Грек шукає грекиню - Дюрренматт Фрідріх
І от Архілохос стоїть під руку зі своєю любою дружиною, її великі чорні очі сяють радістю і щастям. Та зненацька Архілохос немов прокидається зі сну, його очі перебігають по всій урочистій юрбі, крізь яку їм тепер треба пройти, він бачить поважного президента, бачить усе панство в орденах і діамантах, цих наймогутніших, найвпливовіших і найзнаменитіших людей у країні, а ще коли він побачив Фаркса з його кошлатою вогненною чуприною, його обличчя, скривлене злістю, та його глузливий погляд, коли почув, як невеличкий орган над хорами верескливо заграв Мендельсонів весільний марш, у цю мить найвищого свого щастя грек нараз усе збагнув. Надворі на них чекав величезний натовп, усі йому заздрили. Але Архілохос зблід, захитався, піт заливав йому лице.
— Я одружився з куртизанкою! — у розпачі крикнув він як смертельно поранений звір, вирвався від своєї дружини і побіг геть, а вона, страшенно перелякана, кинулася за ним навздогін, із розмаяною фатою, добігла до самої брами, та він був уже надворі, де юрба зустріла його реготом і галасом, адже, побачивши, що молодий вискочив із каплиці сам-один, усі притьмом збагнули, що сталось. Архілохос спинився на мить біля жалюгідних кипарисів і аж тепер завважив, яка безліч глядачів зібралася біля каплиці. Щодуху помчав він повз президентову карету, повз шерегу "роллс-ройсів" та "б'юїків", далі, петляючи, побіг вулицею Еміля Каппелера; раз у раз хтось силувався його перейняти, і він біг, як зацькований звір, за котрим женуться собаки.
— Слава рогоносцеві!
— Геть звідси!
— Зірвіть з нього фрак!
Навздогін йому кричали, свистіли, лаялися, кидали каміння, за ним бігли вуличні хлопчаки, підставляли йому ніжку, він кілька разів падав, підводився і біг далі, заюшений кров'ю, аж поки сховався у під'їзді якогось чималого будинку, притулку для бідних; він заліз під сходи, у найтемніший куток, і затулив голову руками, бо йому здалося, що зграя тих гульвіс, гупаючи чобітьми, мчить просто над ним. Та час минав, і переслідувачі, втративши надію його знайти, врешті порозходилися.
Архілохос просидів під сходами кілька годин, він зовсім замерз і тихенько схлипував. Під'їзд і сходи не опалювалися, до того ж тут стало зовсім темно.
— З усіма вона спала, з усіма, з президентом, із Пассапом, метром Дютуром, з усіма,— скімлив він.
Уся грандіозна споруда його морального світопорядку завалилась і поховала його під своїми уламками. Та він, нарешті, зібрався на силі й підвівся. Хитаючись, пройшов чужим коридором, упав, перечепившись за якийсь велосипед, та вийшов на вулицю. Була вже ніч. Погано освітленими, брудними провулками він крадькома спустився до річки. Там, під мостом, просто на землі, спали жебраки, загорнувшись у газети, вони стогнали уві сні; десь із темряви на Архілохоса загарчав собака, скрізь бігали, попискуючи, щури, і грек, злякано відступивши, промочив собі ноги. Вдалині загув пароплав.
— Уже третій на цьому тижні,— прохрипів хтось із жебраків, мабуть, побачивши Архілохоса.— Ну ж бо, стрибай!
— Чорта пухлого,— озвався інший.— Не стрибне. Сьогодні холодно.
Усі зареготали.
— Тоді вішайся, вішайся! — хором піддрочували жебраки.— Ох і приємно ж висіти, ох і приємно!
Він подався геть від річки і довго блукав старим містом навмання, без будь-якої мети. Звідкись лунав спів Армії спасіння. Архілохос опинився на вулиці Фюнебр, неподалеку від будинку, де жив Пассап, і побіг мерщій звідти; кілька годин тинявся він незнайомими вулицями, де не бував зроду, проминув квартал вілл і врешті опинився в робітничому районі, там скрізь горлало радіо, а з жалюгідної пивнички лунали войовничі пісні Фарксових прибічників; далі височіли заводи й домни, схожі в темряві на привиди.
