Русалка (Переклад О. Грязнова) - Пушкін Олександр

РУСАЛКА

БЕРЕГ ДНІПРА. МЛИН.

М е л ь н и к і й о г о д о ч к а.

М е л ь н и к
Отож усі ви, молоді дівчата,
Усі дурні. Якщо вже підвернувся
Вам чоловік завидний, не простий,
То спробуйте до себе прив'язати
Обачністю своєї поведінки.
Являючи то ласку, то суворість,
Заманюйте і мову про весілля
Заводьте обережно — а найбільше
Ви бережіть свою дівочу честь,
Немов безцінний скарб; бо вже її —
Як слово — упустивши, не повернеш.
Якщо ж нема надії на весілля,
То можна чи для рідних, чи для себе
Якийсь бариш, якусь маленьку користь
Та вигадать; подумати потрібно:
"Не вічно ж буде він мене любить
І балувать". — Та ні! Не здатні ви
Замислитись про добру справу! Зразу ж
В руках його дурієте; ви раді
Усе робить для нього задарма;
Ви ладні цілий день висіть на шиї
У милого дружка, — а милий друг
Дивись і зник, і слід пропав; а ви
Лишилися ні з чим. Бо нерозумні!
Чи я не говорив тобі сто раз:
Гей, донечко, дивись; не будь дурною,
Своє неждане щастя не прогав!
Тримай міцніше князя, та себе
Не дай занапастити. — Що ж насправді?..
Сиди тепер та бідкайся за тим,
Чого вже не повернеш.

Д о ч к а
Та чому ти
Так впевнений, що кинув він мене?

М е л ь н и к
Чому, чому? та скільки раз на тиждень,
Бувало, до млина він приїжджав?

Га? Кожен день, а інколи і двічі —
А потім став бувати рідше, рідше,
І ось уже пішов дев'ятий день,
Як ми його не бачили. Що скажеш?

Д о ч к а
Він зайнятий; турбот багато має.
За нього, як за мельника, не буде
Трудитися вода. Говорить він,
Що із усіх його труди найважчі.

М е л ь н и к
Так, вір йому. Коли князі працюють?
І що їх труд? зайців ганяти в полі,
Бенкетувать, та кривдити сусідів,
Та умовляти вас, дурних дівчат.
Він сам працює тяжко, бідолашний!
За мельника ж — вода!.. а я спокою
Не маю ані вдень, ані вночі.
То тут, то там порядкувати треба;
Де гниль, де протікає. От якби
Змогла ти гроші випросить у князя,
Зумів би я полагодити млин.

Д о ч к а
Ах!
М е л ь н и к
Що таке?
Д о ч к а
Я чую в полі тупіт
Його коня... Він, він!

М е л ь н и к
Не забувай
Моїх порад хоча б сьогодні, дочко...

Д о ч к а
Ось він, ось він!

Входить к н я з ь. Конюший веде геть його коня.

К н я з ь
Добридень, любко мила!
Здоров будь, мельник.

М е л ь н и к
Милостивий князю,
Ласкаво просимо. Давно, давно
Не бачили ми ваші ясні очі.
Піду, зготую щось почастувати.
(Іде геть.)

Д о ч к а
Нарешті і про мене ти згадав!
Не соромно тобі так довго мучить
Мене пустою мукою чекання?
Чого я лиш не думала про тебе?
Яким себе я жахом не лякала?
То думала, що кінь тебе заніс
В болото чи провалля, що ведмідь
Тебе у лісі темному здолав,
Що хворий ти, що розлюбив мене —
Та слава богу! ти живий-здоровий
І, як раніше, любиш ти мене;
Чи правду я кажу?

К н я з ь
Так, світе мій,
Іще сильніше.

К о х а н к а
А проте чомусь
Сумний ти; що з тобою?

К н я з ь
Я сумний?
Та це тобі здалося. Я веселий
Завжди, коли тебе лиш бачу.

В о н а
Ні.
Коли веселий ти, то ще здаля
Летиш і кличеш: де моя голубка,
Чим зайнята вона? а там цілуєш,
Питаючи: чи рада я тобі,
Чи виглядала я тебе так рано.
А зараз — мовчки слухаєш мене,
Не обіймаєш, не цілуєш в очі.
Стривожений ти чимось, певне. Чим же?
Невже на мене сердишся за щось?

К н я з ь
Не хочу я даремно удавати
Безхмарну радість. Справді, в серці сум
Ховаю я — і ти його не можеш
Ні ласками любовними розвіять,
Ні притлумить, ні навіть розділить.

