Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Те, що ти зараз зробив для мене, ризикуючи втратити заступницю, може, й кохану, аби тільки не покинути, не зректися мене, цей простий — ба й великий! — вчинок, Люсьєне, навіки прикував би мене до тебе, якби ми й так не були братами. Не картайся докорами сумління, не тривож себе тим, що тобі, видно, випаде краща доля. Розподіл у стилі Монтгомері мені до смаку. Навіть як ти завдаси мені прикрощів, хто знає, чи не залишусь я однаково в боргу перед тобою?

Мовивши ці слова, він боязко глянув на Єву — в очах у неї були сльози, бо вона все зрозуміла.

— Зрештою, — сказав Давід здивованому Люсьєнові, — ти вродливий, стрункий, умієш носити одяг, ти виглядаєш дворянином і в цьому синьому фраку з мідними гудзиками, і в простих нанкових панталонах; а я в світському товаристві матиму вигляд сірого ремісника, буду незграбний, почуватимуся ніяково, говоритиму дурниці або й зовсім нічого не говоритиму; ти можеш, улягаючи забобонам, прибрати материне ім’я й називатися Люсьє— ном де Рюбампре; я ж так і залишуся Давідом Сешаром. Все тобі на користь, а мені все на шкоду в тому світі, в який ти йдеш. Ти створений для успіхів. Жінки обожнюватимуть тебе за янгольське обличчя. Правда ж, Єво?

Люсьєн кинувся на шию Давідові й поцілував його. Давідова скромність одразу відкинула багато сумнівів і усунула всі труднощі. І як же було Люсьєнові не відчути припливу ніжності до того, хто з почуття дружби дійшов тих самих впсновків, які були навіяні йому честолюбством? Честолюбець і закоханий відчули грунт під ногами, серця друзів розквітли. Це була одна з тих не частих хвилин у житті, коли всі сили радісно напружені, коли всі струни бринять повнозвучно. Але ця мудрість прекрасної душі пробудила в Люсьєні властиву людям схильність усе добре приписувати собі. Ми всі так чи інакше кажемо, як Людовік XIV: "Держава — це я!" Виняткова ніжність матері й сестри, Давідова відданість, звичка бачити себе предметом таємного піклування цих трьох істот прищепили йому вади сімейного пестунчика, породпли те себелюбство пожирача благородних почуттів, на якому лукаво грала пані де Баржетон, спонукуючи його знехтувати обов’язки щодо своєї сестри, матері й Давіда. Правда, до того ще не дійшлося; та хіба не слід було побоюватися, що, поширюючи межі свого честолюбства, він мимоволі муситиме дбати лише про себе, щоб там утриматися?

Хвилювання вляглося, і Давід сказав Люсьєнові, що його поема "Святий Іоанн на Патмосі", мабуть, занадто біблійна, щоб читати її в товаристві, якому поезія апокаліпсиса . не зовсім звична. Люсьєн, що готувався виступити перед найвимогливішою публікою Шаранти, занепокоївся. Давід порадив йому взяти з собою томик Андре Шеньє й замінити сумнівну втіху на втіху безсумнівну. Читає Люсьєн прекрасно, він, безперечно, сподобається і виявить скромність, що, певна річ, піде йому на користь. Як і більшість юнаків, вони наділяли світське товариство своїм розумом і своїми чеснотами. Якщо молодість, поки вона нічим себе ще не затаврувала, і немилосердна до чужих вад, то водночас вона паділяв людей чистотою своєї віри. Справді, тільки великий життєвий досвід допомагає усвідомити, що зрозуміти, за чудовим виразом Рафаеля,— означає стати рівним. Почуття, необхідне для розуміння поезії, зустрічається дуже рідко у Франції, де розум висушує джерело святих сліз захоплення, де ніхто не завдає собі клопоту витлумачити пеличне, заглибитись у його суть, щоб збагнутп безмежне.

Люсьєн мав уперше випробувати на собі неуцтво й байдужість світського товариства. Він пішов до Давіда, щоб узяти томик віршів Шеньє.

Коли закохані залишилися наодинці, Давід зніяковів, як ще ніколи в житті. Приголомшений безмірним страхом, він прагнув і боявся похвал, він ладен був утекти — адже й сором’язливість не позбавлена кокетстваї Бідолашний закоханець не насмілювався й слова мовити, щоб не виглядало, ніби він набивається на подяку. Кожне слово здавалося йому недоречним, і він стояв мовчки, піби злочинець. Єва, здогадуючись про муки тієї скром— пості, тішилася його мовчанкою; та коли Давід почав крутити в руках капелюха, лаштуючись іти, вона всміхнулася.

— Дорогий Давіде, якщо ви не думаєте іти на вечір до папі де Баржетон, ми можемо його провести разом. Погода чудова — чи не бажаєте прогулятися берегом Шаранти? Побалакаємо про Люсьєна.

Давідові хотілося впасти навколішки перед чарівною дівчиною. В самих звуках Євиного голосу бриніла несподівана винагорода; ніжністю тону вона розрядила папру— ження. її пропозиція була більше, ніж похвала, то був перший дарунок кохання.

— Зачекайте мене кілька хвилин, — сказала вона, побачивши, що Давід уже готовий іти, — я перевдягнуся.

Давід, який ніколи в житті не знав жодної пісні, вийшов, мугикаючи якусь мелодію,— і тим самим неймовірно здивував статечного Постеля, давши привід до жорстокої підозри щодо взаємин бви та друкаря.