Уже серед глупої ночі Архілохос добувся до своєї мансарди. Не став запалювати світла, замкнув ізсередини двері й прихилився до них. Його лихоманило, одяг був увесь зашмарований, фрак від О'Ніл-Папперера подертий, циліндр від Гошенбауера бозна-де загубивсь. Як завжди, чути було, коли в сусідньому будиночку, в клозеті, спускали воду, а коли там засвічувалося то одне, то інше закурене віконце, світло падало на простирадло (що затуляло старий святковий костюм), чи на залізне ліжко, чи на стілець і на кульгавий стіл із Біблією, чи на брудні шпалери з портретами представників його колишнього світопорядку.
Арнольф відчинив вікно, смердюче повітря вдарило йому в обличчя, гуркіт води став іще чутніший. Тоді він узявся зривати зі стіни портрети й кидати їх за вікно — президент, єпископ, американський посол і навіть Біблія полетіли в темний колодязь подвір'я. На стіні зосталася тільки фотокартка брата Бібі та його діточок. Тоді Арнольф прокрався на горище, де довгими рядами невиразно виднілася чиясь білизна, звільнив від неї одну вірьовку, не звертаючи уваги, що простирадла,— які, певне, належали комусь із пожильців,— упали на підлогу. Навпомацки він знову дістався до своєї кімнати, підтяг стіл під лампу, виліз на нього і міцно прив'язав вірьовку до гака, що на ньому висіла лампа. Гак виявився міцний, і Арнольф зробив зашморг. Вікно знову розчинилося, струмінь крижаного повітря обпік йому чоло. Він виліз на стіл, просунув голову у зашморг і вже намірявся стрибнути зі стола, аж раптом хтось відчинив двері і ввімкнув світло.
То був Фаркс, ще у чорному фраці, як у каплиці святої Елоїзи, тільки собі на плечі він накинув пальто на хутрі; масивне обличчя було нерухоме, на грудях виблискував орден, кошлате волосся зловісно палало. Його супроводжували двоє чоловіків. Один із них — Пті-Пейзанів секретар — замкнув двері, а другий, здоровенний паруб'яга у шоферській формі, зачинив вікно і поставив стілець біля дверей, водночас безупинно жуючи гумку. Архілохос і досі стояв на кульгавому столі, із зашморгом на шиї, при світлі лампи він здавався мерцем. Фаркс сів на стілець і згорнув руки на грудях. Секретар умостився на ліжку. Всі троє мовчали. Тепер уже не так було чути гуркіт води у вбиральні. Анархіст пильно розглядав грека.
— Ну, пане Архілохос,— почав він нарешті,— ви, напевне, чекали мого візиту.
— Ви теж спали з Хлоєю,— прошипів Архілохос, стоячи й досі на столі.
— Звичайно,— відповів Фаркс,— у тому, власне, й полягав фах цієї красуні.
— Забирайтеся звідси!
Анархіст не ворухнувся.
— Від кожного її коханця ви одержали весільний подарунок,— сказав він.— Тепер черга за мною. Люгінбюль, передай йому мій дарунок.
Паруб'яга у шоферській формі, жуючи гумку, підійшов до столу і поклав біля Арнольфових ніг якусь металеву річ, схожу на яйце.
— Що це таке?
— Справедливість.
— Ручна граната?
Фаркс зареготав.
— Еге.
Архілохос витяг голову із зашморгу, обережно зліз із кульгавого столу і, трохи завагавшись, узяв гранату в руки. Вона була холодна і блищала проти світла.
— Що я маю з нею робити?
Старий відповів не зразу. Він сидів нерухомо на стільці, поклавши могутні лаписька на коліна.
— Ви хотіли заподіяти собі смерть,— похмуро сказав він.— Навіщо?
Архілохос мовчав.
— На цьому світі існують дві можливості,— визначив Фаркс повільно й сухо.— Або піти з нього, або його змінити.
— Замовкніть! — крикнув Архілохос.
— Будь ласка. Тоді вішайтесь.
— Кажіть далі.
Фаркс засміявся.
— Дай мені сигарету, Шуберт,— звернувся він до Пті-Пейзанового секретаря.
Люгінбюль підсунув Фарксові важку незграбну запальничку, і той, не кваплячись, прикурив, випускаючи синюваті кільця диму.
— То що мені робити?— закричав Архілохос.
