту площадку, кулі посипались буквально як град; дві вдарились у нього, але куди і що вони зробили — контузили, поранили його, він не мав часу вирішити. Спереду, в щму, видно було йому вже сині мундири, червоні панталони й чути неросійські крики; один француз стояв на бруствері, махав шапкою і кричав щось. Козельцов був певен, що його вб'ють; це саме й надавало йому відваги. Він біг уперед і вперед. Кілька

О

1 Шііпрціист.кий редут.

солдатів випередили його; інші солдати показалися звідкись збоку й бігли теж. Сині мундири залишались на тій самій віддалі, тікаючи від нього назад до своїх траншей, але під ногами траплялися поранені й убиті. Коли добігли вже до зовнішнього рову, все ЗМІГТТЯ-ЛОСЯ в очах у Козельцова, і він відчув біль у грудях і, сівши на банкет, з величезною насолодою побачив в амбразуру, як юрби синіх мундирів безладно тікали до своїх траншей, і як по всьому полю лежали вбиті й повзали поранені в червоних штанах і синіх мундирах.

Через півгодини він лежав на носилках, біля Миколаївської казарми, і знав, що його поранено, але болю майже не відчував; йому хотілося тільки напитися чогось холодного й лягти спокійніше.

Маленький, товстий, з великими чорними бакенбардами лікар підійшов до нього й розстебнув шинелю. Козельцов через підборіддя дивився на те, що робить лікар з його раною, і на обличчя лікаря, але болю ніякого не відчував. Лікар накрив рану сорочкою, обтер пальці об поли пальта і мовчки, не. дивлячись на пораненого, відійшов до другого. Козельцов підсвідомо стежив очима за тим, що робилося перед ним. Згадавши те, що було на п'ятому бастіоні, він з надзвичайно відрадним почуттям самовдоволення подумав, що він добре виконав свій обов'язок, що вперше за всю свою службу він вчинив так добре, як тільки можна було, і нічим не може докорити собі. Лікар, перев'язуючи другого пораненого офіцера, сказав щось, показуючи на Козельцова священикові з великою рудою бородою, з хрестом, що стояв тут.

— Що, я помру? — спитав Козельцов у священика, коли той підійшов до нього.

Священик, не відповідаючи, прочитав молитву й подав хреста пораненому.

Смерть не злякала Козельцова. Він узяв слабкими руками хреста, притулив його до губ і заплакав.

— Що, вибито французів скрізь? — спитав він священика.

— Скрізь перемога за нами зосталась,— відповів священик, що вимовляв на о, приховуючи від пораненого, щоб не засмутити його, те, що на Малаховому кургані вже маяв французький прапор.

— Слава богу, слава богу,— промовив поранений, не відчуваючи, як сльози текли по його щоках, і по-ймаючись невимовним захватом від свідомості того, що він зробив геройську справу.

Думка про брата майнула на мить у його голові. "Дай бог йому такого самого щастя",— подумав він.

26

Та не така доля чекала Володю. Він слухав казку, яку розказував йому Васін, коли закричали: "Французи йдуть!" Кров прилила вмить до серця Володі, і він відчув, як похололи й зблідли його щоки. Якусь секунду він залишався нерухомим: але, глянувши навколо, він побачив, що солдати досить спокійно застібали шинелі й вилазили один по одному; один навіть — здається, Мельников — жартівливо сказав:

— Виходь з хлібом-сіллю, хлопці!

Володя разом з Влапгою, який ні на крок не відставав від нього, виліз із бліндажа й побіг на батарею. Артилерійської стрільби ні з того, ні з другого боку зовсім не було. Не так вигляд спокою солдатів, як жалюгідного, неприховуваного боягузтва юнкера розпалив його. "Невже я можу бути схожим на нього?" — подумав він і весело підбіг до бруствера, біля якого стояли його мортирки. Йому ясно видно було, як французи бігли до бастіону чистим полем і як юрби їх з блискучими проти сонця багнетами ворушилися в найближчих траншеях. Один, маленький, широкоплечий, в зуавському мундирі, із шпагою в руці, біг попереду й перестрибував через ями. "Стріляти картеччю!" — крикнув Володя, збігаючи з банкета; але вже солдати розпорядилися без нього, і металічний звук випущеної картечі просвистів у нього над головою, спочатку з однієї, потім з другої мортири. "Перша! друга!" — командував Володя, перебігаючи в диму від однієї мортири до другої й зовсім забувши про небезпеку. Збоку чути було близьке тріскотіння рушниць нашого прикриття й метушливі крики.

Раптом разючий крик розпачу, повторений кількома голосами, почувся ліворуч: "Обходять! Обходять!" Володя оглянувся на крик. Чоловік з двадцять французів показалися ззаду. Один з них, з чорною бородою, в червоній фесці, вродливий чоловік, був попереду всіх, але, добігши кроків на десять до батареї, спинився й вистрілив і потім знову побіг уперед. Якусь секунду Володя стояв як скам'янілий, і не вірив очам своїм. Коли він опам'ятався й оглянувся, поперед нього були на бруствері сині мундири й навіть один, спустившись, заклепував гармату. Навколо нього, крім Мельникова, убитого кулею біля нього, і Вланга, що вхопив раптом у руки хандшпуг 1 і з лютим виразом обличчя й опущеними зіницями кинувся вперед, нікого не було. "За мною, Володимире Семеновичу! За мною! Пропали!" — кричав розпачливий голос Вланга, що хандшпугом махав на французів,

О

1 Хандшпуг — важіль для повертання гармат і підіймання вантажів.

які зайшли ззаду. Люта постать юнкера спантеличила їх. Одного, переднього, він ударив по голові, інші мимоволі спинилися, і Вланг, усе оглядаючись, з розпачливим криком: "За мною, Володимире Семеновичу! Чого ви стоїте! Тікайте!" — підбіг до траншеї, в якій лежала наша піхота, стріляючи у французів. Ускочивши в траншею, він знову висунувся з неї, щоб подивитися, що робить його обожнюваний прапорщик. Щось у шинелі ниць лежало на тому місці, де стояв Володя, і весь цей простір був уже захоплений французами, що стріляли в наших.

27

Вланг знайшов свою батарею на другій оборонній лінії.