Війна і мир - Толстой Лев

Через кілька днів князя Андрія повідомили, що він має зайти до військового міністра, графа Аракчеева. —

О дев'ятій годині ранку призначеного дня князь Андрій прибув до приймальні графа Аракчеева.

Особисто князь. Андрій не знав Аракчеева і ніколи не бачив його, але все, що він знав про нього, мало викликало в нього пошани до цієї людини.

"Він — військовий міністр, довірена особа государя імператора; нікому не повинно бути діла до його особистих рис; йому доручено розглянути мою записку,— отже лише він може дати рух їй",—думав князь Андрій, чекаючи серед багатьох значних і незначних осіб у приймальні графа Аракчеева.

Князь Андрій під час своєї, здебільшого ад'ютантської, служби багато бачив приймалень важних осіб, і різні характери цих приймалень були для нього дуже ясні. У графа Аракчеева була приймальня цілком особливого характеру. На обличчях неважних осіб, що чекали черги на аудієнцію в приймальні графа Аракчеева, написане було почуття присоромленості і покори; на обличчях більш чиновних осіб виявлялось одно спільне по

1 комітетом громадського порятунку.

чуття ніяковості, приховане під личиною невимушеності та іронії над собою, над своїм становищем і над очікуваною особою. Інші задумливо ходили туди й сюди, інші, шепчучись, сміялися, і князь Андрій чув sobriquet1 "Сили Андрійовича" і слова "дядьо всипле", що стосувалися графа Аракчеева. Один генерал (важна особа), очевидно ображений тим, що мусив так довго чекати, сидів, перекладаючи ноги і презирливо сам собі усміхаючись.

Але тільки-но відчинялися двері, на всіх обличчях миттю виявлялося лише одно — страх. Князь Андрій попросив чергового вдруге повідомити про себе, але на нього подивилися глузливо і сказали, що його черга прийде в свій час. Після того, як ад'ютант ввів у кабінет міністра кілька осіб і вивів їх звідти, в страшні двері було впущено офіцера, який вразив князя Андрія своїм приниженим і зляканим виглядом. Аудієнція офіцера тривала довго. Раптом з-за дверей розлігся неприємний голос, і блідий офіцер, з тремтячими губами, вийшов звідти і, схопивши себе за голову, пройшов через приймальню.

Відразу по цьому князя Андрія підвели до дверей, і черговий пошепки сказав: "Праворуч, до вікна".

Князь Андрій увійшов у небагатий, охайно опоряджений кабінет і побачив біля стола сорокалітню людину з довгою талією, з довгою, низько обстриженою головою і з товстими зморшками, з насупленими бровами над каро-зеленими тупими очима та обвислим червоним носом. Аракчеев првернув до нього голову, не дивлячись на нього.

— Ви чого просите? — спитав Аракчеев.

— Я нічого не... прошу, ваше сіятельство,— тихо промовив князь Андрій. Очі Аракчеева повернулись на нього.

— Сідайте,— сказав Аракчеев,— князь Волконський?

— Я нічого не прошу, а государ імператор зволив переслати до вашого сіятельства записку, яку я подав...

— Зволите бачити, шановний, записку я вашу читав,— перебив Аракчеев, лише перші слова сказавши привітно, знову не дивлячись йому в обличчя й набираючи дедалі більш буркотливо-презирливого тону.— Нові закони військові пропонуєте? Законів багато, виконувати старих нема кому. Нині всі закони пишуть, писати легше, ніж робити.

— Я приїхав з волі государя імператора довідатись у вашого сіятельства, який рух ви гадаєте дати поданій записці? — чемно сказав князь Андрій.

— На записку вашу я поклав резолюцію, і її переслано до комітету. Я не схвалюю,— сказав Аракчеев, встаючи і виймаючи з письмового стола папір.— Ось,— він подав князеві Андрію.

На папері, впоперек нього, олівцем, без заголовних літер, без орфографії, без розділових знаків, було написано: "неґрунтовно складено понеже як наслідування списано з французького вій:

1 прізвисько

ськового уставу і від військового артикула без потреби відступаючого".

— До якого ж комітету передано записку? — спитав князь Андрій.

— До комітету військового уставу, і я подав про зачислення вашого благородія в члени. Тільки без платні.

Князь Андрій усміхнувся.

— Я й не бажаю.

— Без платні членом,— повторив Аракчеев.— Моє поважання. Гей! клич! Хто ще? — крикнув він, вклоняючись князеві Андрію.

V

Чекаючи повідомлення про зачислення йрго в члени комітету, князь Андрій поновив давні знайомства, особливо з тими особами, які, він знав, були в силі і могли стати йому в пригоді. Ним владало тепер у Петербурзі почуття, подібне до того, яке владало ним напередодні бою, коли його томила неспокійна цікавість, і непереборно тягло у вищі сфери, туди, де готувалося майбутнє, від якого залежала доля мільйонів. Він почував по злості стариків, по цікавості необізнаних, по стриманості обізнаних, по хапливості, заклопотаності всіх, по незчисленній кількості комітетів, комісій, про існування яких він знову дізнавався щодня, що тепер, у 1809 році, підготовлялась тут, у Петербурзі, якась величезна громадянська битва, головнокомандуючим якої була невідома йому таємнича і, здавалося, геніальна особа — Сперанський. І сама туманно йому відома справа реформи, і Спе-ранський — головний діяч, починали так гаряче інтересувати його,-що справа військового уставу дуже скоро стала переходити в його свідомості на другорядне місце.

