Генріх VI : Частина 1 - Шекспір Вільям

Для сучасників Шекспіра це був той учорашній день країни, коли зароджувалося її "сьогодні". В духовній культурі англійського Відродження починав формуватись історичний підхід до минулого, дистанціювання того минулого від сучасності. Саме в цю добу виникає поняття "часу" як специфічної історичної категорії, що їй належить принципово важлива роль і в концепції Шекспірових історичних хронік. З одного боку, у Шекспіра "час" — це рух самої історії, плинність усього існуючого у сфері життя людства, з другого — не певний момент історії, певна ситуація суспільно-політичного життя, що підлягає законові змінності. Ці два поняття легко зливаються у єдине бачення історії як динаміки — змінності, твореної самими людьми. Це було зрушення, і досить радикальне, непорушного доти божественного порядку, на якому грунтувався середньовічний світогляд. Відбувалося зміщення акценту з волі провидіння на історичну самодіяльність людей — заявляв про себе ренесансний антропоцентризм, що йшов на зміну середньовічному теоцентризмові. Воднораз у категорії "часу" проглядало усвідомлення об'єктивно діючих закономірностей і "велінь" історії, з якими Шекспір у хроніках постійно співвідносить наміри, вчинки, дії, прагнення своїх героїв-можновладців.

Проте й не слід перебільшувати історизм мислення Шекспіра і загалом митців Відродження. Адже насамперед цей історизм не поширювався на "суб'єкта історії" — на людину: і Шекспір, і інші письменники та мислителі Ренесансу виходили з розуміння людської природи як незмінної. А незмінність людської природи передбачала й незмінність певних фундаментальних основ і функцій людського буття. "Хоч поняття про час уже досягло в добу Шекспіра значного розвитку, воно ще не диференціювалося, як у наступні епохи. Минуле й теперішнє зближалися. Поєднання різних часів у одному творі мало за основу давню моральну традицію. Ідея еволюції людської свідомості ще не виникла... Історія читалася Шекспіром та його сучасниками як літопис людських доль, у яких проявлялися вічні закони життя" (А н и к с т А. Шекспир. Ремесло драматурга. М., 1974, с. 490).

Все це дозволяло Шекспірові без особливого зусилля актуалізувати минуле, переносячи на нього насущні суспільно-політичні й моральні проблеми сучасності. Можна сказати, що в ідеологічному плані історичні хроніки Шекспіра — це пряма проекція сучасності на минуле. Головним чином це були проблеми, породжені добою інтенсивного розвитку абсолютистської державності в Англії, як, наприклад: проблема державного порядку, протиставленого феодальній анархії; проблема абсолютної монархії, співвідношення влади й законності; значення особистості монарха, його якостей людини й правителя, від яких дуже багато залежало в долі держави й підданих; характер і стиль правління, його відповідність "часові" тощо. У спеціальних дослідженнях досить переконливо показано, як в історичних хроніках Шекспіра проявилися ідеологічні настанови монархії Тюдорів, розкрита залежність від тих настанов трактування англійської історії загалом і її подій та особистостей зокрема. Але значення цього моменту не слід перебільшувати, бо тоді породжується хибна тенденція тлумачення Шекспірових хронік як своєрідних ілюстрацій названих настанов. Важливо тут вказати, що в цих творах знайшла своє вираження ренесансна гуманістична ідеологія, яка великою мірою визначає їхню ідейну й моральну атмосферу і коригує абсолютистські ідеологічні настанови. Водночас у них відбився і народний підхід до історії, народне розуміння правди й справедливості, яке теж увійшло важливим складником в ідейно-моральну атмосферу п'єс.

А головне, Шекспіра передусім цікавила людина в історії, людські характери й долі, колізії та переживання людей в історичному потоці; його хроніки наповнені великим, суто людським змістом, і цим змістом знімається й середньовічне провіденціалістське розуміння історії як "промислу божого", і, значною мірою,— згадані абсолютистські настанови. Очевидно, якби Шекспір надавав тим настановам такого ж значення, як деякі сучасні інтерпретатори, його хроніки давно б уже цікавили лише фахових істориків. Саме глибокий людський зміст, до того ж реалістично втілений (в широкому значенні слова), і привертає все нові й нові покоління до цих творів, робить їх справді безсмертними.

Історичні хроніки Шекспіра, чи, краше сказати, обидві історичні тетралогії, дають послідовне й цілісне відображення великого, майже столітнього, періоду в історії Англії —від останніх років XIV ст. по 1485 рік, коли на англійський престол зійшов Генріх VII і розпочалося правління династії Тюдорів, епоха розквіту абсолютизму. Більш ранній період англійської історії, початок XIII ст., відображає хроніка "Король Джон", яка стоїть осібно, але водночас і в плані історичному, і за основною тематикою є ніби прологом до основного масиву хронік, що складаються у дві тетралогії. Ще більше відокремлена від них хроніка "Генріх VIII", написана під кінець творчого шляху Шекспіра. Вона в апологетичному плані зображає правління Генріха VIII, батька королеви Єлизавети; це єдина хроніка великого драматурга, де відбита сучасність. "Це п'єса про переможну абсолютну монархію, написана в період, коли абсолютизм іще не вичерпав своїх можливостей" (Ш в є д о в Ю. Исторические хроники Шекспира. М, 1964, с. ЗО).

