Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Якщо їхні родичі спочатку й страждають від обтяжливої данини, яку стягують із них титани мислі, то згодом вони дістають сторицею за всі жертви, принесені на початку боротьби за високий престол, і поділяють з ними здобутки перемоги. Геній має звітувати лише самому собі; він єдиний суддя над власними вчинками, бо він один бачить свою кінцеву мету; а хто став володарем своєї доби, той може усе брати, усе ставити на карту, бо все належить йому. Вона згадала історію життя Бернара Паліссі, Людовіка XI, Фок— са, Наполеона, Христофора Колумба, Цезаря — усіх цих славетних гравців, спочатку обтяжених боргами, замучених убогістю, кого ніхто не хотів розуміти, кого вважали ва безумців, за поганих синів, за поганих братів, за лихих батьків і хто, проте, згодом став гордістю своєї сім’ї, своєї батьківщини, усього світу.

Такі міркування відповідали таємним вадам Люсьєна і ще дужче розбещували його душу, бо в запалі своїх бажань він аргіогі виправдовував усі засоби. А не домогтися успіху — хіба не злочин проти його величності суспільства? Зазнавши поразки, хіба тим самим не завдав би він смертельного удару всім обивательським чеснотам, на яких грунтується суспільство, котре з жахом виганяє Маріїв, які сидять між руїн? Не усвідомлюючи собі того, що стоїть на роздоріжжі між гапьбою каторги та лаврами генія, Люсьєн ширяв над Сінаєм — горою пророків — і не бачив унизу Мертвого моря, страшного савана Гоморри.

Луїза так спритно вивільнила розум і серце свого поета з пелюшок, у які їх сповило провінційне життя, що Люсьєн захотів випробувати пані де Баржетоп, вивідати, чи вдасться йому вполювати цю високу здобич, чи не дістане він ганебного одкоша. Званий вечір дав йому нагоду здійснити це випробування. Йшлося воднораз і про кохання, і про шанолюбство. Він любив і жадав піднестися вгору — подвійне бажання, природне в молодих людей, які хочуть задовольнити серце й позбутися злиднів. Запрошуючи сьогодні всіх своїх дітей на спільний бенкет, Суспільство вже на світанку їхнього життя будить у них чостолюбні поривання. Воно позбавляє юність її чарівності і псує найкращі почуття, вносячи в них розрахунок. Поезія прагнула б, щоб було інакше; проте дійсність дуже часто заперечує вигадку, в яку хотілося б вірити, і навряд чи варто змальовувати юнака XIX століття інакшим, ніж він є насправді. Люсьєн переконував себе, що його розрахунки підказані добрими почуттями, дружбою до Давіда.

Люсьєн написав Луїзі великого листа, бо почував себе сміливіше з пером у руці, ніж зі словом на устах. На дванадцяти сторінках, тричі переписаних, він розповів їй про таланти свого батька, про втрачені надії та про свою страшну убогість. Він змалював ангелицею свою дорогу сестру, а Давіда — майбутнім Кюв’є, великою людиною, що замінила йому батька, брата; він був би не вартий Луїзиної любові, не вартий своєї першої слави, якби не попросив її поставитися до Давіда так, як вона поставилась до нього самого. Краще він відмовиться від усього, аніж зрадить Давіда Сешара; він хоче, щоб Давід став свідком його успіху. Люсьєн написав одного з тих божевільних листів, у яких юнаки погрожують, що, в разі відмови, пальнуть у себе з пістолета, у яких повно хлоп’ячої казуїтики і в яких говорить нерозважлива логіка прекрасної душі — миле базікання, оздоблене наївними освідченнями, що мимохіть вихопились із серця, базікання, таке любе жінкам. Вручивши покоївці листа, Люсьєн цілий день і не прохопився Давідові про свій вчинок ні словом, правив коректуру, наглядав за роботою, клопотався дрібними справами у друкарні. Поки серце залишається ще дитинним, юнакам властивий цей дивовижний дар стриманості. А може, Люсьєн просто бояи— ся Фокіонової сокири, якою вправно вмів орудувати Давід, може, поета лякав його ясний погляд, що проникав у саму глибінь душі. Після читання віршів Шеньє його сердечна таємниця злетіла з уст, стривожена докірливим словом, що завдало йому болю, як ото палець лікаря, коли він торкається відкритої рани.

