Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно
Богдан
Не впізнати її неможливо. Та ж копиця темних кучерів, бездоганна укладка, яскравий макіяж і пухкі, обведені помадою губи. Я опускаю погляд нижче й натикаюся на високу міцну трійку, тонку талію й округлі стегна, а ще ноги… страшенно довгі й прямі. Мій фетиш ще зі студентських років.
Я чекав замість неї одну з дівчат клубу, але прийшла вона. Помилково, звичайно, тому що Лєра явно здивована моїм натиском. І, звісно, вона мене не впізнає. Ніхто тепер не впізнає. З худорлявого дрища за два роки я перетворився в гору м’язів, змінив зачіску, набив на руках татуювання. Відгодувався й розкачався.
— Вибачте, я… випадково, напевно, зайшла не в ту кімнату.
Й опускає погляд у підлогу.
Я хочу цілувати її знову. Торкатися піддатливих вологих губ, вдихати її охрініти який смачний запах й торкатися тіла. Що вона робить у ВІП і де її папік, за якого вона вийшла заміж? Невже вирішив згадати молодість і попустувати в клубі?
— Дуже вдало зайшла.
Вона зніяковіло знизує плечима і знову буркоче слова вибачення, а потім намагається піти.
— Можемо поспілкуватися.
— Ні, на мене дівчата чекають.
Вона йде. Розвертається і, виляючи стегнами, залишає мій ВІП. Слідом приходить дівчина, але щось якось уже не хочеться. Я відправляю її назад і під здивований погляд розплачуюсь за виклик. Лєра все бажання перебила самою своєю присутністю. Тільки тим, що прийшла і… знову душу навиворіт вивернула. Ні тоді, коли я був задротом, ні зараз, коли я дорослий впевнений у собі мужик на мене не дивиться.
За кілька хвилин у двері скребуть, тихо так стукають, що я спочатку думаю, що здалося. Коли стукіт повторюється, йду відчиняти й натикаюся на Лєру. Вона мнеться з ноги на ногу й закушує губу. Дивиться винувато й розгублено вимовляє:
— Пропозиція поспілкуватися ще в силі?
Я пропускаю її всередину і викликаю офіціанта, пропоную щось замовити, але вона відмовляється.
— Я не голодна.
— Вино? Коктейль?
— Можна горілки, — вона видає нервовий смішок. — Вино сьогодні не допомагає.
Я замовляю найвідоміший коктейль і трохи закуски, собі алкоголь міцніше, хоча впевнений, що нічого з принесеного пити не буду. Настрою немає і є вона. Тут, у знятому мною ВІП, зі мною поруч. Трохи збентежена, але неймовірно вродлива. Дивиться на мене відверто, пропалює бурштиновим поглядом, оцінює й не впізнає. Можливо, схожість і є, але вона її не бачить.
— Вирішив, що горілка занадто, — усміхаюся, щоб зняти напругу. — У моїх планах немає бажання тебе напоїти.
— А що є?
Про те, що там дійсно є, в її присутності я, звісно, мовчу, інакше вона вирішить, що я збоченець, і залишить ВІП із криком «Рятуйте».
— Можемо просто поспілкуватися, — пропоную, стенувши плечима. — Розповіси, чому пішла й повернулася?
— З подругами не склалося. Я думала вони щиро раді мене бачити, а виявилося, що варто мені було вийти, як почалися пересуди.
— Погані подруги, — зазначаю, згадуючи, з ким вона спілкувалася.
Якщо зустрілася і справді з ними, то й не дивно.
— Можливо, — вона знизує плечима і все ж тягнеться до келиха, відпиває через трубочку. — Сьогодні мені потрібна була компанія, а крім них піти до клубу було ні з ким.
— Може, це й добре. Так ми б не зустрілися.
Я згадую, скільки разів кликав її на побачення й завжди натикався на холодність. Я не подобався їй в інституті, але вона спілкувалася зі мною, тому що хотіла отримувати автомати й реферати просто так. І мені було навіть у кайф. Ті жалюгідні кілька хвилин разом здавалися мені найважливішими в житті. Минув час, я подорослішав, більше не божеволів через дурну дитячу закоханість. Думав, точніше, тому що нікуди вона не зникла, просто затерлася, притупилася.
— А ви на когось чекали?
— Можна на ти. Чекав на дівчину, але вона не змогла прийти, — тисну плечима. — Не склалося.
— Нас кинули.
— Так що сталося?
— Нормально все, — вона намагається відмахнутися.
— Горілки від хорошого життя не просять.
Вона киває й видає те, чого я ніяк не очікую почути:
— Святкую розлучення з чоловіком. Хотілося, щоб було весело.
— Ви розлучилися?
— В процесі, — вона усміхається. — Він тільки вчора дізнався, що між нами все скінчено.
Лєра осушує келих до дна, витирає рот тильною стороною долоні, явно не піклуючись про те, як це виглядає з боку. Вона шикарна. Й ось така збентежена й розбита, і навіть у сльозах, я впевнений, вона буде виглядати не гірше.
— А ти що? — запитую в неї.
— А я довідалася, що він мені зраджує, — вона кидає погляд на келих, але лише гірко усміхається. — Вона йому, бачте, сина носить!
— Співчуваю.
Насправді сказати хочеться багато. І про те, який він мудак, і про те, що просрав таку жінку. Я чомусь впевнений, що річ не в ній, просто в мужика дійсно сутужно з головою.
