Грек шукає грекиню - Дюрренматт Фрідріх

Власник салону і досі боявся, що художник продасть якусь картину.

Пассап розлютився.

— Геть звідси! — загорлав він.

І Наделер викотився назад, на сходи, де панувала арктична холоднеча.

— Мистецтвом я пояснюю життя,— згодом сказав художник; він пив віскі, малював і водночас гладив кота, що виліз йому на плече,— і мені байдуже, чи задовольняє вас це пояснення, чи ні. Із вашої оголеної нареченої я створив шедевр, шедевр за пропорціями, ракурсом, за ритмом і фарбами. Це справжня поезія малярства, прегарний світ кобальта й вохри. А ви зробите з Хлої щось зовсім протилежне, коли вам взагалі пощастить побачити її голою. Зробите з неї матусю з діточками. Не я, а ви, шановний пане, спотворите високий витвір природи, а я прославляю його, підношу до абсолюту, надаю довершеності, перетворюю в мрію.

— Уже чверть на дев'яту! — злякано вигукнув Архілохос. Правда, від художникових слів йому стало трохи легше.

— То й що?

— Ми домовилися з Хлоєю зустрітись о восьмій годині,— нерішуче пояснив Арнольф і спробував був злізти зі стільця, оточеного котами, що нявкали й воркотіли.— Вона чекає мене на бульварі Сен-Пер.

— Нехай зачекає. Стійте як слід! — заволав Пассап.— Мистецтво важливіше за ваші фіглі-міглі.— І він малював далі.

Архілохос зойкнув. Здоровенний котяра, сірий з білими лапами, видряпався йому на плече й боляче вчепився кігтями в тіло.

— Спокійно! — наказав Пассап.— Ані руш!

— Кіт...

— Кіт чудовий, не те, що ви,— розлютився художник,— як можна викохати собі таке черево, та ще без допомоги алкоголю!

На дверях горища знову виник Наделер (суцільна тверда крига). Він бідкався, що страшенно змерз, та його мову ледве можна було втямити, так він захрип.

— Ніхто не просив вас тинятися в мене під дверима, а до майстерні я вас не пущу,— гостро відказав Пассап.

— Ви на мені наживаєтеся,— прохрипів власник салону і хотів висякатися, та не зміг витягти руки з кишені, бо рукав примерз до одягу.

— Навпаки, то ви на мені наживаєтеся! — заволав громовим голосом художник.— Гетьте звідси!

Власник салону знову щез.

Архілохос теж боявся слово мовити. А Пассап дудлив віскі, малював кути в шістдесят градусів, параболи та еліпси, гатив кобальт на вохру, вохру на кобальт і нарешті через півгодини дозволив генеральному директорові вдягтися.

— Ось,— сказав Пассап і всунув йому до рук дротяний скрутень,— поставте біля свого шлюбного ліжка, це вам весільний дарунок від мене. Щоб ви змогли згадати вроду вашої нареченої згодом, коли вона вже зів'яне. Один із ваших портретів я вам надішлю, коли він підсохне. А тепер ідіть собі з Богом. Як на мене, то члени Всесвітньої церковної ради та генеральні директори ще гірші за власників салонів. Ваше щастя, що ви — викапаний бог війни давніх греків, а то я давно вижбурив би вас голим на вулицю, будьте певні!

Архілохос вийшов із майстерні художника, тримаючи в одній руці білі троянди, а в другій — дротяний скрутень, який мав означати його оголену наречену; на вузеньких стрімких сходах, що, власне, були простісінькою драбиною, він натрапив на власника салону Наделера, в котрого під носом висіла довга бурулька; бідолашний притулився до стіни, марно уникаючи крижаного протягу.

— От бачите,— заголосив цей крижаний чоловік, та майже нечутно, здавалось, його голос долинає з ущелини в глетчері.— Я так і думав. Ви в нього щось купили, я протестую.

— Це весільний дарунок,— пояснив Арнольф і став спускатися додолу вкрай обережно, бо йому заважали квіти й дротяний каркас; він гнівався на себе за цю безглузду пригоду, адже було вже близько дев'ятої, та спускатися швидше небезпечними сходами він не міг.