В о н а
Та боляче мені твою журбу
Не поділять — відкрий мені причину.
Дозволиш — буду плакать; не дозволиш —
Ні слізкою тобі не досаджу.

К н я з ь
Чого чекати? чим скоріш, тим краще.
Сама ти знаєш, мила, що на світі
Нема міцного щастя: ні краса,
Ні знатний рід, ні сила, ні багатство,
Ніщо втекти не може від біди.
І ми також, голубко, — чи не так?
Щасливі ми були; принаймні я
Щасливий був твоїм коханням щирим.
Хоч що б мені судилося на світі,
Де б я не був, ніколи не забуду
Тебе, кохана; те, що я втрачаю,
Ніщо мені не зможе замінить.

В о н а
Я слів твоїх іще не розумію,
А вже боюсь. Загрожує нам доля,
Для нас готує невідоме горе,
Розлуку, найскоріше.

К н я з ь
Ти вгадала.
Розлука нам судилась у житті.

В о н а
Хто нас розлучить? Та хіба не можу
Я йти куди завгодно за тобою?
Я одягнуся хлопчиком. Я буду
Тобі служить в дорозі, у поході
Чи на війні — війни я не боюсь —
Лиш бачити б тебе. Ні, ні, не вірю.
Мої думки ти вивідати хочеш,
Або невдало, князю, ти жартуєш.
К н я з ь
Мені сьогодні зовсім не до жартів,
Думок твоїх вивідувать не хочу,
Ні в дальню путь, ні на війну не їду —
Лишаюсь вдома, та повинен я
З тобою розпрощатися навіки.

В о н а
Чекай, тепер усе я розумію...
Ти женишся.
Князь мовчить.
Ти женишся!..

К н я з ь
Ну, що ж?
Сама ти розсуди. Князі не вільні
Женитися, як інші, по любові,
А подругу для себе обирають,
Враховуючи вигоду чужу.
Твою печаль хай бог і час утішать.
Не забувай мене; візьми на згадку
Пов'язку — дай, тобі я одягну.
З собою також я привіз намисто —
Візьми його. Та батькові іще
Я гроші обіцяв. Віддай йому.
(Дає їй в руки мішок з золотом.)
Прощай.
В о н а
Чекай, тобі сказати маю
Не пам'ятаю що.

К н я з ь
Згадай.
В о н а
Для тебе
На все я ладна... ні не те... Постій —
Не можна, щоб навіки ти і справді
Мене покинуть міг... Усе не те...
Згадала я!.. Сьогодні у мені
Дитина ворухнулася під серцем.

К н я з ь
Як бути? Бідолашна! хоч для неї
Побережи себе; я не залишу
Без грошей ні дитини, ні тебе.
Із часом сам навідаюсь, можливо,
Побачить вас. Утішся, не сумуй.
Дай ще тебе, востаннє, обійму.
(Рушаючи.)
Х-ху! Скінчено — душі немов би легше.
Чекав я бурі, та на диво тихо
Все обійшлось.
(Іде геть.)
Вона лишається непорушною.

М е л ь н и к
( входить )
Запрошую вас щиро
На млин наш завітати... тільки де ж він?
Скажи, де князь? Чи ба, яка у тебе
Пов'язка! в самоцвітах дорогих!
Так і горить на сонці! А намисто!..
Дарунок царський. Благодійник наш!
А це що за мішок? чи це не гроші?
Та що ж ти, ніби вкопана, стоїш,
Не вимовиш ні слова? Може, ти
Від радості нежданної здуріла,
Або стовбняк скував тебе?

Д о ч к а
Не вірю,
Неправда це. Я так його любила.
Хіба він звір? Хіба у нього серце
Укрила вовча шерсть?

М е л ь н и к
Про кого ти?
Д о ч к а
Скажи, мій батьку, як могла його
Я прогнівить? хіба за тиждень цей
Моя краса пропала? чи його
Отрутою споїли?

М е л ь н и к
Що з тобою?
Д о ч к а
Татусю, він поїхав. Он він скаче! —
І я його, безумна, відпустила,
Йому за поли я не учепилась
І не повисла на узді коня!
Нехай би він з досади відрубав
Мені по лікті руки, хай би тут же
Він розтоптав мене своїм конем!

М е л ь н и к
Ти мариш!
Д о ч к а
Він сказав — князі не вільні
Женитися, як інші, по любові...
А вільні ж і божитися, і плакать,
Обманюючи нас, і обіцять:
Тебе я повезу до себе в терем,
В світлицю потаємну, одягну
В узорчасту парчу, у оксамит.
І молодих дівчат навчати вільні
Опівночі на свист їх прокидатись
І до зорі гуляти за млином.
Князівське серце наші біди тішать
Недовго, а тоді вже прощавай,
Голубонько, лети, куди захочеш,
Люби, кого зумієш.