— Пристати на мою думку.
— На яку саме?
— Треба знищити той суспільний лад, що зробив із вас дурня.
— Це неможливо.
— Немає нічого простішого,— відказав Фаркс.— Ви повинні вбити президента. Решту я беру на себе,— і він постукав пальцем по чужоземному ордену.
Архілохос аж стенувся.
— Глядіть, щоб граната не впала,— застеріг його старий терорист,— а то вона вибухне.
— Я повинен стати вбивцею?
— Ну то й що? Шуберт, покажи йому план.
Пті-Пейзанів секретар підійшов до столу і розгорнув якийсь аркуш.
— Ви у згоді з Пті-Пейзаном!— жахнувся Архілохос.
— Пусте! — сказав Фаркс.— Секретаря я підкупив. Таких хлопців можна купити майже задурно.
— Ось план президентського палацу,— почав пояснювати секретар, діловито водячи пальцем по аркушу.— З трьох боків палац оточує мур. Фасад будинку відокремлено від вулиці залізною огорожею заввишки в чотири метри. А весь мур висотою в два метри тридцять п'ять сантиметрів. Ліворуч від палацу — будинок міністерства економіки, праворуч — палац нунція папи римського. У кутку, що утворений муром та будинком міністерства, стоїть драбина.
—Хіба вона завжди там стоїть?— поцікавився Архілохос.
— Сьогодні вночі вона неодмінно там стоятиме, цього вам досить,— відповів секретар.— Ми довеземо вас на машині до набережної. Ви дістанетесь на стіну, підіймете за собою драбину, переставите її на той бік і злізете нею додолу, біля високої ялини. Сховайтесь за її стовбур і зачекайте, поки пройде варта. Тоді йдіть до тильної частини палацу. Там побачите невеличкі двері, туди ведуть кілька східців. Двері замкнені, та ось від них ключ.
— А далі?
— Президентова спочивальня міститься на другому поверсі. Увійшовши в ті невеличкі двері, ви побачите головні сходи, ними підніметеся до спочивальні. Киньте гранату просто на президентове ліжко.
Секретар замовк.
— А потім, коли я кину гранату?
— Повертайтесь тією ж дорогою,— сказав секретар.— Варта вбіжить до палацу крізь парадний вхід, і ви матимете доволі часу, щоб утекти через двір міністерства економіки, а там на вас чекатиме машина.
У мансарді було тихо й холодно. Навіть не чувся знадвору гуркіт води у клозеті. На брудних шпалерах самотньо висіли брат Бібі з діточками.
— Ну?— урвав тишу Фаркс.— Чи пристаєте на мою пропозицію?
— Ні! — закричав Архілохос, блідий, здригаючись із жаху.— Ні!
Старий кинув сигарету на підлогу, просту, занедбану (нерівні дошки з дірками на місці сучків), сигарета ще димилася.
— Попервах усі такий галас здіймають,— сказав він,— начебто можна змінити світ, нікого не вбивши.
Від Арнольфового крику в сусідній кімнатці прокинулася служниця і загупала в стіну. Архілохос уявив собі, як він іде з Хлоєю під руку зимовим містом. Річка вся в тумані, видні тільки великі темні обриси суден та їхні вогні. Він пригадав, як із ним віталися люди, що проїздили трамваями чи машинами, гарні, елегантні молодики; потім побачив весільних гостей, їхнє золото, діаманти, ордени, чорні фраки й вечірні туалети жінок, білі обличчя в сонячному промінні, де танцювали порошинки; він пригадав, як усі ласкаво всміхалися до нього і як це було підло; він іще раз пережив несподівану, жахливу мить свого прозріння, свій сором, побачив, як він вибіг із каплиці святої Елоїзи, спинився під кипарисами, чогось зволікаючи, а тоді помчав, петляючи, вулицею Еміля Каппелера, а за ним свистіла, галасувала і реготала юрба, наздоганяючи його; він бачив на асфальті перед собою тіні своїх переслідувачів, що дедалі більшали, перетворюючись у велетнів; він іще раз відчув, як боляче впав на тверду землю, що стала червоною від крові, в нього летіло каміння, кулаки, наче молоти, гатили по ньому; він побачив, як лежить, скулившись під сходами в чужому будинку, а над ним гупають важкі чоботи.
