На порозі ночі - Оутс Джойс Керол
НА ПОРОЗІ НОЧІ
Вперше старий Рівер відчув, що з ним не все гаразд, коли світ йому раптом заволокло чимось схожим на білу густу хмару, ніби він ще спить і ніяк не може прокинутися. Цієї ночі йому знову снилося минуле і сон був уривчастий, плутаний, наче в його голові хтось порозсівав клапті спогадів.
Спершу йому приснилася та зима, коли померла дружина — пе сама смерть дружини, а кімната, де вона помирала, зовсім чужі йому обидві її сестри біля ліжка, їхнє невпинне перешіптування за столом. І ще йому снилося давно минуле дитинство і вчитель у старій школі при дорозі.
Згадки зринали плоскі, мов фотографії, які Рівер ледь-ледь розрізняв, а поблизу, поперед себе він бачив свою землю, дорогу й безкраї, немов савана, сільські простори.
То був не теперішній, а якийсь інший, колишній світ, і він спершу подумав, що такий вигляд, певно, мала земля до появи на ній людей. Він інколи замислювався над цим — дід його був одним з тих, хто першим осів у цих краях — і Рівер, хоч і погано пам'ятав старого, відчував якусь дивну спорідненість з ним. А потім йому наснилося також багато людей: працювали в полі чоловіки, знехотя йшли до школи діти, а з усіх боків їх обступали лісові хащі та непролазні бур'яни. Він подумав — яка ясна думка — шістдесят вісім років я воював з цими бур'янами, шістдесят вісім років. Потім ця прикра картина змінилася м'яким білим маревом і йому здалося, що він виринає з нього, мов з води, виринає до повітря, до життя, ще раз хоч па день обдуривши смерть.
Іще пе прокинувшись, він знав: щось сталося або в домі, або в дворі. А згодом, пробираючись навпомацки в темряві — до світанку лишалося з півгодини — почув, як скімлить вівчарка, і його пальці пройняло холодом від ґудзиків на сорочці. То Нелл. Він чув, як вона скавулить та дере дощаті двері повітки. Коли він одчинив двері, вівчарка, тремтячи, переповзла через поріг. Що це з нею? "Ти що, змерзла?" — засміявся був він, та раптом змовк. Нахилився і побачив у чому річ: вуха собаці було порізано вміло й жорстоко, па них запеклася кров. Мов у лихоманці Рі-вер притулив до себе тремтячу вівчарку, виглянув за дощаті двері, на вкриту росою траву, на будівлі, ферми, туди, де в ранішньому світлі бовваніла його земля.
Все це сталося вчора. А сьогодні Рівер стояв у повітці біля будинку і розгублено позирав на свою клуню. Чомусь зринула в пам'яті і хмарка білого диму, що повільно здіймався з-за клуні, і згадка про вуха собаки, її тужні очі; він починав усвідомлювати щось і воднораз сумнівався.
Спершу йому здалося, що горить клуня, але, добігши до колонки, він побачив, що за клунею зайнялася трава. Здалеку, з холодних північних гір, віяв норд-вест і нишком роздмухував язики полум'я. Часом вогонь вщухав, а натомість звивався білий дим. Та за мить підступне полум'я знову стрибало по траві, пригнутій до землі вітром.
Рівер схопив дерев'яні відра і накачав у них води, потім поставив їх і, бурмочучи щось собі під ніс, кинувся до повітки іі схопив мітлу, що стояла в кутку, заснована павутинням. Попсртаючись назад, він казав собі: давно треба було самому спалити це поле, але тепер слід зачекати, поки вщухне вітер.
За клунею вогонь повільно відступав. Здавалося, поле тане в білому мареві диму і лише гострі язики полум'я то припадали до землі, то здіймалися вгору, впиваючись йому в очі. Праворуч похилилася клуня, нібп вся одсахнулася з жаху. Прямуючи полем, Рідер бурмотів, дивлячись на неї: "Воно до тебе не добереться". Потім почав люто прибивати полум'я мітлою, раз у раз позираючи иа клуню. їй поки що вогонь не загрожував. Якийсь час віп працював мовчки. "Хоч тепер я розчищу це поле",— подумав він. Та недовго довелося йому втішатися цією думкою. Вгрузнувши підборами в землю й несамовито воюючи з вогнем, від якого вже дерло в горлі, він зрозумів, що себе не обманеш. Ніякі слова, ніякі думки не передали б те, що він в цю мить переживав. Повітря ставало чимдалі пеку чіш им, мітла потихеньку тліла, на штанях з'явилася чорна пропалена пляма. "Мабуть, вона більшатиме,— подумав він,— та дарма". Вогонь уже майжа згас, а він був живий, здоровий. Зостався лише невеличкий острівець. Рештки полум'я лизали сухі стеблини біля самої землі. Він хлюпнув туди води, і знялися молоч-но-білі клуби диму. З рипучим цебром у руках він уже повертався додому, як раптом щось сталося. Велетенська гаряча хвиля накрила його, злилася з почуттям втоми, щось ударило в спину, і він утратив свідомість.