Історичну і, відповідно, сюжетну основу головного масиву хронік Шекспіра становить міжусобиця двох феодальних угруповань, відома під назвою війни Білої і Червоної троянд. Хоч, власне, ця війна почалася в 1455 році виступом Річарда, герцога Иоркського, проти короля Генріха VI Ланкастерського, але боротьба між двома паростями династії Плантагенетів, Ланкастерською і Йорк-ською, започаткувалася ще на порозі XV ст., коли герцог Болінгброк у 1399 році скинув з трону Річарда II Плантагенета й проголосив себе королем Генріхом IV, поклавши початок правлінню Ланкастерської династії. Тому К. Маркс у "Хронологічних нотатках" указує на 1399 рік як на початок війни Білої і Червоної троянд (Архив Маркса и Знгельса. Т. VI. М., 1939, с. 306).

Справді, саме вчинена Генріхом IV узурпація поклала початок тривалій і запеклій боротьбі між двома феодальними угрупованнями. Щоправда, вона була притихла за Генріха V (1413-1422), який домігся блискучих успіхів у Столітній війні з Францією, надавши англійському феодальному дворянству широку можливість грабувати цю країну. Суперечності знову загострилися за Генріха VI (1422-1461), який був коронований у восьмимісячному віці, а згодом виявився слабким та безвольним правителем, що зрештою і призвело до згаданого виступу герцога Иоркського — до безпосереднього вибуху війни Білої й Червоної троянд. Англійська феодальна аристократія поділилася на два ворожі табори, на прибічників йоркської і Ланкастерської династій, емблемами яких були відповідно біла і червона троянди. Обидві ці династії були відгалуженнями роду Плантагенетів, а формальною підставою претензій Йорків на престол було те, що вони вважали себе спадкоємцями герцога Лайонела, третього сина Едварда III (1327-1377), тоді як Ланкастери були спадкоємцями Джона Ганта, четвертого сина згаданого короля. Піднявши повстання проти Генріха VI. герцог Річард Иоркський у 1460 році захопив його в полон і домігся зречення короля від престолу. Проте дружина Генріха VI, королева Маргарита, за допомогою шотландців завдала поразки йоркістам під Вейкфілдом (грудень 1460) і на недовгий час поновила чоловіка на троні. Герцог Иоркський загинув у тій битві, але його старший син Едвард, здобувши перемогу під Таутоном (березень 1461), вступив у Лондон і проголосив себе королем Едвардом IV (1461 — 1483). Однак і після цього Ланкастери продовжували боротьбу і лише у битві під Барнетом (травень 1471) зазнали остаточної поразки. Остання фаза війни Білої і Червоної троянд розігрується в середині 1480-х років. Після смерті Ед-варда IV міжусобиця спалахнула в таборі йорків: брат покійного короля і регент Річард Глостер зміщує малолітнього короля Едварда V і проголошує себе королем Річардом III (1483-1485). Проти нього виступає граф Річмонд, представник родини Тюдорів, який перемагає у битві при Босворті (серпень 1485) і стає королем Генріхом VII. З ним почалася нова епоха в історії Англії — епоха розквіту абсолютистської державності, яка була кроком уперед в історичному поступі країни.

Чим же була ця війна у своїй суспільно-історичній сутності й наскільки ця сутність відбита в історичних хроніках Шекспіра? Була вона не тільки феодальною міжусобицею, звичайною для середньовіччя, а й виявом глибокої кризи феодально-середньовічного світопорядку. Втративши можливість грабувати Францію внаслідок несприятливого повороту в Столітній війні, групи англійських феодалів прагнуть зміцнити свої позиції і розширити володіння в самій Англії, що призводить до різкого загострення міжусобиць у другій половині XV ст. Взявши владу, обидва табори насамперед перекроюють володіння, намагаються захопити якомога більше земель і титулів, що й показує досить виразно Шекспір у своїх історичних хроніках, певною мірою виявляючи приховану пружину прагнень і дій феодальної аристократії. Однак війни Білої і Червоної троянд призводять до наслідків, протилежних цілям і прагненням їхніх учасників. Обидва табори хотіли розширити владу й володіння, зберігаючи, проте, феодальну децентралізацію; об'єктивно ж вони прийшли до самознищення і розчищення шляху для абсолютної монархії Тюдорів, яка була, за словами Ф. Енгельса, перемогою над феодалізмом, хоч ще й не бюргерства, а королівської влади (Маркс К-, Енгельс Ф. Твори, т. 21, с. 397).

Так прокладала собі шлях історична необхідність, і це не без своєрідної патетики відображено в драмах Шекспіра. Особливо ж сильне вираження отримав у них трагедійний аспект цього історичного процесу — самознищення старої феодальної знаті з її рицарськими звичаями й традиціями, на зміну якій ішло нове дворянство буржуазного походження і з буржуазними тенденціями.

Історичні хроніки Шекспіра створювалися не за хронологічною послідовністю їхнього змісту. На самому початку творчого шляху драматурга були написані трилогія "Генріх VI" і "Річард III", які відображають власне війну Білої і Червоної троянд та її "непередбачений" фінал.