Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

Нестор вимкнув світло. Кругом царювала густа темрява, підсилюючи гостроту відчуттів, лише в каміні тлів жар. Нестор зачинив двері та повів Злату ближче до каміна. Не відпускаючи її руки, накинув дров, а тоді вирівнявшись пригорнув до себе знову.

Злата задихалася в його обіймах. Мабуть, зараз стан шоку, від його несподіваної появи пройшов, і вона знову реагувала на нього, як колись, адже надто сильно кохала. Розуміла, ця розмова, може все кардинально змінити. Тому розслаблятися не можна. Хоч було лячно, першою тихо заговорила.

— Несторе, чому ти мовчав стільки часу? Ти ж розумієш, що всі вважали тебе мертвим? — Здавлено запитала.

— Але ж ти вірила, що я живий?!! — Зірвано промовив чоловік.

— Несторе, я вірила, але ця віра була хитка, адже тебе поховали. На цвинтарі знаходиться твоя могила. Твої фото в чорних стрічках. Думаєш це вселяло віру. Та я вперто не хотіла вірити, що ти загинув, не могла з цим змиритися, я не жила, а існувала. Постійно плакала, я хотіла, щоб ти залишився живим, щоб Власій називав тебе татом, хоча розуміла, що це лише мої бажання.

Обійми чоловіка враз стали міцнішими. Він обхопивши обличчя дівчини руками, заходився покривати його гарячими поцілунками. Злата прикрила повіки, адже тілом вмить заблукав блуд. Вона вже й не мріяла про його доторки, та поцілунки. При шалених відчуттях, руки вперлися в груди Нестора. Насилу звільнилася з цього божевільно шаленого полону, й відступила від нього.

— Я хочу почути відповідь на своє запитання. Я не можу зрозуміти тебе, і знайти логічне пояснення тому, що відбулося.

Дрова в каміні розгоралися від цього в кімнаті стало світліше. Злата вдивлялася в обличчя чоловіка, бачила його відвертий погляд на собі.

— Ходімо присядемо. — Попросив глянувши у бік дивану.

— Тут, біля каміна тепліше. — Тихо заперечила дівчина. Не могла опанувати надмірні емоції.

Чоловік подався у куток, звідки приніс великий пуф-м’яч. Поклав навпроти каміна запропонувавши.

— Присідай.

Злата присіла, Нестор же залишився стояти. Його погляд прикипів до вогню, голос зазвучав зірвано. Він стояв практично спиною до неї.

— Я не міг тобі повідомити, що живий, тому, що знаходився у комі цілих три місяці. Коли очуняв, мені зробили операцію, і знову ввели в кому. Далі знову операція, лікування. Я приймав надто сильні препарати, які не давали адекватно мислити. І прийшов до тебе, коли це стало більш менш можливим.

— Чому ти ховався? Чому мовчав? Невже не міг сказати, що це ти? — Сердито запитала дівчина.

Чоловік важко видихнув, й повернувся до неї обличчям, яке закривала темрява. Довго мовчав, а тоді заговорив.

— Не міг, Злато.

— Чому? — Роздратовано поцікавилася дівчина й піднялася, важко дихаючи. — Ти не уявляєш, що я відчувала, коли ти приходив і просто мовчав... — Зірвалася Злата, адже його відмовки дратували.

— Невже ти не здогадувалася? — Низьким голосом перепитав Романов. — Я не один раз просив тебе, не ходити на могилу.

— Ти просив..? Ти бездушний черствий нелюд. Невже важко було просто сказати, що це ти?

Чоловік шумно зітхнув та так несподівано і владно, притиснув дівчину до себе.

— Не міг, — здавлено прошипів. — Боявся тебе злякати. Тоді, я не виглядав, так, як зараз. Моє обличчя було геть спотворене. Я навіть говорити нормально не міг. Боявся за тебе, моя золота дівчинко. Ти б не прийняла мене такого.

Злата різко смикнулася й роздратовано відступила від Нестора, з образою заглядаючи в очі чоловіка.

— Ти не нормальний?

Нестор вмить ще міцніше притиснув її до себе, так владно, що тіло враз затремтіло в його полоні. І надто пильно заглядав в очі дівчини, при світлі каміна.

— Ненормальний. — Прохрипів низьким тоном. — Коли на обличчі стоять пластини, і тебе годують через зонд, не можна бути нормальним. Я не міг дочекатися, коли це все знімуть, і я нарешті пригорну до себе тебе та візьму на руки сина. Мене ще чекає чимало процедур та лікування, але я більше не можу без вас...

Злата кліпнула очима, з яких скотилися сльози. Притиснулася до Нестора обіймаючи його. Від його слів почувалася моторошно. Уявляла скільки болю йому довелося пережити.

— Мені було б легше, якби я знала, що ти живий. — Зірвано прошепотіла. Обіймала свого коханого, відчуваючи його п’янко ніжний полон.

— Не було б, моя золота дівчинко. — Низьким басом прошепотів чоловік. — Після аварії, я три місяці пробув у комі, лікарі знайшли в кишені сорочки візитку Романа Анатолійовича та повідомили його про все. Він постійно був поруч зі мною. — Чоловік перевів подих. — Саме він прийняв рішення нікому нічого не казати, адже мій стан був критичний. За, що я йому вдячний. Лише через пів року лікування, я цілком прийшов до тями, й відразу дізнався, що у мене народився син. — Нестор зітхнув, пильно заглянувши в очі дівчини. Широка долоня лягла на худеньку щоку, пальці ніжно пестили її. Посмішка торкнулася вуст чоловіка, коли Злата прикрила повіки. — Не можу передати, що я тоді відчував, я так хотів до тебе, та на жаль... — Нахилившись, він ніжно торкнувся пухких ніжних вуст дівчини.

Злата здригнулася від цього чуттєвого доторку. Вуста самі поворухнулися. Відчувала, як тілом поповзла млість. Серце шаленіло в грудях. Обійми чоловіка стали міцнішими, поцілунок вимогливішим. З трепетом по тілу, дівчина відчувала, як земля втікає з-під ніг, від насолоди. Знемагала в його руках.

Нестор несподівано обірвав поцілунок. Важко дихаючи, зірваним голосом продовжив.

— Я кохаю тебе, моя золота дівчинко! Тепер все найгірше позаду, і я постійно буду поруч з вами. — Зітхнув. — Діана намагається повернутися до мене, тому розпускає чутки, про мене, обливає брудом тебе. Ми мусимо вистояти, і не піддаватися цим провокаціям. Заради нас, заради сина. Чуєш, моя мила дівчинко. Тепер мені особливо потрібна твоя підтримка... — Притулився до її обличчя. — Я ж оберігатиму тебе. — Ніжно потерся об її носик, своєю щокою. — Ти потрібна мені, моя королево. — Знову накрив її вуста гарячим поцілунком, притиснувши до себе.