Переслідуваний - Кінг Стівен

— Господи, о Господи..."

Тоді спало на думку зовсім інше: "Наступного разу ловитимуть не злодія. Ловитимуть мене".

У Бостоні він таки добуде собі пістолета. Так чи так, а добуде.

Річардс згадав слова Лафліна — той нахвалявся хоч кількох сво— лоцюг зіпхнути з верхотури, поки його самого схоплять.

Електроавтобус котився на північ крізь дедалі густіші сутінки.

73 проти 100...

Бостонський готель Спілки молодих християн містився на Ганінг— тон-авеню. Будівля скидалась на почорнілий від часу велетенський ящик. У середині минулого століття тут був один з найпрестижніших районів Бостона, а тепер цей готель стояв, як сумний свідок інших часів, іншої доби, все ще блимаючи старомодними неоновими літерами на грішний район, де скупчилися театри та всілякі інші видовищні заклади.

Коли Річардс увійшов до вестибюля, адміністратор саме сварився з миршавим, неохайним негром у спортивній фуфайці, такій великій, що закривала його голубі джинси аж до литок. Суперечка точилася навколо автомата, що продавав жувальну гумку біля вхідних дверей у вестибюлі.

— У мене пропала монета, блідопикий. Пропала монета к розтакій матері!

— Якщо ти зараз не виметешся звідси, хлопче, я викличу поліцію. Все. Мені ця балачка остобісіла.

— Але ж клятий автомат проковтнув мою монету!

— Годі на мене визвірятися, щеня! — Адміністратор, стриманий чолов'яга років тридцяти, шарпнув негра за фуфайку, під якою десь там мало бути миршаве тіло. — А тепер забирайся звідси, я все сказав.

Хлопець зрозумів, що адміністратор не жартує. Майже комічна маска зненависті й зухвальства на його обличчі під чорним настовбурченим волоссям — зачіска в стилі "афро" — змінилася болісною гримасою образи й докору.

— Та слухай, це ж була моя остання монета, розтуди її. Твій автомат зжер мою монету! Це ж...

— Я вже викликаю поліцію. — Адміністратор обернувся до комутатора.

Поли куртки, що дісталася негрові на дешевому розпродажу, мляво

гойднулися довкола худенького заду. Хлопець копнув ногою автомат і кинувся тікати.

— Розтакий ти блідопикий сучий син!

Адміністратор подивився йому вслід, так і не натиснувши справжньої чи уявної кнопки. Він посміхнувся до Річардса, вишкіривши зуби, що нагадували клавіатуру старого рояля, якому бракувало кількох клавішів.

— З цими чорними стало неможливо говорити. Якби я керував Мережею, то тримав би їх у клітках.

— А що, він справді вкинув туди монету? — спитав Річардс, записуючись у реєстраційній книзі як Джон Діген із штату Мічіган.

— Якщо й укинув, то крадену,— сказав адміністратор. — Та, мабуть, укинув. Але якби я повернув її, то сюди до ночі бігали б сотні чорношкірих і вимагали гіовернути їм монету. І де вони набираються таких словечок — ось що я хотів би знати. Невже батьки зовсім не цікавляться ними?.. Чи довго ви в нас пробудете, містере Діген?

— Не знаю. Залежатиме від того, як підуть справи.

Річардс намагався зобразити солоденьку усмішку, а коли відчув, що досяг мети, всміхнувся вільніше. Адміністратор подумав, ніби десь бачив це обличчя, й теж усміхнувся у відповідь.

— 'З вас п'ятнадцять доларів п'ятдесят центів, містере Діген,— сказав він і підсунув Річардсові ключа з блискучою дерев'яною грушею. — Кімната п'ятсот дванадцята.

— Дякую. — Річардс одрахував суму. Й цього разу обійшлося без особового посвідчення". Хвалити Бога, що на світі існує Спілка молодих християн.

