Униз і вгору за течією - Распутін Валентин

Він,— на Миколу,— на мене кричить: дурепа та дурепа. А чого дурепа? Коли ніколи такого не було, хочеш — не хочеш, а перелякаєшся. Звідки що знаєш? Чи Довго помилитися, хто цю воду пускав. Потім її хіба зупиниш? А там діти — отож серце не на місці. У потемках уже На поля вискочили — слава богу, живі наші хатинки, стоять. А там, де старе село було, вода блищить...

— У перший рік вона тільки на нижню гору піднялася і зупинилася. Прибувала, але так, потроху. На друге літо далі полізла.

— А ось точно все-таки сказали, докіль дійде. Уміють розрахувати. Грицько Суслов город свій далі за відмітку пустив, і півгороду затопило.

— Зате риби тепер повно,— сказав Микола.

— Багато риби? — зраділо перепитав Віктор.

— Багато. Тільки яка риба: окунь, плітка, щука. Щуки здоровенні є, наче колоди. А м'ясо у неї вженете,справді як дерев'яне, і баговинням тхне. У нас її навіть свиням згодовують.

— А харіус, ленок?

— Звідки? Це чиста риба, і вода їй потрібна чиста, проточна. За харюзом тепер треба у верхів'я Зуя йти. Ходять, є такі. Якщо довго проживеш, можна домовитися з ким-небудь. Ось хоча б з дядьком Єгором Плотниковим, той ні окуня, ні плотвичку не визнає. Йому ту, що була, рибу давай, чистопородну. А ми вже й смак її почали забувати, якою вона була. Теперішня є — і добре.

— Скільки ж гостюватимеш у нас? — запитала мати. І знову Віктор відповів непевно:

— Не знаю, поки не набридне.

— Розказав би хоч, як живеш? Все свої книжки пишеш?

— Пишу.

— І тепер усе одно пишеш?

— І тепер пишу.

— А що лаяли он тебе, нічого тобі за це не було?

Віктор завважив, як при останніх словах матері всі замовкли й насторожилися. Галина тихенько, аби не брязнути, опустила на стіл ложку і, схилившись над столом, подалася вперед. В уважному чеканні завмер батько. Настя навіть і не цикнула, а тільки смикнула за рукав Генку, коли той недоречно завовтузився на своєму стільці. І в голосі матері, коли врна запитувала, відчувалося напруження.

— Коли лаяли, за що? — не второпав Віктор.

— Ну, за писанину ж за цю. В газетці. Нам учитель навмисне газетку показав, щоб знали. Жива вона в тебе, тату?

Батько мовчки поліз у тумбочку і подав Вікторові газету.

— Ось,— сказав він, помітно хвилюючись.— Там, у кінці.

— У нас усі питають, звільнили тебе чи ні з цих письменників,— казала мати,— а ми й самі нічого не знаємо. Я вже

чого тільки й не передумала. А тут ще бабця наша ніяк ?іе може вгомонитися: що та що тобі за це буде?

Віктор розгорнув газету і знайшов на четвертій сторінці невелику статтю про свою останню книжку оповідань. Він пригадав цю рецензію, що з'явилася місяців півтора тому в обласній газеті, читав її, але не надав їй тоді ніякого значення. Хіба можна всерйоз ставитися до того, що тобі дорікають за якийсь надмірний психологізм, за надмірне копання в душах людей, що в твоїх оповіданнях немає явно виражених позитивних і негативних героїв, а є персонажі з розпливчастою життєвою філософією, яких не знаєш, чи можна взяти собі за друзів. Ніби друзів шукають у книжках і за принципом: хто голосніше говорить. Рецензія була неглибокою і нецікавою, з тих, що складаються з вічно послужливих гумових фраз, котрі стирчать напоготові і мають надзвичайну здатність послуговуватися з будь-якого приводу,— ось чому Віктор одразу забув про неї.

— А, це,— усміхнувся він і віддав газету батькові.— Це нісенітниця.

За столом помовчали. Потім мати недовірливо сказала:

— У газетці пропечатано.

— Ну й що — в газетці. Там теж люди працюють — отже, як і всі ми, можуть помилятися. Мене, звичайно, є за що лаяти, але те, що він назбирав тут,— нісенітниця.— Віктор не знав, як краще пояснити їм усе це і почав пояснювати довго й плутано. Навряд чи його зрозуміли.

— Ти усе ж таки обережнішим там будь,— сказала мати.— Мало що.

Йому нічого не залишалося, як, усміхаючись, погодитися:

— Добре, мамо, я буду дуже обережний.

Цю ніч він спав у невеликій дощаній прибудові до сіней, що правила за комірчину. Тут було прохолодно, гостро пахло затхлою гіркістю й овчиною, десь у кутку шкреблися миші, і все одно сон його, як у дитинстві, був повним і глибоким. І прокинувся він від ранку — від кудкудакання курей у дворі, від ситого, терплячого мукання корови, від бадьорого й тонкого, що долинало окремо, мовби по особливому каналу, цвірінькання горобців, від сонячних променів, що пробивалися крізь щілини в комірчину, — прокинувся і, пригадавши, що він у селі, радісно стрепенувся.

Він вийшов на ґанок і постояв там, аби очі звикли до яскравого сонячного світла. Ранок видавався дивовижним — ясним і чистим, усе в ньому було на видноті і все пробуджувало хвилююче відчуття простору і спококвічнос-ті, ніби щойно, годину чи дві тому, на зміну колишнім виступили свіжі, зовсім нові барви. У небі де-не-де дотавали після ночі прозорі, вигнуті наче крила, білі хмарини, м'яко зринало у височінь, наливаючись теплом і жагою, сонце, повітря, нагріваючись, слабшало, розмикалося і ширяло, за городами близько, широким півколом здіймався ліс, а з іншого боку, за дахами будинків, сяючою під сонцем безоднею покоїлася вода.

