Війна і мир - Толстой Лев

Вона цього дня встала о восьмій годині ранку і цілий день була в гарячковій тривозі й діяльності. Всі сили її з самого ранку були спрямовані на те, щоб вони всі: вона, мама, Соня — були одягнені якнайкраще. Соня і графиня цілком довірилися їй. На графині мала бути масака оксамитова сукня, на них обох — білі серпанкові плаття на рожевих шовкових чохлах, з трояндами в корсажі. Волосся мало бути причісане à la grecque2.

Все істотне вже було зроблено: ноги, руки, шия, вуха були вже особливо старанно, по-бальному, вимиті, напахчені і напудрені; надіті вже були шовкові ажурні панчохи й білі атласні черевики з бантиками; зачіски вже були майже закінчені. Соня кінчала одягатися, графиня теж; але Наташа, дбаючи за всіх,

1 в багат-вечір, %

2 по-грецькому.

відстала. Вона ще сиділа перед дзеркалом у накинутому на худенькі плечі пеньюарі. Соня, вже одягнена, стояла посеред кімнати і, до болю натискаючи маленьким пальцем, приколювала останню стрічку, яка вищала під шпилькою.

— Не так, не так, Соню!—сказала Наташа, повертаючи голову і хапаючись руками за волосся, якого не встигла пустити з рук покоївка, роблячи зачіску.— Не так бант, іди сюди.— Соня присіла. Наташа переколола стрічку ідакше.

— Дозвольте, панночко, не можна так,— казала покоївка, тримаючи Наташине волосся.

— Ах, боже мій, ну потім! Ось так, Соню.

— Чи скоро ви? — почувся графинин голос.— Уже десять зараз.

— Зараз, зараз. А ви готові/ мамо?

— Лише току пришпилити.

— Не робіть без мене,— крикнула Наташа,— ви не зумієте!

— Та вже десять.

На балу вирішено було бути о пів на одинадцяту, а треба було ще Наташі одягтися і треба було заїхати до Тавричеського саду.

Покінчивши з зачіскою, Наташа, в коротенькій спідниці, з-під якої виднілися бальні черевички, і в материній кофточці, підбігла до Соні, оглянула її і тоді побігла до матері. Повертаючи їй голову, вона пришпилила току і, ледве встигнувши поцілувати її в сиве волосся, знову побігла до дівчат, які підшивали їй спідницю.

Усі затримувались через Наташину спідницю, що була занадто довга; її підшивали дві дівчини, квапливо обкусуючи нитки. Третя, зі шпильками в губах і в зубах, бігала від графині до Соні; четверта тримала на високо піднятій руці все серпанкове плаття.

— Маврушо, швидше, голубонько!

— Дайте наперстка звідти, панночко.

— Чи скоро, нарешті? — спитав граф, входячи з-за дверей.— Ось вам духи. Перонська чекає не дочекається.

— Уже, панночко,— сказала покоївка, двома пальцями піднімаючи, підшите серпанкове плаття і щось обдмухуючи і струшуючи, показуючи цим жестом, яке чисте й ефірне те, що вона тримала.

Наташа стала одягати плаття.

— Зараз, зараз, не йди, тату! — крикнула вона до батька, який відчинив двері, ще з-під серпанку спідниці, що закривала все її обличчя. Соня зачинила двері. Через хвилину графа впустили. Він був у синьому фраку, в панчохах і черевиках, напахче-ний і припомаджений.

— Ах, тату, який ти гарний, любо глянути! — сказала Наташа, стоячи серед кімнати і розправляючи складки серпанку.

— Дозвольте, панночко, дозвольте,— казала дівчина, стоячи навколішки, обсмикуючи плаття і з одного боку рота на другий пересуваючи язиком шпильки.

— Воля твоя,— з розпачем у голосі скрикнула Соня, оглянувши Наташине плаття,— воля твоя, ще довгеї

Наташа відійшла далі, щоб обдивитися в трюмо. Плаття було довге.