Йдучи до ліфтів, Річардс заглянув у розчинені двері бібліотеки. В тьмяному світлі закаляних мухами круглих жовтих плафонів сидів старий чоловік у пальті та калошах, який повільно, слинячи тремкий палець, гортав якусь брошуру. Його важке, з присвистом, дихання долинало аж у коридор, і Річардса охопило змішане почуття смутку й жаху.

Ліфт глухо клацнув, двері захрипіли й знехотя відчинилися. Річардс ступив усередину й почув навздогін голос адміністратора:

— Гріх і сором. Я б їх усіх позасаджував у клітки.

Річардсові здалося, що адміністратор звертається до нього. Він озирнувся, та той навіть не дививсь у його бік.

Довкола було порожньо й тихо.

72 проти 100...

На п'ятому поверсі тхнуло сечею.

Коридор був такий вузький, що в Річардса з'явилося відчуття клаустрофобії, а колись червона килимова доріжка посередині — вичовгана до самої основи. Двері кімнат були пофарбовані в похмуро-сірий колір, на кількох дверях видніли сліди ніг і навіть лома. Через кожні двадцять кроків таблички на стінах попереджали: "Згідно з наказом пожежної інспекції палити в коридорі заборонено". Посередині коридора була вбиральня; коли Річардс підійшов, у ніс йому ще дужче вдарив дух сечі. Цей дух щоразу викликав у Річардса відчуття розпачу. З-за сірих дверей долинали бентежні звуки, наче з кліток, де тримали звірів, надто жахливих, щоб їх показувати. Хтось п'яним голосом щось торочив, здається, молитву до Богородиці. За іншими дверима чулося дивне булькотіння. Далі — пісенька в стилі кантрі-вестерн ("На телефон не маю ні цента нині, Тож нуджу світом на самотині..."). Човгання. Рипіння ліжка — хтось узявся до рукоблудства? Схлипування. Сміх. Істеричні вигуки — п'яна сварка. А за цими дверима — тиша. Тиша. Тиша. Якийсь тип із запалими грудьми, в піжамних штанях на очкурі, з милом та рушником у руці пройшов повз Річардса, навіть не глянувши на нього. На ногах у нього були паперові капці.

Річардс відімкнув свою кімнату. Двері зсередини мали засув, і він одразу ним скористався. В кімнаті було ліжко, застелене майже білими простирадлами та армійською ковдрою, шафа, якій бракувало однієї шухляди, зображення Ісуса Христа на стіні, а в кутку — сталевий прут, на якому висіло двоє плічок. Оце і все, коли не рахувати вікна, що дивилося в темряву. Було п'ятнадцять хвилин на одинадцяту.

Річардс повісив куртку, зняв черевики й ліг, здаючи собі звіт у тому, який він нещасний, чужий і вразливий на цьому світі, що вищить, гуркоче й торохтить навколо, немов велетенський розхитаний автомобіль, який летить з гори в безодню, а пасажирам байдуже. Губи в Річардса скривилися, він заплакав.

Річардс нічого не записував на плівку. Просто лежав, утупившись у стелю, помережану безліччю тріщин, наче старий полив'яний горщик. На нього полюють уже більш як вісім годин. І він уже відробив вісімсот доларів із того, що

покладено на його рахунок. Господи, цього не вистачить навіть на те, щоб вилізти з боргів!..

А передачу із своїм записом він пропустив. Господи, таки пропустив. Отой спектакль із наволочкою на голові.

Де тепер переслідувачі? Досі в Гардінгу? Чи в Нью-Йорку? А може, на шляху до Бостона? Ні, не може бути, щоб вони кинулися сюди. Адже дорогою не було ніяких перевірок. Йому пощастило вислизнути з найбільшого в світі міста, не називаючи себе, та й тут він живе під чужим ім'ям. Не могли вони натрапити на його слід. Аж ніяк.