Тепер вн можете уявити собі, які думки непокоїли Люсьсна, коли він спускався з Ангулема в Умо. Чи не прогнівалася вельможна пані? Чи запросить вона до себе Давіда? Чи не опиниться честолюбець знову в своїй дірі на передмісті Умо? Хоч перед тим, як поцілувати Луїзу в чоло, Люсьєн міг би подумки прикинути, яка відстань відокремлює королеву од її фаворита, проте віп навіть не подумав, що Давід не зможе за одну мнть подолати такий простір, коли йому самому знадобилося на це аж п’ять місяців. Не знаючи, на яке безоглядне відлучення від суспільства приречені люди низького стану, він не розумів, що друга така спроба стане згубною для пані де Баржетон. Запідозрена й звинувачена в принизливих знайомствах, Луїза мусила б покинути місто, де люди її касти сахалися б від неї, як у середні віки сахалися від прокаженого. Клан вищої аристократії та духівництво захищали б її перед усіма навіть тоді, коли б вона дозволила собі порушити подружню вірність, але гріха поганої дружби їй ніколи б не подарували; бо якщо владарю й прощають гріхи, поки віп при владі, то після зречення його негайно за них засудять. А хіба приііпяти в себе Давіда не означало б для Луїзи зректися влади? Якщо Люсьєн про це й не думав, то тонка інтуїція підказувала йому багато інших небезпек. Шляхетність почуттів не конче поєднується зі шляхетністю манер. Якщо Расін нагадував статечного вельможу, то Корпель вельми скидався на баришника, Декарт — па бувалого голландського купця. Відвідувачі замку Ла-Бред, зустрівши Мон— теск’є з граблями на плечі, в нічному ковпаку вважали його за садівника. Світська поведінка, якщо вона не дарунок високого походження, не наука, засвоєна з молоком матері чи передана з крові, набувається вихованням, якому допомагає й випадковість — зграбна статура, благородні риси обличчя, приємний голос. Усіх цих важливих дрібниць бракувало Давідові, тим часом як природа щедро обдарувала його друга. Дворянин з боку матері, Люсьєн від голови до ніг був справжній франк, тоді як Давід Сешар мав пласку стопу кельта і незграбну постать батька-друкаря; Люсьєн уже наперед бачив, як насміхаються з Давіда, йому ввижалася ледь стримувана посмішка па устах пані де Баржетон. Він не те щоб соромився свого друга, однак дав собі слово надалі не йти за першою спонукою серця і добре обмірковувати власні вчинки.

Отже, коли минула година поезії та щпрпх розмов після читання віршів, які відкрили двом приятелям літературну ниву, освітлену новим сонцем, для Люсьєна настав час політики й тверезих розрахунків. Входячи в Умо, він уже каявся, що написав того листа, йому хотілося вернути його, бо тепер, у хвилину просвітлення, він збагнув невблагаппі закони вищого світу. Розуміючи, що завойоване становище вельми сприятиме його честолюбним намірам, він не хотів би прийняти ногу з першого щабля драбини, по якій збирався кинутись на штурм висот. Але тоді постали перед ним картипп життя простого й спокійного, прикрашені живими квітами сердечності: Давід, сповнений високих поривів, що великодушно допомагав йому і ладен був, якщо потрібно, життя віддати заради нього; мати, така велична навіть у своєму приниженні, впевнена, що він так само добрий, як і розумний; сестра, ця дівчина, така прекрасна в своїй самопожертві; його чисте дитинство, його незаплямоване сумління, його надії, з яких вітер ще не оббив пелюсток. І Люсьєн сказав собі, що краще самотужки пробитися крізь щільне товпище аристократичного та обивательського наброду, ніж домогтися успіху з жіночої ласки. Геній його засяє рано чи пізно, як засяяв геній тих попередників, котрі підкорили суспільство; ось тоді жінки його любитимуть І Приклад Наполеона, такий фатальний для XIX століття, приклад, що навівав надії безлічі сіряків, постав перед Люсьєном, і він кинув на вітер свої розрахунки, картаючи себе за них. Такий був Люсьєн, він з однаковою легкістю переходив від зла до добра і від добра до зла. Замість любові, яку мудрі люди відчувають до свого притулку, Люсьєн протягом останнього місяця відчував щось подібне до сорому, дивлячись на вивіску, де жовтими літерами на зеленому тлі було виведено:

АПТЕКА ПОСТЕЛЯ,

ШАРДОНОВОГО НАСТУПНИКА.

Батькове прізвище, виставлене напоказ на вулиці, де проїжджало стільки екіпажів, ображало його зір. Того вечора, коли Люсьєн крізь поганеньку хвіртку вийшов із свого двору, щоб з’явитися на вулиці Больє серед най— добірнішої молоді горішнього міста поруч із папі де Бар— жетон, він на диво гостро відчув невідповідність між своїм житлом та ласкавою до нього фортуною.

"Любити пані де Баржетон, може, незабаром стати її коханцем — і животіти в цій пацючій норії" — думав він, заходячи в двір, де попід стінами були розкладені жмути вивареного зілля, де аптекарський учень чистив лабораторні казани, а пан Постель, оперезапий фартухом, із ретортою в руках роздивлявся якийсь хімічний препарат, водночас поглядаючи на свою аптеку; пу а в ті хвилини, коли дивився тільки в реторту, він уважно дослухався, чи не задзеленчить у дверях аптеки дзвінок. Пахощі ромашки, м’яти, різних лікарських рослин, що їх піддавали мокрій перегонці, наповнювали все подвір’я та скромну оселю, куди треба було видиратися крутими сходами з двома мотузками замість поручнів. Ті сходи по-простому називають млинарською драбиною. Нагорі, в мансарді на одну кімнату, мешкав Люсьєн.

— Добрий день, хлопче, — мовив Постель, справжнісінький взірець провінційного крамаря. — Як наше дорогоцінне здоров’ячко? А я тут роблю досліди над мелясою, та щоб знайти те, чого я шукаю, сюди треба було б вашого батечка. То-то була тямуща людинаї Ех, знав би я його секрет проти подагри, ми б оце з вами каталися в каретах!

Не минало й тижня, щоб аптекар, такий же придуркуватий, як і добрий, не штрикав ножем Люсьєнові в серце оцим нагадуванням про фатальну потайливість батька в усьому, що стосувалося його відкриття.

— Авжеж, це велике лихо! — коротко відповів Люсьєн; виученик його батька почав видаватися йому нікчемою, хоч іще недавно він часто благословляв його, бо чесний Постель допомагав удові та дітям свого навчите— ля.

— Що з вами? — запитав Постель, ставлячи реторту на лабораторний стіл.

— Листа мені не було?

— Є лист, є! Ще й пахтить, як той бальзамі Онде він на поличці, коло моєї конторки.

Лист від пані де Баржетон серед клістирних рурок! Люсьєн метнувся в аптеку.

— Швидше йди, Люсьєне! Обід чекає на тебе вже цілу годину, геть прохолоне! — долинув із одчиненого вікна ласкавий голос, та Люсьєн його не чув.

— Ваш брат несповна розуму, мадмуазель, — озвався Постель, підводячи голову.

Цей старий парубок, дуже подібний до горілчаного барила, на якому з химери маляра була зображена товсто— щока, таранкувата од віспи і червона пика, забачивши Єву, прибрав церемонного й люб’язного вигляду, котрий свідчив, що віп ладен би одружитися з дочкою свого попередника, коли б спромігся покласти край боротьбі між любов’ю та розрахунком, яка точилася в його серці.