М е л ь н и к
Он то як.
Д о ч к а
Та хто ж вона, розлучниця моя?
Дізнаюсь я. Я злодійці скажу:
Відстань від князя, — бачиш, дві вовчиці
В одній ярузі не живуть.

М е л ь н и к
Дурна!
Якщо вже наречену він обрав,
Хто може стати князю на заваді?
Чи я ж не говорив тобі...
Д о ч к а
І міг він
Прощатися зі мною, мов порядний,
І дорогі дарунки дарувать,
І гроші! ніби викупить себе
Хотів, чи посріблити мій язик,
Щоб я мовчала, щоб недобра слава
До вух його дружини не дійшла.
Ось бачиш, — я забула, — він звелів
Тобі віддати срібло це, за те,
Що був із ним привітним, що дочці
Не заважав з ним плутатись, що ти
Давав їй волю...Ось тобі платня
За цю ганьбу.
( Віддає йому мішок. )
Б а т ь к о
( в сльозах )
До чого я дожив!
Що бог привів почути! Гріх тобі
Так батькові своєму докоряти.
Одне дитя у мене ти на світі,
Одна відрада в старості моїй.
Як міг тебе не балувати я?
Бог покарав за те, що легковажно
Я батьківський обов'язок забув.

Д о ч к а
Ох, душно! Те намисто шию давить,
Мов на мені не перли, а змія,
Змія холодна.
( Рве з себе перли. )

М е л ь н и к
Схаменись.

Д о ч к а
Отак би
Я розірвала ту змію прокляту,
Ту злодійку, розлучницю мою!

М е л ь н и к
Ти мариш, справді, мариш.

Д о ч к а
( знімає з себе пов'язку )
Ось вінець мій,
Вінець ганебний! ось чим повінчав
Лукавий ворог нас, коли зреклася
Я усього, чим перше дорожила.
Ми розвінчались. — Згинь же, мій вінець!
( Кидає пов'язку в Дніпро. )
Тепер всьому кінець.
( Кидається в річку. )
С т а р и к
( падаючи )
О горе, горе!

КНЯЖИЙ ТЕРЕМ

Весілля. М о л о д і сидять за столом.
Г о с т і. Х о р д і в ч а т.

С в а т
Щасливо ми весілля відгуляли.
Тож слався, князь з княгинею своєю.
Дай бог вам жити в мирі та любові,
А нам частіш у вас бенкетувать.
Чому ж, дівчата красні, ви замовкли?
Чому ж то ви, лебедоньки, принишкли?
Чи всі пісні ви вже переспівали?
Чи горлечка від співу пересохли?

Х о р
Сватонько, сватонько,
Нетямущий сватонько!
По молоду їхали,
У город заїхали,
Поливали з бочки
Пивом огірочки,
Тинові вклонилися,
Вереї молилися:
Порятуй у лишеньку,
Покажи доріженьку
Як нам далі їхати.
Сватонько, порадуй —
Грошики викладуй.
В гаманцю ті гроші носяться,
До дівчат у руки просяться.

С в а т
Та й вибрали ж ви пісню, цокотухи!
Ось вам, візьміть та не глузуйте з свата.
( Роздає дарунки дівчатам. )

О д и н г о л о с
По камінчиках та по пісочку
Пробігала між вербами річка,
А в тій річці гуляють дві рибки,
Дві маленькі, дві бистрі плотвички.
А чи чула ти, рибко-сестрице,
Про сумні річкові наші вісті?
Як топилася дівчина красна,
Проклинаючи милого друга.

С в а т
Дівчата! Схаменіться! Що за пісня?
Вона, здається, зовсім не весільна.
Та хто ж цю пісню вибрав? га?

Д і в ч а т а
Не я —
Не я — не ми...

С в а т
А хто ж її співав?
Зніяковілі дівчата шепочуться.

К н я з ь
Я знаю хто.
( Встає з-за столу і говорить тихо конюшому.)
Вона сюди прокралась,
То виведи її. А ще дізнайся,
Хто смів її впустити.

Конюший підходить до дівчат.
К н я з ь
( сідає, про себе )
На весіллі
Вона зробити може стільки крику,
Що не знайду я місця, щоб сховатись
Від сорому.

К о н ю ш и й
Я не знайшов її.

К н я з ь
Шукай. Вона, я знаю, тут. Вона
Цю пісню проспівала.

Г і с т ь
Що за мед!
І в голову, і в ноги так і б'є —
Та жаль: гіркий.