У цьому готелі можна безпечно просидіти зо два дні. А потім — на північ, штат Нью-Гемпшір чи Вермонт, або на південь, до Гартфорда, чи Філадельфії, навіть до Атланти. Далі на схід — океан, а за ним — Англія, Європа. Ідея приваблива, проте навряд чи здійсненна. На літак без особового посвідчення не сядеш, у Франції — воєнний стан. Хоча можна й зайцем спробувати, але коли вже викриють, тоді відразу всьому кінець. А про захід нічого й думати. На заході пече найдужче.

Якщо не можеш терпіти жару, забирайся геть із кухні.

Хто це сказав?

Молі, мабуть, знає. Річардс тихенько засміявся, і йому відлягло від серця.

Десь обізвалося радіо.

Добре було б дістати пістолета цього ж вечора, проте Річардс надто стомився. Стомила подорож. Стомило те, що він — переслідуваний. Тваринне чуття підказувало йому краще, ніж розум, що, можливо, дуже скоро доведеться ночувати в по-жовтневому холодній дренажній трубі чи в порослій бур'яном та закиданій сміттям водостічній канаві.

Отже, пістолет — завтра.

Він вимкнув світло й заснув.

71 проти 100...

Знову настала пора знімати.

Річардс стояв голим задом до камери, наспівуючи мелодію, що супроводжувала передачу "Переслідуваний". Голову він знову встромив у вивернуту наволочку, щоб не було видно штампу з назвою готелю.

Відеокамера надихнула Річардса на творчий гумор, про існування якого він у собі й не підозрював. Завжди вважав себе досить похмурою людиною, яка дивиться на речі майже або й зовсім без усміху, тепер же, під загрозою смерті, відкрив у собі прихований комедійний хист.

Коли касета випала з відеокамери, Річардс вирішив, що другу запише пополудні. Бути самому в кімнаті страшенна нудота; може, згодом спаде на думку щось цікаве. Він неквапливо вдягся й виглянув у вікно.

Зранку того четверга на Ганінгтон-авеню панував жвавий рух. По тротуарах теж повільно сунув людський натовп. Декотрі перебігали очима яскраво— жовті літери факсових об'яв під рубрикою "Розшукуються". На кожному розі стояв полісмен. Річардс ніби чув їхні голоси: "Проходь. Невже тобі нікуди податись? Ворушись, дурню!"

І він подумки переходив на той бік, але там повторювалось те саме і його знову проганяли. Хотілося розсердитись, але в п'яти так пекло, що й на місці не встояти.

Річардс почав зважувати всі "за" й "проти" того, щоб прийняти душ. Врешті вирішив, що все обійдеться добре. Він вийшов у коридор з рушником через плече й до самої вбиральні не зустрів нікого.

В ніс ударив сморід сечі, екскрементів та блювоти упереміш із духом якогось дезинфікуючого засобу. Всі двері в кабінах були, звичайно, позривані. Над пісуарами хтось надряпав великими літерами: "К розтакій матері Мережу!" Мабуть, вона добре йому допекла. В одному з пісуарів Річардс побачив купу лайна. "Хтось до краю набрався",— подумав він. По купі ліниво повзали мухи. Все це не викликало відрази в Річардса: картина знайома. Добре, що прийшов сюди в черевиках.

У душовій теж нікого не було. Кахляна підлога й стіни були потріскані, над цоколем поклякли патьоки давнього бруду. Річардс пустив воду із заіржавлено— го душу й терпляче, хвилин п'ять, чекав, поки з гарячої вона стала теплуватою. Потім швидко вмився, знайшовши на підлозі змилок: йому або забули видати, або його мило забрала собі покоївка.

Дорогою назад якийсь чоловік із заячою губою тицьнув йому в руки брошуру.

Річардс заправив сорочку в штани, сів на ліжко й запалив сигарету. Хотілось їсти, але він вирішив дочекатися вечора й аж тоді пошукати чогось підживитися.

Нудьга знову погнала його до вікна.