Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Тут, як і в мистецтві, на одну талановиту людину припадає тисяча людей пересічних. Незважаючи на те, що він не тільки вірно служив її імператорській високості, а й виконував при ній особливі обов’язки, його висока заступниця, попри всю свою силу, не прилаштувала його в державну раду і не тому, що з нього не вийшов би чудовий, не гірший за інших доповідач прохань, а просто принцеса вважала, що він більше надається для слугування її власній особі. Проте пана дю Шатле вшанували баронським титулом, відрядили його надзвпчайпим послом до Касселя, і він справив там неабияке враження. Коротше кажучи, Наполеон скористався ним в один із критичних моментів як дипломатичним кур’єром. Напередодні падіння Імперії йому було обіцяно пост посла в Вестфалії при королі Жеромі. Коли пішло прахом це сімейпе, як він казав, посольство, барон впав у розпач і вирушив у подорож до Єгипту разом із генералом Арманом де Мопріво. Розлучений зі своїм супутником за досить загадкових обставин, віп дла роки блукав із пустелі в пустелю, від племені до племепі, будучи бранцем арабів, що перепродували його одні одним, не вміючи дістати ніякісінької користі з його талантів. Нарешті він добрався до володінь імама Маскотського, тим часом як Монріво прямував до Танжера; але баронові поталанило застати в Маскоті англійське судно, що саме підіймало якоря, і він повернувся до Парижа па рік раніше за свого супутника. Недавні поневіряння, деякі колишні зв’язки і послуги, зроблені людям, що на той час користувалися ласкою, схилили до нього першого міністра, і той примістив його до барона де Варанта, при якому він і перебував, аж поки в Ангу— лемі звільнилася посада. Роль, що її свого часу викопував барон дю ІДйтле при її імператорській високості, його слава жіночого улюбленця, надзвичайні пригоди та страждання, яких він зазнав у Єгипті, — усе це страх як зацікавило ангулемських дам. Вивчивши звичаї верхнього міста, барон Сікст дю Шатле повівся відповідно: він прикинувся хворим, удавав із себе людину розчаровану н пересичену. Віп раз у раз хапався за голову, мовби давні рани не давали йому спокою — маленькі хитрощі, щоб підтримати цікавість до себе і постійно нагадувати про свої колишні поневіряння. Його приймали вищі представники влади: генерал, префект, головний податковий управитель та єпископ, але всюди він тримався поштиво, холодно, трохи зневажливо, як людина, котра певна, що їй тут не місце, і чекає на ласку згори. Він залишав здогадуватися про свої світські таланти, які тільки набували більшої ваги, зостаючись невідомими; ось так він став усюди жаданим гостем, постійно підтримуючи інтерес до себе; воднораз він переконався в нікчемності тутешніх чоловіків і, уважно придивившись до жінок під час недільних відправ у соборі, впевнився, що пані де Баржетон — це особа, гідна його уваги. Дю Шатле вирішив, що музика відчинить йому двері цього дому, неприступного для чужака. Потай роздобувши месу Мі— руара, він вивчив її на фортепіано; тоді якось у неділю, коли все вище ангулемське товариство посходилося на відправу, дю Шатле зачарував невігласів своєю грою на органі і збудив ще більшу цікавість до своєї особи, нескромно розтрубивши через церковних послугувачів ім’я органіста. Виходячи з собору, пані де Баржетон похвалила його гру й висловила жаль, що не мала нагоди зайнятися з ним музикою. Після цієї жаданої зустрічі перед ним відчинилися двері її особняка, чого не домігся б він проханням. Спритний барон явився до ангулемської королеви й почав відверто за нею упадати. Підтоптапий красень, адже йому було сорок п’ять років, помітив у цій жінці молодість, яку можна відживити, скарби, з яких можна мати зиск, багату вдову в майбутньому, на якій, дивись, можна буде й женитися і в такий спосіб породичатись із родиною Негрпелісів, що дало б йому змогу зблизитися в Парижі з маркізою д’Еспар, а вже при її заступництві знову вийти на політичну арену. Незважаючи на те, що буйна омела псувала це прегарне дерево, дю Шатле вирішив заходитися біля нього, підрізати, плекати його й домогтися від нього чудових плодів. Аристократичний Ангулем зчинив галас, не бажаючи впускати гяура до храму, бо вітальня пані де Баржетон була фортецею найдобірнішого товариства. Завсідником там був лише єпископ, префекта приймали двічі-тричі на рік, а головний податковий управитель узагалі не мав туди доступу; пані де Баржетон бувала в його домі 'на вечорах, концертах, але ніколи там не обідала. Нехтувати головного податкового управителя й щиро вітати простого начальника податкового управління було справжнім переворотом у місцевій ієрархії, незбагненним для зневажених сановників.