— їй-бо, панно, зовсім не довге,— сказала Мавруша, повзаючи за нею по підлозі.

— Ну, довге, то підігнемо, за одну хвилину підігнемо,— сказала рішуча Дуняша, з хустини на грудях виймаючи1 голку і знову на підлозі беручись до роботи.

У цей час ніяково, тихими кроками, увійшла графиня у своїй тоці і в оксамитовій сукні.

— Ууі моя красуня! — вигукнув граф.— Краща за вас усіх!.. Він хотів обняти її, але вона, червоніючи, відхилилася, щоб

не зім'ятись.

— Мамо, більше набік току,— промовила Наташа.— Я перешпилю,— і кинулась уперед, а дівчата, які підшивали і не встигли за нею кинутись, відірвали шматочок серпанку.

— Боже мій! Що ж це таке? Я, їй-бо, не винна...

— Нічого, обкидаю, не видно буде,— казала Дуняша.

— Красуня, краля ж то моя! — сказала, входячи з-за дверей, няня.— А Сонечка ж, ото красуні!..

О чверть на Ъдинадцяту, нарешті, сіли в карети й поїхали. Але ще треба було заїхати до Тавричеського саду.

Перонська була вже готова. Незважаючи на те, що вона була стара й негарна, у неї відбувалося цілком те ж саме, що в Ростових, хоч не з такою хапливістю (для неї це була річ звичайна), але так само було напахчено, вимито, напудрено старе, негарне тіло, так само старанно вимито за вухами і навіть так само, як у Ростових, стара покоївка захоплено милувалася вбранням своєї господині, коли та в жовтому платті з шифром вийшла до вітальні. Перонська похвалила туалети Ростових.

Ростови похвалили її смак і туалет і, пильнуючи зачіски і плаття, об одинадцятій годині розмістились по каретах і поїхали.

XV

Наташа з ранку'цього дня не мала жодної вільної хвилини й ні разу не встигла подумати про те, що її чекає.

У сирому,, холодному повітрі, в тісноті й неповній темряві хиткої карети вона вперше виразно уявила собі те, що має бути там, на балу, в освітлених залах,— музика, квіти, танці, государ, уся блискуча молодь Петербурга. Те, що її чекало, було таке чудове, що вона не вірила навіть, що це буде: так це не пов'язувалося з враженням холоду, тісноти й темряви у кареті. Вона зрозуміла все те, що її чекає, тільки тоді, коли, пройшовши по червоному сукну під'їзду, увійшла, до сіней, зняла шубу й пішла поруч з Сонею попереду матері між квітами по освітлених сходах. Тільки тоді вона згадала, як їй треба триматись на балу, і старанно прибрала ту величну іуіанеру, яку вона вважала неодмінною для дівчини на балу. Та, на щастя її, вона відчувала, що очі її розбігаються: вона нічого не бачила ясно, пульс її почав битися сто разів на хвилину, і кров стала стукати біля її серця. Вона не могла прибрати ту манеру, що зробила б її смішною, і йшла, завмираючи від хвилювання і з усієї сили намагаючись лише приховати його. І це якраз була та сама манера, яка найбільш була до лиця їй. Попереду і позад них, так само перемовляючись і так само в бальному вбранні, входили гості. Дзеркала на сходах відбивали дам у білих, блакитних, рожевих платтях з брильянтами та перлами на оголених руках і шиях.

Наташа дивилася в дзеркала і у відображенні не могла відрізнити себе від інших. Усе змішувалося в одну блискучу процесію. Біля входу до першої зали рівномірний гомін голосів, кроків, привітань оглушив Наташу; сяйво та блиск ще більш осліпили її. Господар і господиня, уже півгодини стоячи біля вхідних дверей і говорячи одні й ті ж слова гостям,— "Charme de vous voir"1,— так само зустріли й Ростових з Перонською.

