Фіктивний шлюб Генерального - Ірина Романовська

Мені не вдається зневажати несподівані дотики Тітова. Намагаюся відштовхнути чоловіка, що прилип мов реп’ях до мене. Чим, власне, й дратую його.

— Перестань штовхатися, — гарчить мені у вухо Олег.

— А ти не перегравай, — шиплю крізь стиснуті зуби неначе змія, — прибери руки. Зараз же.

Тітов одразу слухається і знімає руку з мого плеча. Що несподівано навіть для мене.

Швидко з'їдаю свої два шматки піци та тікаю з-за столу у ванну кімнату. Не хочу, щоб Олег знову захотів притиснутись до мене своїм боком. Ці вторгнення в мій особистий простір, його дотик і усмішка — підіймає в мені божевільний вулкан емоцій та бажань.

А що зі мною творить його запах? Неначе гіпноз якийсь. Я навіть на кілька хвилин забуваю, як він насправді до мене ставиться.

Обполоснути обличчя прохолодною водою точно не завадить. Головою я розумію, що всі жести Олега несправжні та фальшиві. Але тілу, здається, на правду взагалі начхати. Головне, щоб він притискався. І чим сильніший дотик, тим краще.

Але я не маю нічого забувати. Треба пам'ятати, що це все гра, що все несправжнє.

Почуття провини дужче тисне на плечі — знову доводиться брехати в обличчя рідному синові.

Ця витівка провалиться з тріском! Обов'язково!

Очі чіпляються за тремтіння власних рук. Треба заспокоїтись. Ховаю їх під струмінь холодної води.

Трохи прийшовши до тями, йду пакувати інші речі. Оскільки кухня окупована чоловіками, я йду до Тіма до кімнати.

— Отакої, а кінь тут навіть не валявся, — бурмочу собі під ніс, упираючи руки в боки.

По всій кімнаті розкидані іграшки, упереміш з одягом та шкільними зошитами. У центрі цього хаосу гордо стоять три маленькі коробки з написами «приставка», «футбол» і «все інше».

Нічого іншого мені не залишається, як просто братися до справи.

Домашній одяг дитини швидко кидаю у дорожню валізу. М'які іграшки — у великий пакет, а решту одним помахом висипаю в пластикові контейнери. Сам потім хай шукає, де тут і що лежить.

Через деякий час на допомогу приходить Олег. Спокійно цікавиться куди класти ту чи іншу річ. І лише потім підключається Тимур, який спочатку надивився, як батьки в чотири руки швидко справляються з його скарбами.

Праця — річ заразна.

Між збиранням речей примудряємося кидатися іграшками одне в одного. Сміємося, коли під рукою трапляється щось кумедне та незрозуміле. Олег робить усім паперові шапочки зі списаного зошита Тимура.

Якщо подивитися на нас збоку, то можна, напевно, вирішити, що ми — справжня, дружня сім'я, що любить одне одного та поважає.

— Тату, дивися. Це мій перший футбольний м'яч! Ну, він не зовсім, звісно, ​​футбольний. Але я був тоді дурний і маленький, тому й не розумів нічого, — Тимур радісно підкидає знайдений м'ячик у бік батька.

Олег ловить його й уважно розглядає.

М'яч насправді звичайнісінький, гумовий, але має таке ж чорно-біле забарвлення з шестикутниками, як і справжній. У діаметрі сантиметрів двадцять не більше.

Титов міцно стискає іграшку сина і переводить погляд на мене. Сумний і трохи похилий.

— Так, це його перший м'яч, — мені тільки дай привід розповісти щось про сина. — Саме з нього почалася маніакальна любов Тіма до цього виду спорту. Він швидко навчився штурхати його ногою, повторюючи за старшими дітьми у дворі. Потім побачив футбольний матч по телевізору і почалося... Навіть спав у ліжку з ним якийсь час.

Не можу дивитися на Олега, мені здається, він докоряє мені за все це. Опускаю очі на одяг Тимура і продовжую розповідати:

— Ой, а що траплялося, коли ми кудись їхали та випадково про нього забували? — принагідно складаю все, що трапляється під руку. — Істерика на весь день. Тож я для підстрахування купила ще чотири таких же м’ячі. Перший оселився в багажнику машини, другий у батьків, третій — у Тіма в кімнаті. Четвертий, напевно, так і лежить десь у коморі. Він був куплений на випадок втрати одного з перших трьох.

Швидко відвертаюся від Олега, який все ще дивиться на мене. Розповідати, як син ріс, я можу нескінченно. Варто тільки заїкнутися. Але бачить і відчувати на собі в цей момент сумні очі Тітова, я, виявляється, неспроможна.

— Потім пішли секції, тренування, матчі. Я думала, що це тимчасове захоплення. Але ж ні. Вже другий рік як він активно займається футболом та мітить до збірної.

Розумію, що Тітов усі ці моменти пропустив. Але я вже не поверну час назад. Що є, то є. Тимуру вже сім.

— Класна історія. Лови, — Олег кидає м'яч синові.

Вони починають перекидати його через коробки, миттєво забуваючи, навіщо ми тут зібралися. У амплуа нудного та суворого поліціянта знову доводиться бути мені:

— Так, припиніть! Потрібно продовжувати роботу. От-от приїдуть вантажники, а в нас не зібрано й половини всього.

— Мамо, а може, ми візьмемо найнеобхідніше, а решту потім заберемо? — починає скиглити Тім.

— Справді, Яно, — погоджується Олег. — Скільки можна загортати, складати, пакувати? Мені здається, я сам скоро складатимуся виключно з картону та скотчу. Нехай цим займаються професіонали.