Власник салону тупотів за ним.

— І вам не Соромно,— скиглив Наделер, та його ледве було чути. — Я на власні вуха чув, як ви сказали Пассапові, що ви — член Всесвітньої церковної ради. Ганьба! Коли ви така поважна церковна особа, то хіба не соромно позувати художникові? Та ще голяка!

— Будьте ласкаві, потримайте цю скульптуру,— довелось Архілохосові попросити через деякий час (між п'ятим і четвертим поверхом, біля помешкання, де й досі верещала жінка і горлав чоловік),— тільки одну хвилинку, в мене нога провалилася крізь дошку.

— Не можу,— видихнув Наделер,— без комісійних я не торкаюся жодного витвору мистецтва.

— Тоді потримайте квіти.

— На жаль, нічого не вийде. В мене попримерзали рукави.

Нарешті вони вийшли на вулицю. Автомашина вся пообростала бурульками й блищала, немов була з чистого срібла. Тільки радіатор не замерз, бо мотор увесь час працював. Однак усередині машини було холодно. Зіпсувалось опалення, пояснив шофер, що теж добряче змерз.

— Бульвар Сен-Пер, дванадцять,— сказав Архілохос, радіючи, що незабаром побачить свою наречену.

Таксі вже рушало, коли в шибку затарабанив власник салону.

— Дуже вас прошу, візьміть мене з собою,— невиразно почулося з крижаної брили; Арнольф опустив віконце, нахилився до крижаної постаті й ледве розчув:— Я вже не годен і кроку ступити, а тут, у старому місті, важко знайти таксі.

— Я не можу вас узяти,— заперечив Архілохос,— бо поспішаю на бульвар Сен-Пер, я і так тут затримався.

— Як християнин і член Всесвітньої церковної ради ви не можете кинути мене напризволяще,— обурився Наделер.— Я вже примерзаю до тротуару.

— Сідайте,— сказав Архілохос і відчинив дверцята.

— Тут начебто трохи тепліше,— зрадів власник салону, нарешті вмостившись біля Архілохоса.— Може, я тут відтану.

Та коли вони завернули на бульвар Сен-Пер, Наделер іще не відтанув. Проте йому теж довелося вийти з машини, бо таксист не схотів повертатися до набережної, він і сам геть замерз, і поїхав. Отож вони обидва, Архілохос і Наделер, опинилися біля ґратчастої брами з янголятами й дельфінами, з двома великими кам'яними цоколями й червоним ліхтарем, який чогось не горів. Архілохос смикнув шнурок старовинного дзвоника. Ніхто не вийшов. Бульвар був безлюдний, здалеку долинали вигуки й гамір, то ремствували Фарксові прибічники.

Архілохос стояв, тримаючи в руках квіти й дротяний скрутень. Занепокоєний тим, що настільки спізнився, він сказав Наделерові:

— Добродію, я змушений вас залишити.

Він рішуче відчинив хвіртку і пішов у глиб парку, та Наделер посунув за ним.

— Чого вам треба? — спитав Арнольф, гніваючись, що ніяк не може позбутися зледенілого власника салону.

— Мені треба викликати по телефону таксі,— пояснив той.

— У цьому будинку я майже нікого не знаю.

— Як член Всесвітньої церковної ради ви...

— Гаразд,— сказав Архілохос,— ідіть за мною, прошу.

Мороз немилосердно дужчав. Власник салону плентався за Архілохосом і видзвонював так, наче грав на металофоні. Ялини й берести стояли нерухомо, на небі виблискували велетенські зірки, червоні й жовті, і сріблом стелився Молочний Шлях. Поміж стовбурами дерев виднілися освітлені вікна, вони немов випромінювали тьмяне золото. Підійшовши ближче, обидва побачили, що то вілла, схожа на невеличкий палац, збудований у стилі рококо, трохи химерний, із стрункими колонами; цієї ясної ночі було добре видно, що будинок увесь обплетений виноградом. Гарно вигнуті сходи вели до парадного входу, та в ньому не виявилося дощечки з прізвищем господаря, тільки висів масивний дзвоник. Але дверей ніхто не відчинив.

