Викрадений - Стівенсон Роберт Луїс

— Хай буде по-вашому. Шістдесят гіней, та й по всій справі. Ось вам моя рука в цьому.

— А ось моя, — простяг руку врятований. [213]

Після цього капітан вийшов (щось надто квапливо, подумав я) і залишив мене в рубці з незнайомцем.

У той час — невдовзі після сорок п'ятого року — багато вигнанців, ризикуючи своїм життям, поверталися на батьківщину, щоб побачитися з друзями або щоб зібрати трохи грошей. Що ж до ватажків гірських кланів, то часто доводилось чути, як обмежували себе їхні орендарі, щоб посилати їм гроші, а люди з їхніх кланів, не боячись солдатів, збирали гроші, щоб потім під носом у нашого великого військово-морського флоту приставити їх через протоку у Францію. Все це, звичайно, я чув з чужих уст, і ось тепер переді мною сидів чоловік, якого засудили за такі провини на вигнання. Але він був не тільки бунтарем і одним з тих, що перепачковували орендні гроші, а ще й найнявся на службу до французького короля Людовіка*. До того ж він носив черес, набитий золотими гінеями. Хоч би якими були мої переконання, я не міг не дивитися на цю людину з великим інтересом.

— Значить, ви якобіт? — поцікавився я, ставлячи перед ним вечерю.

— Авжеж, — відповів незнайомець, сідаючи за стіл. — А ви, судячи з вашого довгобразого обличчя, напевно, віг?(1)

(1) Вігами, або вігаморами, називали всіх тих, хто був вірний королю Ґеоргу (прим, автора).

— Ні те ні се, — відказав я, щоб не дратувати його, бо й справді я був вігом, наскільки містерові Кемблові вдалося з мене його зробити.

— Та це пусте, — промовив він, а потім додав: — Але гляньте, містере Нітенісе, ця пляшка порожня. Було б несправедливо брати з мене шістдесят гіней і не дати хоч трохи вина.

— Піду візьму в капітана ключ, — сказав я і спустився на палубу.

Густий туман ще не розвіявся, але хвиля на морі майже спала. Бриг ліг у дрейф, бо ми не знали точно, де саме перебуваємо, а вітер, хоч і дуже слабкий, не був ходовий. Кілька матросів ще прислухалися, чи не чути поблизу бурунів, але капітан і обидва помічники стояли на шкафуті* й про щось радилися між собою. Не знаю, чому мені спало на думку, що вони намислили щось лихе, але перші слова, які я почув, підійшовши потихеньку ближче до них, підтвердили мої підозри.

То був вигук містера Ріака, якого наче осяяла раптова думка:

— А чи не змогли б ми виманити його з рубки?[214]

— Краще хай лишається там, — заперечив Гозісен. — У рубці надто мало місця, щоб скористатися шпагою.

— Що так, то так — погодився помічник. — Але там до нього важко дібратися.

— Дурниця! — кинув Гозісен. — Ми можемо втягти його в розмову, підійти з обох боків і схопити за руки; або, якщо це не підходить, сер, можна вдертися обома дверима й схопити його, перше ніж він устигне витягти шпагу.

При цих словах мене пойняв страх і гнів проти підступних, пожадливих, кровожерних людей, з якими я плавав. Спершу в мене промайнула думка негайно ж утекти звідси, але гору взяла сміливість.

— Капітане, — мовив я, — той джентльмен просить горілки, а пляшка порожня. Дайте, будь ласка, ключа.

Вони всі здригнулись і повернулися до мене.

— Це ж просто чудово! Ось нам нагода дістати зброю! —вигукнув Ріак, а потім звернувся до мене: — Послухай, Девіде, ти знаєш, де лежать пістолі?

— Так, так, — докинув Гозісен. — Девід знає, Девід гарний хлопчина. Розумієш, Девіде, той дикий горянин небезпечний для корабля, не кажучи вже про те, що це запеклий ворог короля Ґеорга, хай боронить його Бог!