Хто може подумки проникнути в коло цих дріб’язкових інтересів, що, зрештою, існують у всіх суспільних прошарках, тому легше збагнути, яким значущим здавався особняк де Баржетонів ангулемській буржуазії. Що ж до жителів Умо, то велич цього маленького Дувра, слава цього ангулемського палацу де Рамбульє засліплювали їх на відстані, як сонце. А тим часом усі, що там збиралися, були найжалюгідніші, найубогіші духом, найнедо— умкуватіші люди, яких тільки можна було знайти в околі двадцяти льє. Політика там зводилася до банальної й багатослівної балаканини; "Котідьєн" вважали там за помірковану газету, Людовіка XVIII величали якобінцем. Що стосується жінок, здебільшого придуркуватих і незграбних, нечупарно зодягнених, то всі вони були потворні, — кожна по-свосму, — і нічогісінько в них не приваблювало: ні мова, ні вбрання, ні розум, ані тілесні принади. Якби Шатло не плекав певної надії щодо пані де Баржетон, він би не стерпів цього товариства. Проте кастовпй дух і манери, статечний внгляд, гордість дріб— номаєткового дворянства, знання законів гречності прикривали їхню порожнечу. Вірнопідданські почуття були тут набагато щиріші, піж у колах паризької знаті; тут У всьому блиску виявляли шанобливу прихильність до Бурбонів, незважаючи ні на що. Це товариство можна було порівняти, якщо такий образ припустимий, до старовинного срібного посуду, потьмянілого, але масивного. Застійність політичних поглядів тут вважали вірністю. Відстань, яка пролягала між цим товариством та буржуазією, те, що в нього важко було проникнути, ніби підносили його й надавали йому умовної вартості. Кожен із цих вельмож мав у очах тутешніх городян певну ціну, як ті черепашки, що правлять за гроші неграм бамбарського племені. Чимало жінок, яким дю Шатле підлестив, визнали в ньому переваги, що їх бракувало чоловікам їхнього кола, і вгамували своє обурене самолюбство: всі вони сподівалися посісти спадщину її імператорської високості. Ревні охоронці добрих звичаїв гадали, що хоч цей зайда і втесався до пані де Баржетон, але в інших домах його не приймуть. Дю Шатле вислухав немало ущипливих слів, але втримався на здобутих позиціях, упадаючи за духівництвом. Він лестив слабостям ангу— лемської королеви, які зросли на провінційному грунті, він приносив їй книжкові новини і читав поезії, що виходили друком. Вони разом захоплювалися творами молодих поетів, вона — щиро, він — нудьгуючи, бо як людина /імператорської школи мало розумів романтичну поезію, хоч і вислуховував ті вірші досить терпляче. Зате пані де Баржетон була щиро захоплена цим відродженпям, яке сталося в затінку королівських лілей, і полюбила Шатобріана за те, що він назвав Віктора Гюго натхненною дитиною. Вона сумувала, що тільки з чуток може познайомитися з цим генієм і зітхала за Парижем, де живуть великі люди. І тоді пан дю Шатле надумав здійснити чудо. Він сповістив її, що в Ангулемі існує своя "натхненна дитина" — юний поет, який, сам того не зпаючи, блиском нової зорі затьмарює найяскравіші паризькі сузір’я. Майбутня знаменитість пародилася в УмоІ Мовляв, директор колежу показував баронові прекрасні вірші. Вбогий і скромний хлопець був новим Чаттерто— ном, але далеким від політичної ницості і тієї лютої ненависті до соціальної верхівки, ненависті, що спонукала англійського поета строчити памфлети проти своїх добродійників. Серед п’яти-шести осіб, котрі поділяли її смаки до мистецтва та літератури — цей тому, що цигикав на скрипці, а той умів так-сяк квацяти сепією, один був головою Землеробського товариства, а другий мав бас і, ніби той мисливець, що зацькував оленя, міг проревіти "Бе Паїо іп согро ауеіе" — серед цих химерних постатей пані де Баржетон почувалась, як голодний на театральному обіді, де стіл заставлений бутафорськими стравами 8 картону. Отож годі описати радість, з якою вона сприйняла цю новину. Вона хотіла побачити поета, цього ангела. Вона нетямилась, вона була в захваті й цілі години говорила тільки про нього. Через день колишній дипломатичний кур’єр завів з директором колежу розмову про те, що треба відрекомендувати Люсьєна пані де Баржетон.

Лише ви, сердешні ілоти провінції, змушені долати нескінченні суспільні відстані, які в очах парижан скорочуються день у день, тільки ви, перед ким так невблаганно височіють перепони, поставлені між різними світами нашого світу, світами, що віддають один одного анафемі й кричать: "Рака!" — лише ви збагнете, як хвилювалися розум і серце Люсьєна Шардона, коли шановний директор сказав, що перед ним відчиняються двері особняка де Баржетонів! Слава змусила їх повернутися на своїх завісахі Ласкавий прийом чекає на поета в цьому старому домі зі шпилем на даху, що вабив його зір, коли він гуляв із Давідом по бульвару Больє і думав, що їхні ймення, можливо, ніколи не досягнуть тих вух, глухих до науки, якщо її голос іде з низів. Лише сестрі звірив він свою таємницю. Як передбачлива господиня дому, як добра чарівниця, Єва дістала зі своєї скарбнички кілька луїдорів й купила Люсьєнові гарні черевики в найкращого ангулемського шевця та новий фрак у най— знаменитішого кравця. Вона прикрасила його святкову сорочку власноручно випраним і випрасуваним жабо. Яка то була для бви радість, коли вона побачила брата таким причепуреним! Як вона ним пишалася! Скільки падавала йому порад! Завбачлива сестра нагадала й про дрібні його хиби. Заглиблений у роздуми, Люсьєн мав звичку, тільки-но сяде, присувати стола, щоб зіпертися ліктями. Єва застерегла його від подібних вільностей у^ аристократичному святилищі.