Власник салону знову забідкався, мовляв, як він простоїть іще бодай хвилину на такій холоднечі, то замерзне до смерті.

Архілохос натис ручку. Двері виявилися незамкнені. Він піде подивитися, сказав генеральний директор. Наделер почвалав за ним.

— Чи ви здуріли? — прошипів Архілохос.

— Я не можу стояти надворі в таку холоднечу.

— Та я ж не знайомий з хазяями.

— Як християнин ви...

— Тоді зачекайте тут,— наказав Арнольф.

Вони опинились у холі. Меблі, дзеркала на стінах і квіти нагадали Архілохосові Пті-Пейзанові апартаменти. В холі було дуже тепло. Власник салону вже почав відтавати, і з нього побігли додолу тоненькі струмочки.

— Не стійте на килимі! — гримнув член Всесвітньої церковної ради. Глянувши на свого супутника, він аж злякався, бо з того вода вже текла дзюркотом.

— Будь ласка,— сказав Наделер і став біля вішалки для парасольок.— Мені б якнайшвидше зателефонувати.

— Я попрошу в господарів дозволу.

— Тільки ж не баріться.

— То потримайте хоча б скульптуру,— сказав Архілохос.

— Ні, лише за комісійні відсотки.

Арнольф поставив витвір мистецтва біля Наделера і прочинив двері до невеличкої вітальні, там стояли канапа, чайний столик із тендітними крісельцями та клавікорди. Він покахикав. Вітальня була порожня, але за двійчастими дверима почулася чиясь хода. Напевне, це містер Уїмен. Архілохос підійшов до тих дверей і постукав.

— Заходьте!

На свій подив Арнольф побачив метра Дютура.

Метр Дютур, невисокий жвавий чоловічок із чорними вусами і мальовничою сивою чуприною, стояв біля великого гарного стола в залі з високими дзеркалами у визолочених рамах. Зал яскраво освітлювала люстра з численними свічками, вона сяяла зі стелі, немов блискуча різдвяна ялинка.

— Я на вас чекав, пане Архілохос,— сказав метр Дютур, чемно вклонившись.— Сідайте, будь ласка.

Він показав рукою на крісло, а сам сів навпроти. На столі лежав якийсь офіційний папір.

Архілохос сказав, що нічого не може збагнути.

— Любий пане генеральний директор,— усміхнувся адвокат,— я радий, що саме мені доручено передати цю віллу вам у дарунок. Будинок не заставлений у банку, він у чудовому стані, якщо, правда, не зважати на західну частину даху, її доведеться ремонтувати.

Він нічого не розуміє, наполягав Архілохос, украй здивований, дарма що вже починав звикати до всіляких щасливих несподіванок.

— Будь ласка, поясніть мені...

— Не можу, колишній власник будинку не схотів себе назвати.

— Та я взагалі здогадуюся,— сказав Арнольф,— йдеться, звісно, про містера Уїмена, славетного археолога, що розкопав у Греції багато старожитностей, зокрема давній храм із коштовними статуями і золотими колонами, увесь той храм позатягало мохом.

Метр Дютур був вочевидь вражений, він зачудовано втупився в Архілохоса і похитав головою. Нарешті сказав, що не має права нікого інформувати, колишній власник бажає, аби цей будинок опинився в руках у грека, неодмінно грека, і він, Дютур, щасливий був знайти людину — в особі Архілохоса,—яка відповідає цій умові.

— У часи корупції та загальної аморальності,— казав він далі,— в часи, коли протиприродні злочини здаються цілком природними, коли гине будь-яка справедливість і людство прагне повернутися до жорстокого кулачного права, властивого примітивним епохам,— у ці часи будь-який юрист може позбутись останньої надії, вже не бачити сенсу в прагненні до порядку, до справедливості, якби коли-не-коли не потрапляла тому юристові до рук отака справа — свідчення чистої любові до ближнього, тоді він залюбки береться працювати, як, наприклад, оформляти передачу цього невеличкого палацу на ім'я іншої людини.