З двору вийшла мати з дійницею, що відтягувала їй руку-Побачивши Віктора, мати здивувалася:

— Ти куди так рано встав? Лягай ще, поспи. У нас у цю пору тільки хазяйки встають.

Віктор, все ще мружачись від сонця, усміхнувся і не відповів. Спати він зараз усе одно не зміг би. Ранок, ранній за часом, але вже достиглий, повний, викликав рідкісне і п'янке відчуття спільності з ним, з його швидким, що так щасливо вдався, наступом, і від цього почуття, як і від кожного доброго діла, душею оволодівала радість і ніжність, хотілося нового, такого ж великого і незвичайного діла і нової втіхи від нього.

Сам не знаючи, за що йому взятися і до чого доторкнутися, він пішов на город, зняв біля воріт капці і босоніж попростував по чорній, нещодавно піднятій, холодній землі. Орано було плугом, поперечні межі з слідами копит і кругами від плуга, коли його переводили з борозни в борозну, ще не затягло зеленню. Посеред городу стояло дві модрини, які батько, мабуть, не наважився зачепити, одна з них ще зеленіла, друга стирчала сухостоїною. На довгій огірковій грядці стовбурчилися в лунках міцні, шорсткі паростки. Картоплю ще не садили, і Віктор вдоволено подумав, що не пропустить нині цю просту, нехитру роботу, як не пропустить і багатьох інших селянських робіт, що вже майже забулися у ділі і тому видаються ще привабливішими.

Потім йому було приємно, сидячи на ґанку, кидати курям зерно і спостерігати за їхньою голодною метушнею, яка в міру ситості перетворювалася на задирливу і гамірну гру. Між курми стрибали горобці, озираючись, хапали зерна, знову вертіли туди-сюди головою, виглядаючи небезпеку, і знову хапали притьма і чіпко, водночас спурхуючи про всяк випадок і одразу ж сідаючи додолу. Із закапелка за коморою вивалилася льоха, розігнала і курей, і горобців і завов-тузила своїм носом, наче магнітом, втягуючи разом із залишками пташиного корму й землю.

Віктор вирішив піти до лісу.

Він випив склянку теплого молока, але їсти нічого не став. Мати розпалила російську піч і поралася з пирогами. За сніданком, щоб їй догодити, треба було постаратися, тому він не перебивав апетит.

Провулком, забитому коровами, що лежали, він несподівано потрапив за городами на аеродром. Збоку, на виході з села, стояв великий новий будинок з білим розпізнавальним хрестом на даху і антенами радіостанції, що сходилися на верхівці високої щогли. Посадочне поле, переінакшене з поля хлібного, гарно й рівно було розмічене побіленими стовпчиками. Але й тут лежали корови. Віктор, на мить зупинившись, бо не знав, чи можна по ньому ходити, підбадьорився і рушив навпростець. І все ж ішов він полем з якимось чуднувато-недовірливим, чуднувато-мінливим почуттям здивування й образи, мовби його в чомусь обманули, але образа і здивування полягають не в тому, що його обманули, а в тому, що обман цей ніяк не може розкритися.

Вздовж аеродрому 8 горішнього боку був викопаний рів, що відводив від нього талі води з гори, але стінки його обсипалися і рів давно кривуляв, намагаючись пробити свій, вигідний йому шлях для води. Одразу за ним починалася соснова пустоша, де колись була сила-силенна маслюків. Однак маслюки тоді за гриби не вважалися, хіба що так, на сковорідку-дві свіженьких нарвати, а потім на них ніхто і не дивився: починалися рижики, грузді. І взагалі, чи від того, що не знали, чи & розкошів, решту грибів називали поганками і не брали їх. Та й справді, рижиків на всіх вистачало, їх засолювали на зиму величезними діжками, а гриб цей аж до весни залишається твердим і запашним.

Віктор хотів піти пустищем, він знав тут кожен куточок і пам'ятав мало не кожне дерево. Та виявилося, що йти ним неможливо, пустище лише зовні нагадувало ліс, з нижнього краю, а всередині було майже до пня вирубане. Надто близько стояло воно до нового села, де обгороджували городи, ставили хліви, і це його занапастило: сосонки перевели на жердини, на лати. На землі чорними завалами, крізь які не пройти, лежало суччя, пожухла і вросла всередину глиця під ногами, стирчали гостренькі високі пеньки. Деінде було видно і свіжу роботу; те, що підростало і годилося для діла, в діло під спритною сокирою і йшло. Віктор заспокоїв себе: зате там, звідки познімалися села, перебравшись сюди, ліс чіпати більше нікому — навіть на віники, на могильні хрести і новорічні ялинки. А тутешньому така, видно, випала доля — нікуди тепер від неї не подінешся.

Він довго піднімався на гору узліссям, раз у раз озираючись і чекаючи, коли сховається село. Але край його весь час виднівся, з долішнього боку він підступав аж до води, яка розлилася так широко й велично, що мимоволі хотілося вщипнути себе, аби переконатися, чи не сниться це йому де-небудь глухої недоброї ночі від туги за рідними місцями. Потім узлісся закінчилося, він повернув праворуч і вийшов на стежку, але, пройшовши трохи, покинув її: поряд із стежкою присусідилася, хтозна-звідки взявшись, тракторна дорога, по узбіччях якої, наче загорожа, валялися постягувані в купи дерева з високими стирчаками необрубаних гілок. І він пішов просто так, куди очі бачать і де краще йти, всюди натрапляючи на знайомі, пам'ятні йому куточки.