Опритомнів опівдні, лежачи навзнаки там, де й упав. Насилу звівся на ноги, кліпаючи з розгубленості й сорому, а коли озирнувся на поле, то вкрай здивувався, який мізерний був вогонь — і близько не сягав ні клуні, ні живоплоту по той бік поля. Він дивився на все це майже розчарований. І тісї миті світ довкола замерехтів теплим тьмяним, ніби глузливим сяйвом. Він не міг пригадати, як упав, не міг збагнути, як все це сталося. Та відчувши знайому слабкість у спині й ногах, зрозумів, чому тут упав, чому впав і того разу — иа дорозі, коли повертався з крамниці, а якісь діти бігли за ним, кидали грудками й лементували: "Старий Рівер. Дідуган Рівер!" Він обвів поглядом свою землю. ЛІтпє небо пемов застигло від спеки, а під ним мріли неосяжні простори, по яких лише зрідка хвилями пробігав вітер. Коли він підійшов до дому, собака підвелася і побігла йому назустріч. "Все гаразд,— мовив він, гладячи її по голові. І озирнувся, наче боявся чужого погляду.— Не хвилюйся. Мені вже краще". І почвалав додому. Він сів на лавку, біля дверей повітки, грівся на сонечку, спочпвав, але думки про порізані вуха собаки та про пожежу не йшли йому з голови. За рогом будинку на вишні хазяйнували дрозди, проте він не мав уже сил звестись і прогнати їх. Навіщо? Він уже давпо не рвав вишень, та й були вони всі дрібні й червиві. Думка про вишні, мабуть, нагадала йому про їжу, він навіть відчув невиразний потяг щось попоїсти, але з місця не зрушнв. Високо над ним сонце перейшло через дах будинку, і тінь, що захищала його, простяглася до самих ніг. Біля нього лежала собака і ворушила уві сні лапами, немов щось проганяючи від себе. Рівер дивився па собаку і думав про те, що сталося. Адже має бути тому причина, і він повинен її знайти. Він завжди вірив у розум і знання, що їх людям дають книжки, але, щиро кажучи, сам не так-то й багато їх прочитав. До тридцяти років він і слова не вмів прочитати; навчився тільки тоді, як завжди серйозний учитель згаяв на нього страх скільки часу і сил, не зриваючись, не кепкуючи з дорослого чоловіка, що впріває над дитячими вправами. Несподівано Рівера охопило почуття вдячності до колишнього вчителя: з ним були пов'язані приємні згадки. А втім, змарнувавши тьму часу й праці, він усе забув; якось він спробував знову почитати, але побачив, що все вивітрилося з голови. Тридцять вісім років спливло з того дня, а йому й досі соромно, наче це сталося вчора. Стільки часу змарповано. Він приходив до школи щодня після уроків, коли там не було вже дітей, і вчитель — юнак, що побоювався своїх високих учнів,— розмовляв з ним, показував книжки, які радив Ріверу колись прочитати, книжки в яскравих палітурках з позолоченими літерами — вони стояли за склом у класній шафі на видному місці. Було тихо, і пахло крейдою. Тут Рівер говорив повільно, ввічливо, не так як дома, де він наказував і покрикував. Він ніяк не міг збагнути, чому вчитель не глузує з нього, бачив незрозуміле бажання молодого вчителя навчити його, та коли треба було самому щось сказати або прочитати, очі Рівера втуплювалися в текст і в грубі пальці, що тримали сторінку, а в голові все плуталося. Зашарівшись, Рівер не наважувався звести очей.
Якось узимку трапилася біда: хтось із хлопців ударив учителя, той упав. Рівер так ніколи і не довідався, наскільки серйозний був удар, і що сталось з учителем, як той поїхав від них. Школу закрили, а згодом через кілька років відкрили на зиму. Але тепер вона знову закрита вже майже три роки. Якщо діти хочуть учитися, то мусять їздити за багато миль звідси. Прогулюючись полем, Рівер часто доходив до школи. Приходив, сідав на східці гайку і, вільно простягти ноги, думав. Старий будинок був занедбаний, вікна недбало забиті дошками, і варто було йому глянути на все це, як у нього щеміло серце. Він сидів і згадував минуле, школу в ті похмурі зимові надвечір'я і голос молодого вчителя, лагідний, дружній... Шкільна будівля була ключем до однієї з ііого таємниць. Саме там сталася найбільша в його житті прикрість; та якраз про цю прикрість він не хотів забути. Наче відчуваючи потребу пам'ятати про неї, він знову і знову приходив до старої школи, сидів там на східцях, мрійливо розглядав зарості бур'яну, путівець і поле, що простяглося по той бік дороги. Часом на полі працював якийсь фермер. Побачивши Рівера, він підходив, спирався на живопліт і починав розмову. Щоразу Рі-веру здавалося, що він знає цього фермера, але на такій відстані пізнати було важко — зір був уже не той — і тоді він усміхався і кивав, ніби все розуміє.
— Гей, Рівере! — гукав фермер. У нього було вилицювате засмагле обличчя і пасма світлого волосся вибивалися з-під бриля.— Тобі що, дома нічого робити? Що ти тут забув?
Рівер, вважаючи, що це жарти, відповідав зі старечим смішком:
— Все йде своїм звичаєм.
— Невже? — питав чоловік, спльовуючи в рівчак,— Ти напевне знаєш?
— Так завжди було,— відповідав Рівер. Він водночас почував бадьорість і ніяковість, але все одно посміхався так, наче слова фермера веселили його.
— Дивись, так і життя промайне,— повчав фермер.
— Та вже шістдесят вісім років якось прожив,— відповідав Рівер.
Потім погляд чоловіка минав Рівера, наче того взагалі пе було. З відсутнім виразом обличчя він люто висмикував з корінням траву, що росла поміж кущів живоплоту, м'яв її сильними пальцями, викидав, а вітер підхоплював і ніс її геть.
Щоразу, повертаючись додому, Рівер з сумом оглядав ферму; йому просто не вірилось, що вона стане такою занедбаною. Сараї здавались похиленими (та так воно і було), а подвір'я заросло бур'яном і на ньому греблися кури. Скрізь були розкидані шматки дроту, каміння, старі колеса; сітка від курника, дошки, листи азбесту і всякий інший непотріб — все валялося тут безмовним доказом незлагод у житті.