Усі, навіть найдрібніші, події цього вечора справили великий вплив на Люсьєна, за своєю вдачею схильного піддаватися першим враженням. Як і всі недосвідчені закохані, він прийшов надто рано, і Луїзи ще не було у вітальні. Там стовбичив лише пан де Баржетоп. Люсьєн уже почав проходити школу дрібних підлот, коштом яких полюбовник одруженої жінки купує своє щастя, і які для жінок правлять за мірило їхньої влади; але йому досі не випадало залишатися наодинці з паном де Бар— жетоиом.

Цей дворянин був одним із тих недалеких людей, що мирно перебувають між нешкідливою нікчемністю, яка ще здатна розуміти дещо, та бундючною тупістю, яка вже нічого не прагне ані розуміти, апі висловлювати. Пройнявшись свідомістю своїх світських обов’язків і намагаючись бути приємним в товаристві, він засвоїв усмішку танцюриста — єдино приступну йому мову. Задоволений чи незадоволений, він усміхався. Він усміхався на лиху вістку так само, як і на повідомлення про радісну подію. Ця усмішка, залежно від виразу, якого надавав їй пан де Баржетон, могла висловлювати все, що завгодно. Якщо від нього чекали цілковитого схвалення, він посилював усмішку поблажливим хихотінням, а в разі виняткової потреби навіть дозволяв собі проронити одне слівце. Залишатися з кимось сам на сам було для нього прикрістю, яка ускладнювала його рослинне животіння, бо в таких випадках йому доводилося шукати хоч би чогось у своїй внутрішній порожнечі. Здебільшого він рятувався з того клопоту, вдаючись до наївних звичок дитинства: він думав уголос, звіряючи вам найменші подробиці свого життя, розповідав про свої потреби, про незначні відчуття, що, на його погляд, скидалося на обмін думками. Він не говорив ні про дощ, ні про погоду, не кидався в розмові до загальників, якими часто рятуються дурні, він переходив на буденні життєві інтереси.

— На догоду пані де Баржетон, — казав він, — я врап— ці поїв телятини — дружина дуже любить телятину — і тепер у мене болить живіт. Наперед знаю, що так буде, а завжди вклепаюся. І що воно за морока?

Або:

— Я подзвоню, щоб мені подали склянку води з цукром; не бажаєте й ви за одним заходом?

Або:

— Врапці я звелю осідлати коня і поїду навідати тестя.

Короткі фрази не давали приводу до суперечок, співрозмовник відповідав "так" чи "ні", і розмова уривалася. Тоді пан де Баржетон благав гостя про допомогу, піднявши носа, як старий ядушливий мопс; косоокий, з виряченими очима, він дивився на вас, ніби питаючи: "Що ви зволили сказати?" Людей занудних, охочих теревенити про самих себе, він просто обожнював і слухав їх із такою щирою увагою та вдячністю, що ангулемські балакуни вважали, що він приховує свій розум і про нього судять несправедливо. Тим-то, коли їх уже ніхто не хотів слухати, вони йшли до пана де Баржетона закінчувати свою оповідку чи міркування, впевнені, що будуть удостоєні його схвальної усмішки. Вітальня дружини завжди була повна гостей, і там він почувався дуже добре. Його цікавили найнезначніші дрібниці: він дивився, хто входить, вітав їх звичною усмішкою і підводив новоприбулих до дружини; чатував на тих, хто збирався виходити, і проводив їх, відповідаючи на їхні поклопи своєю вічною посмішкою. Якщо вечір був жвавий і він бачив, що гості всі чимось зайняті, то стояв щасливий і занімілий на своїх цибатих ногах, схожий на лелеку, з таким глибокодумним виглядом, ніби дослухався до політичної розмови; або, стоячи біля котрогось із гравців, пильно роздивлявся карти, нічогісінько в них не тямлячи, бо не знав жодної гри; а ні — то походжав, шохав табаку і, важко зводячи дух, пихкав від поганого травлення. Анаїс була ясною стороною його життя, вона становила для нього безмірну втіху. Коли дружина приймала гостей, він милувався на неї, вмостившись у фотелі, бо говорила за нього вона; тоді він мав приємну розвагу дошукуватися змісту її слів; а що звичайно йому треба було на це багато часу, то сміх, який він іноді собі дозволяв, нагадував запізнілий вибух глибоко заритої в землю бомби. Причому, його повага до дружини доходила до обожнювання. А хіба обожнювання не досить для щастя? Анаїс, як жінка розумна й добродушна, не надуживала своїми перевагами, зрозумівши, що в її чоловіка вдача слухняної дитини, яка потребує, щоб нею керували. Вона поводилася з ним, як із плащем; доглядала його, чистила, зберігала; і, відчуваючи, що про нього піклуються, що його доглядають, чистять, пан де Барже— топ віддячував дружині собачою вірністю. Як легко дарувати іншим щастя, коли тобі самому воно нічого не коштує! Пані де Баржетон, знаючи, що єдина втіха для її чоловіка — добре попоїсти, загадувала для нього чудові обіди. Віп збуджував у неї жаль. Вона ніколи по скаржилася на нього, і дехто, не розуміючи її гордовитого мовчання, ладен був приписувати панові де Барже— тонові приховані чесноти. А втім, вона вимуштрувала ного по-військовому, і він слухняно корився волі дружини. Вона казала йому: "Навідайте пана такого-то" чи "пані таку-то", і він рушав, немов солдат у караул. Та й тримався він перед пею наввипинки.

Саме тоді цього мовчуна ладили на депутата. Люсьен зовсім недавно почав бувати в їхньому домі і не встиг відхилити заслони, що скривала цей незбагненний характер. Утопаючи в своєму фотелі, пан де Баржетон, здавалося, все бачив, все розумів, приховував мовчанкою неабияку гідність і скидався на особу, вельми поважну.