Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

Злата.

Минуло три дні.

Злата відкрила очі від того, що хтось торкнувся її руки. Це медсестра знімала метелик.

— Все, Злато Андріївно, крапельниці закінчилися.

Дівчина видихнула. «Ну нарешті, а то вже ледь не чотири дні під ряд спала». Власія практично не бачила, лише ввечері та в ранці. Також гостро відчувала присутність Нестора. При тім, що вона поводилася різко та холодно, він залишався поруч, але його мовчання дратувало.

— Не поспішайте, залишати клініку, до вас зараз підійде ваш лікар. — Попередила медсестра відірвавши дівчину від роздумів.

— Гаразд! — Тихо кинула дівчина, й вставши з ліжка підійшла до вікна.

За вікном хмарилося небо, від чого на вулиці напівтемно. В місто прокрадався туман, отже, там холодно. Стрепенулася від прохолоди, хоча в палаті досить тепло.

 Чула як за медсестрою зачинилися двері. «Де ж той лікар?». Дівчина вже хотіла додому. Самопочуття чудове, але за малим страшенно скучила. Щодо Нестора, ще нічого не вирішила. Він мовчав, і вона навіть не хотіла ні про, що думати. Не розуміла його поведінки та загадковості. «Для чого це все було?». Вона ж рік страждала не могла змиритися з цими жахливими подіями. Вірила, що він залишився живий, а він просто мовчав. Не могла цього зрозуміти, і тепер не хотіла, адже ледь з’явившись, він знову щось приховував.

Злату вбивала його нахабність. З’явився якби нічого й не трапилося, нічого толком не пояснив, ще й вдерся, мало того, що в її спальню, то ще й у її ліжко. Добре, що хоч не займав. Та його міцні обійми, ц турбота похитнули нерви Злати. «Навіщо це все?». Вона забороняла собі прийняти їх, та знову повірити йому. Пограється і знову зникне.

Відчинилися двері, оглянулася, в палату увійшов лікар. Мабуть, хвилин десять розповідав, що потрібно для повного одужання, і для того аби стовідсотково закріпити результат. На прощання лікар нагадав, що через тиждень дівчина знову має здати аналізи. Побажав швидкого одужання, та покинув палату.

Злата схопила телефон з тумбочки. «Потрібно вшиватися з клініки, доки сюди не увірвався Романов. Чомусь хотілося втекти від нього. Ще не встигла заховати телефон в сумочку, як двері у палату знову відчинилися. Оглянулася, гадала це лікар повернувся, може ще щось забув.

Зіниці дівчини розширилися, двері зачиняв Нестор. Швидко засунула замок блискавку на сумочці, й напружено великими очима дивилася на чоловіка, що наближався. Серце в грудях завмирало. Трепет охоплював тіло.

Дивилася на нього, не в змозі відірвати погляд. Нервово кліпнула. Чоловік здавався їй таким близьким, рідним, і разом з тим, чужим та недосяжним. Лише тепер збагнула, вона його практично не знала. Цих кілька місяців, що вони були разом явно замало, для того аби пізнати людину цілком. Знову кліпнула. Він весь такий діловий. Костюм, біла сорочка, поверх не довгий осінній плащ. Не чоловік, а мрія. Та його мовчання, і запитання журналістів, не давали Златі адекватно реагувати на все. Вона ревнувала, дратувалася, ображалася. А те, що побачила сьогодні в новинах, шокувало.

Машинально зробила крок назад, та Нестор уже стояв поруч.

— Мені здалося, золота дівчинко, чи ти зібралася піти без мене, з клініки?

Його потужний вимогливий голос, пройшовся по нервовій системі, і відкликнувся спазмами у тазі. Розгублено кліпнула та зробила іще один крок назад, й опустивши очі, відмахнулася.

— Я скучила за сином... Я майже чотири дні його толком не бачила.

 Підняла погляд. Нестор примружившись, з недовірою дивився на неї. З хвилину мовчав, а тоді красивим баритоном з хрипкими нотками, промовив.

— Гаразд, поїхали.

Хазяйновито взявши дівчину за руку повів до виходу з палати. Злата відчула, як серце заторохтіло у грудях. Від його впевненості та вибухової енергетики, почувалася боязко. Він сьогодні не такий, як в усі дні раніше.

— Несторе, зачекай. — Налякано попросила, та старалася висмикнути свою руку.

Біля самих дверей Нестор зупинившись, оглянувся, й примружившись надто суворо дивився на неї.

— Я плащ забула. — Правдиво кинула, хоча хотіла сказати зовсім інше.

Висмикнула свою руку, й подалася по плащ, що висів на вішаку. Одягала його навмисно повільно, відтягуючи час. Та Романов знову стояв поруч. Терпляче чекав, доки вона застібне останній ґудзик на плащі.

— Тепер все? — Суворо заглянув в її очі. — Можемо їхати?

Злата видихнула, й опустила погляд, а тоді різко піднявши очі, заявила.

— Я не хочу аби ми йшли за руки по клініці.

— Чому? — В голосі дзвеніла сталь.

— На нас всі дивитимуться, а після вранішніх новин, я не хочу цього.

— Яких новин? — Змінився на обличчі Романов.

Злата зробила крок назад. Серце розривалося від образи. В душі зароджувалася легка ненависть, до людини якою марила стільки часу, та ледь не збожеволіла після трагедії, і в смерть якої повірити не могла.

— Навіщо ти приходиш до мене, лягаєш в одне ліжко зі мною, якщо твоя дружина на весь світ заявляє, що ви відновили стосунки, і збираєтеся знову стати сім’єю. — Образа і сльози душили зі середини.

Нестор весь зблід, й моментально змінився на обличчі, на якому відразу заходили жовна. Він мовчав пильно дивлячись на дівчину, а тоді так несподівано взяв її за руку, впевнено заговоривши.

— Я не знаю, про, що заявляє Діана, але вона вже понад рік, як не моя дружина. — Відверто заглянув в очі дівчини, легенько стиснувши її руку. — Злато, я хочу аби ти вірила мені. — В перше в його голосі зазвучало прохання.

Стоцька ковтнула ком, що утворився у горлі, зірвано запитавши.

— Ти гадаєш, це так легко?!! Ти мовчиш... Що я маю думати?!! — Емоції переповнювали, не могла дати їм раду.

Нестор невдоволено кілька хвилин дивився на неї, а тоді напружено попросив.

— Злато, тут не місце для відвертості. Ходімо.

З клініки вийшли мовчки. На них здивовано оглядалися як працівники, так і відвідувачі. Злату охопили змішані відчуття сорому, незручності, і знову образи на Романова. Як їй здалося, він поводився впевнено, холодно, виважено, й стискаючи її холодну руку у своїй гарячі долоні вів на вихід.