До мене ще ні разу не підлещувались так, відколи я потрапив на бриг, але я відповів ствердно, наче все, що вони казали, було цілком природне.

— Лихо в тому, — закінчив капітан, — що вся наша вогнепальна зброя, велика й мала, в кормовій рубці під носом у цього чоловіка, і порох теж. Коли б зараз я або один з моїх помічників зайшов туди і взяв зброю, це викликало б у нього підозру. Але такий хлопчина, як ти, Девіде, міг би непомітно потягти в нього з-під носа ріг пороху і один чи два пістолі. Якщо ти зумієш так зробити, я пригадаю все там, де тобі будуть потрібні друзі, а це станеться, коли ми прибудемо в Кароліну.

Тут містер Ріак щось шепнув йому на вухо.

— Чиста правда, сер, — промовив капітан і знову звернувся до мене: — А потім, Девіде, у того чоловіка повний черес золота, і, даю слово, ти одержиш свою частку.

Я відповів, що зроблю все, як він бажає, хоч насправді в мене ледве вистачало духу говорити з ним. Після того капітан дав мені ключа від шафи, де зберігалися напої, і я поплентав до рубки. Що я мав робити? Ці собаки й злодії викрали мене з батьківщини, вбили бідолашного Ренсома. Невже я мав допомагати їм учинити ще одне вбивство? Та, з [215] другого боку, я боявся неминучої смерті: що могли зробити дорослий чоловік і хлопчак проти всієї команди корабля, навіть коли б вони й були хоробрі, як леви?

Все ще розмірковуючи і так нічого й не вирішивши, я ввійшов у рубку, побачив, що якобіт вечеряє при світлі лампи, і в ту ж мить моя постанова склалася. В цьому немає ніякої моєї заслуги. Не зі свого вибору, а наче під впливом якоїсь невидимої сили я підійшов до столу й поклав руку незнайомцеві на плече.

— Ви не хочете, щоб вас убили?

Він схопився на ноги і глянув на мене, запитуючи поглядом красномовніше від будь-яких слів.

— О-о! — вигукнув я. — Всі вони тут убивці! Цей корабель повен убивць. Вони вже вбили одного хлопця. Тепер хочуть убити вас.

— Так, так, — промовив незнайомець. — Але ж я ще не в руках у них. — Потім, допитливо глянувши на мене, спитав: —Ви будете за мене?

— Атож! — сказав я. — Я не злодій і не вбивця. Я буду з вами.

— Гаразд, — сказав він. — Як вас звати?

— Девід Балфор, — відповів я, а потім, подумавши, що чоловікові в такому пишному вбранні повинні подобатись родовиті люди, вперше додав: — 3 Шооза.

Йому навіть на думку не спало сумніватися в моїх словах, бо горяни вже звикли бачити родовитих дворян у великій бідності; та оскільки він не мав власного маєтку, слова мої зачепили його дитинячу пиху.

— Моє прізвище Стюарт, — відрекомендувався він, набираючи поважного вигляду. — Звуть Алан Брек. Мене цілком улаштовує королівське прізвище, і мені не треба чіпляти до нього назву якоїсь ферми.

Дорікнувши мені отак, наче це було тепер найважливіше, він заходився оглядати місце, де нам доведеться захищатись від нападу.

Кормова рубка була збудована так міцно, щоб витримати удари морських хвиль. З її п'яти отворів лише скляний люк і обоє дверей були настільки широкі, що могли пропустити людину. Крім того, ковзні двері можна було наглухо зачинити. Вони були збиті з товстих дубових дощок і мали защіпки щоб тримати їх відчиненими або зачиненими, залежно від потреби. На одні двері, вже зачинені, я накинув защіпки, та коли зібрався підкрастися до других, Алан зупинив мене. [216]

— Девіде, — сказав він. — Я зараз не можу пригадати назву вашого маєтку, а тому наважусь називати вас просто Девідом. Відчинені двері будуть моїм найкращим захистом.