Дві дівчинки в білих платтях, з однаковими трояндами в чорному волоссі, однаково присіли, але мимохіть господиня зупинила свій погляд довше на тоненькій Наташі. Вона подивилась на неї і до неї самої особливо усміхнулася на додачу до своєї хазяйської усмішки. Дивлячись на неї, господиня, можливо, згадала і свої золоті неповоротні дівочі літа, і свій перший бал. Господар теж провів очима Наташу і спитав графа, котра його дочка.

— Charmante!2 — сказав він, поцілувавши пучки своїх пальців.

У залі стояли гості і тиснулися біля вхідних дверей, чекаючи государя. Графиня стала в перших рядах цього натовпу. Наташа чула і відчувала, що кілька чоловік спитали про неї і дивились на неї. Вона зрозуміла, що вона сподобалась тим, хто звернув на неї увагу, і це спостереження трохи заспокоїло її.

"Є такі ж, як і ми, є й гірші за нас",— подумала вона.

Перонська називала графині найвизначніших осіб, присутніх на балу.

— Ось це голландський посланник, бачите, сивий,— казала Перонська, показуючи на старенького зі срібною сивиною пишної кучерявої чуприни, оточеного дамами, яких він чимсь смішив.

— А ось вона, цариця Петербурга, графиня Безухова,— мовила Перонська, показуючи на Елен, яка входила.

і "Дуже, дуже раді вас бачити", з — Чудова І

— Яка гарна! Не поступиться й перед Марією Антонівною; дивіться, як коло неї упадають і молоді і старі. І гарна, і розумна... Кажуть, принц... до краю захоплений нею. А ось ці дві, хоч і негарні, але ще тісніше оточені.

Вона показала на даму з Дуже негарною дочкою, які проходили через залу.

— Це мільйонерка-відданиця,— промовила Перонська.— А ось і женихи.

— Це брат Безухової — Анатоль Курагін,— сказала вона, показуючи на красня-кавалергарда, що пройшов повз них, з високо піднятою головою, дивлячись кудись понад дамами.— Який гарний! правда ж? Кажуть, одружать його з цією багатою. І ваш-таки cousin, Друбецькой, теж дуже упадає. Кажуть, мільйони... Як же, це сам французький посланник,— відповіла вона про Коленкура на запитання графині, хто це.— Подивіться, наче цар якийсь. А все ж таки приємні, дуже приємні французи. Нема приємніших для товариства. А ось і вона! Ні, все ж найкраща за всіх наша Марія Антонівна! І як просто одягнена. Любо глянути!~

— А цей ось, товстий, в окулярах, фармазон всесвітній,— сказала Перонська, показуючи на Безухова.— 3 дружиною он поруч поставте його: ото опудало!

П'єр ішов, перевалюючись своїм товстим тілом, розштовхуючи натовп, киваючи направо й наліво так неуважно й добродушно, наче він ішов у натовпі базару. Він просувався крізь натовп, очевидно розшукуючи когось.

Наташа з радістю дивилась на знайоме обличчя П'єра, цього опудала, як називала його Перонська, і знала, що П'єр їх, і особливо її, розшукував у натовпі. П'єр обіцяв їй бути на балу і познайомити її з кавалерами.

Але, не дійшовши до них, Безухов зупинився коло, невисокого, дуже гарного брюнета в білому мундирі, який, стоячи біля вікна, розмовляв з якимсь високим мужчиною у зірках і з стрічкою. Наташа відразу впізнала невисокого молодого чоловіка в білому мундирі: це був Волконський, який, здавалося їй, дуже помолодшав, повеселішав і покращав.

— Ось ще один знайомий, Волконський, бачите, мамо? — сказала Наташа, показуючи на князя Андрія.— Пам'ятаєте, він у нас ночував у Отрадному.

— А, ви його знаєте? — сказала Перонська.— Терпіти не можу. Il fait à présent la pluie et le beau temps1. І гордість така, просто безмежна! В татуся вдався.