Князь Андрій був у одному з найвигідніших становищ для того, щоб бути добре прийнятим у всі найрізноманітніші і вищі кола тодішнього петербурзького громадянства. Партія реформаторів привітно приймала і заманювала його, по-перше тому, що він мав репутацію розумної і дуже начитаної людини, по-друге тому, що він своїм відпущенням селян на волю здобув уже собі репутацію ліберала. Партія стариків незадоволених, просто як до сина свого батька, зверталася до нього за співчуттям, осуджуючи реформи. Жіноче товариство, світ гостинно приймали його тому, що він був женихом, багатим і знатним, і майже нова особа з ореолом романічної історії його гаданої загибелі та трагічної смерті дружини. Крім того, загальний голос про нього всіх, які знали його раніше, говорив, що він дуже змінився на краще за ці п'ять років, полагіднішав і змужнів, що не стало в Яьому колишньої вдаваності, гордості та глузливості і був той спокій, що набувається роками. Про нього говорили, ним цікавилися, і всі бажали його бачити.

Другого дня після одвідання графа Аракчеева князь Андрій увечері був у графа Кочубея. Він розповів'графові про своє побачення з Силою Андрійовичем (Кочубей так називав Аракчеева з тією ж невиразною глузливістю, яку князь Андрій помітив у приймальні військового міністра).

— Mon cher1, навіть у цій справі ви не обминете Михайла Михайловича. C'est le grand faiseur2. Я скажу йому. Він обіцяв приїхати ввечері...

— Яке ж діло Сперанському до військових уставів? — спитав князь Андрій.

Кочубей, усміхнувшись, похитав головою, ніби дивуючись з наївності Волконського.

— Ми з ним говорили про вас цими днями,— продовжував Кочубей,— про ваших вільних хліборобів...

— До речі, це ви, князю, відпустили своїх селян? — спитав катерининський старик, презирливо обернувшись на Волконського.

— Маленький маєток зовсім не давав прибутку,— відповів Волконський, щоб даремне не дратувати старого, намагаючись пом'якшити перед ним свій вчинок.

— Vous craignez d'être en retard 3,— сказав старий, дивлячись на Кочубея.

— Я одного не розумію,— продовжував старий,— хто буде землю орати, коли їм дати волю? Легко закони писати, а керувати важко. Все одно як тепер, я вас питаю, графе, хто буде начальником палат, коли всім іспити складати?

— Ті, хто складе іспити, я гадаю,— відповів Кочубей, закидаючи ногу на ногу і оглядаючись.

— Ось у мене служить Пряничников, гарний чоловік, золото чоловік, а йому шістдесят років, хіба він піде на іспити?..

— Так, це трудно, понеже освіта вельми мало поширена, але...— Граф Кочубей не доказав, він підвівся і, взявши за руку князя Андрія, пішов назустріч високому, лисому, білявому чоловікові років сорока, з великим відкритим лобом і з незвичайно, дивно білим довгастим обличчям. На ньому був синій фрак, хрест на шиї і зірка на лівому боці грудей. Це був Спе-ранський. Князь Андрій відразу впізнав його, і в душі його щось тенькнуло, як це буває у важливі хвилини життя. Що це було — пошана, заздрість чи чекання — він не знав. Уся постать Спе-ранського була особливого типу, по якому його відразу можна було впізнати. Ні в кого з того товариства, в якому жив князь Андрій, він не бачив цього спокою і самовпевненості незграбних і тупих рухів, ні в кого він не бачив такого твердого і разом з тим лагідного погляду приплющених і трошки вологих очей,

і — Мій дорогий, 8 Це великий ділок. * — Боїтеся спізнитись.

не бачив такої твердості усмішки, яка нічого не означала, такого тонкого, рівного, тихого голосу і, головне, такого ніжно-білого обличчя і особливо рук, трохи широких, але незвичайно пухлих, ніжних і білих. Таку білість і ніжність обличчя князь Андрій бачив лише в солдатів, які довго пробули в госпіталі. Це був Сперанський, державний секретар, доповідач государя і супутник його в Ерфурті, де він не раз бачився й розмовляв з Наполеоном.

Сперанський не перебігав очима з одного обличчя на друге, як це мимохіть роблять, входячи у велике товариство, і не квапився говорити. Він говорив тихо, з упевненістю, що його слухатимуть, і дивився тільки в обличчя того, з ким розмовляв.

Князь Андрій особливо уважно стежив за кожним словом і порухом Сперанського. Як це буває з людьми, особливо з тими, які суворо судять своїх ближніх, князь Андрій, зустрічаючись з новою особою, надто з такою, як Сперанський, якого знав з репутації, завжди сподівався знайти в ній цілковиту довершеність людських гідностей.

Сперанський сказав Кочубеєві, що жалкує, що не міг приїхати раніше, бо його затримали в палаці. Він не сказав, що його затримав государ. І цю афектацію скромності помітив князь Андрій. Коли Кочубей назвав йому князя Андрія, Сперанський повільно перевів свої очі на Волконського з тією ж усмішкою і мовчки став дивитись на нього.

— Я дуже радий з вами познайомитись, я чув про вас, як і всі,— сказав він.

Кочубей сказав кілька слів про прийом, який зробив Волконському Аракчеев. Сперанський більше усміхнувся.

— Директором комісії військових уставів мій гарний приятель — пан Магніцький,— сказав він, доказуючи кожен склад і кожне слово,— і якщо ви того забажаєте, я можу звести вас з ним.