— Було б краще їх зачинити, — заперечив я.

— Ні, Девіде, — відповів він. — Розумієте, у мене тільки одне обличчя, а поки ці двері будуть відчинені і я стоятиму до них обличчям, то більша частина моїх ворогів буде переді мною. А я й хотів би їх саме там бачити.

Говорячи це, він дістав мені зі стояка тесак (крім вогнепальної зброї, там було кілька тесаків), який вибирав дуже уважно, похитуючи головою і примовляючи, що за все своє життя не бачив гіршої зброї. Потім посадив мене до столу, дав ріг з порохом, торбину з кулями і всі пістолі, які й велів набити.

— Це буде краща робота, запевняю вас, — сказав він, — для джентльмена шляхетного походження, ніж мити тарілки й подавати горілку банді вимащених смолою матросів.

Алан став посеред рубки обличчям до дверей і, видобувши з піхов довгу шпагу, спробував орудувати нею в цьому тісному приміщенні.

— На превеликий жаль, доведеться тільки колоти вістрям, — мовив він, прикро похитавши головою, — я не зможу виявити своєї майстерності у верхній обороні шпагою. А тепер, — додав він, — набивайте пістолі й слухайте мене.

Я сказав, що буду уважно слухати. Груди мені стискало, в роті пересохло, в очах потемніло; а на згадку про кількість людей, які незабаром мали накинутися на нас, серце моє завмирало зі страху. З голови не виходила настирлива думка про море, що хвилювалося навколо брига; туди, як я подумав, кинуть мій труп ще до ранку.

— Передусім, — поцікавився Алан, — скільки в нас супротивників?

Я став лічити, але в голові було таке сум'яття, що довелося лічити двічі.

— П'ятнадцять, — сказав я. Алан свиснув.

— Чимало! Але тут нічого не зміниш. Тепер слухайте уважно. Моя справа — захищати двері, звідки я чекаю головного нападу. В це ви не встрявайте. І запам'ятайте, не стріляйте в мій бік, доки вони не звалять мене з ніг, бо мені приємніше мати десяток ворогів перед собою, ніж одного такого друга, як ви, що стріляє мені в спину.

Я зізнався, що й справді з мене кепський стрілець.

— Дуже сміливо сказано, — захоплено вигукнув Алан у [217] захваті від моєї відвертості. — Багато джентльменів не наважилось би зізнатися в цьому.

— Дозвольте, сер, — зазначив я. — Адже позад вас теж є двері, які вони можуть зламати.

— Слушно, — відповів Алан, — і це вже частина ваших обов'язків. Як тільки пістолі будуть набиті, ви повинні залізти он на ту койку, що ближче до вікна, і коли вони хоч доторкнуться до дверей, стріляйте. Та це ще не все. Будьте хоч трохи солдатом, Девіде. Що вам ще треба охороняти?

— Засклений люк, — відповів я. — Але ж, даруйте, містере Стюарт, мені слід було б мати очі й на потилиці, щоб охороняти і двері, і люк, бо коли я стоятиму обличчям до дверей, то повертатимусь спиною до люка.

— Авжеж, — погодився Алан. — Та хіба ви не маєте вух?

— А-а, зрозумів! — вигукнув я. — Я почую, як розіб'ється скло!

— У вас іще трошки клею в голові є! — мовив похмуро Алан.

Розділ X

ОБЛОГА КОРМОВОЇ РУБКИ

На палубі мене чекали з нетерпінням. Та терпець їх увірвався. Не встиг Алан закінчити свою думку, як у відчинених дверях став капітан.

— Стій! — закричав Алан і наставив на нього шпагу. Капітан зупинився, але не здригнувся й не відступив ні на крок.

— Оголена шпага? — процідив він крізь зуби. — Дивна подяка за гостинність.

— Ви бачите мене? — спитав Алан.