Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова

Чи то від спеки, чи то від нервів, але на мене напала задуха разом із легкими памороками. Ще б пак! +30° сьогодні. Крім того, від ліктя і до плеча, а також верхня частина спини та потилиця чомусь ниють. Однак попри тугий біль та дрібні метелики перед очима я продовжую йти.

А ось і гучні ковзання кросівками по асфальту чую позаду! Все-таки, наздогнав. Трохи постояв на місці, а як я відійшла метрів на п'ятдесят — прокинувся.

Усвідомлення, що незнайомець прагне набридати мені й далі, чомусь приємними емоціями задоволення прокотилися в думках. Не стрималася й усміхнулася навіть. Та недовго. Не буду ж я демонструвати це новоявленому за моєю спиною? Ще побаче і скаже, що закохалась в нього, а це ж не так.

— Мала! Досить корчити із себе дику кішку! — зухвало звертається хлоп. — Тобі ж хочеться відновити прогалини в пам'яті? Поговоримо?

І я б не проти прийняти пропозицію, але його звернення до мене перейшло межу.

"Мала"?! Це кого він малою назвав? Дівчинці майже тридцять і малою її кликали в останнє років десять тому... Ну як "майже тридцять". Поки що тільки двадцять шість, але ж роки бистро минають, не встигну озирнутися — а вже пенсіонерка.

— І без тебе все пригадаю, шановний "Ярик побачення", — сердито буркаю і скрикую, бо гостряк підбору застяг у кахельній виямця, через що підкошується нога.

Щось цієї знервуванності в мене вже в надлишку сформувалося. Координацію втрачаю навіть. Благо, що оте нав'язливе створіння швидко зреагувало та спіймало за талію. Знайшовся плюс в тому, що не встигла здихатися від нього.

Така турбота була приємна, що вже там приховувати. А ще було на подив приємно відчувати чужі дотики на своєму тулубові. Я й забула, як це буває. Але недовго музика грала:

— Я зараз, — сказав він, обережно примостивши мене на найближчу лавку, а сам... дав дьору. Далеко, мабуть, зібрався, якщо направляється до пішохідного переходу.

Ось і казочці кінець, а хто слухав... Та дурепа. Зовсім зелена ще дурепа, яку життя нічому не вчить. А що, гадала, принца нарешті зустріла? А він, як виявилося, — коняка! Саме так — звичайний педальний кінь. Куряву он яку підійняв за собою!

Я відкидаюсь на спинку лавки, бо запаморочення посилюється. Нудота підкочується до горла і також надокучає, як декілька хвилин тому набридав і жеребець. Проте стан не заважає й далі обійматися з відчаєм.

Ну чому саме на найцікавішому місці? На моїй талії вже давно не бували жодні чоловічі пальці. Пилюкою покрився мій стан, груди приховало павутиння, мохом вуста обперезались і заросла очеретом...

Так — годі лірики! Чого це я? Не час шукати точку G на тілі. Ну не цілована давно і що з того? Не свербить і не кортить. Ні краплі!..

На якийсь момент здалося, що сили покинули мене. Перед очима застрибали картинки. І хоч чудернацькі, але вельми реалістичні. Це я задрімала?

...Розплющую очі, бо хтось смикає за руку і холодна вода лл'ється по підборіддю, стікаючи на декольте.

— Пий! — кричить навіжений, підсовуючи до рота пляшечку води...  Двохлітрову пляшечку.

Добре, що мінеральна вода не газована, бо ж від такого несподіванного примусового пиття напій мало не через носа полився б. І добре, що реп'ях приставучий вчасно відсмикнув цю чашу.

— Ти як? — питає перегодом, коли він сам віддихався, бо, очевидно, човниковим бігом займався і я остаточно прийшла до тями.

— Порядок, — кажу, посунувшись на лавці, куди й "Ярик побачення" мостить свою дупцю.

— Ось, до речі. Від головного болю, вітаміни і знеболювальні, — простягає мені маленький пакетик, в якому знаходжу різні блістери та коробочки з пігулками. — Ще води вип'єш? Потрібно багато рідини, аби не з'являли симптоми нудоти. І бажано відпочивати, а не швендяти на оцих своїх ходуляє спекотним днем містом, щоб голова обертом не ходила.

Від потоку інформації на мене нападає спантеличення та дизорієнтація. Але беру себе в руки, приймаю дари від добряка та рухом голови дякую за піклування. Це він спеціально для мене бігав за водою щойно? А від самої лікарні з ліками за мною йшов? Чи бува не екстрасенс він, якщо взнав, що мене мучить барабане стукотіння в скронях і не тільки? Оце так піклування.

— Краще? — питає знову, коли встигаю ковтнути пігулку знайомого мені засобу від голови та вдудлити певну кількість рідини.

— Ще трохи поморочиться в голові, але вже терпимо.

Більше між нами не виникає саркастичної гризні, натомість, прилипало косить очі в мій бік, а я
кидаю поодинокі погляди на нього.

Досить високий. М'язистий і в міру м'ясистий, але стрункий. Чорнявий і з охайною неголенністю на обличчі, яка не перевищує сантиметр. Загалом, на обличчя симпатичний. Любо, мило глянути.

— Ну то що? Розповісти, що сталося? — питає після мовчанки. — Що останнє пам'ятаєш?

— Я гуляла центром, — промовляю тихо, здаючись вдавати мегеру. — Здається, їла морозиво, але коли його купувала не пригадую, — перебираю уривки минулого і сама їм дивуюсь. 

— Бо це я вафельний ріжок під ніс тобі підсунув.

— Ти?! — тільки і можу вимовити.

— Я. І я сказав: "Воно тане. Їж швидше. А поки смакуватимеш — познайомимось."

— І я погодилась?! — вилізли очі на моє чоло. Я ж не з тих, хто шукає знайомства на вулицях, а з тих, хто джиґунам завжди відмовляє в цьому.

— Погодилась. Ми встигли і номерами телефонів обмінятися за цей час, — спокійно веде свою оповідь чорнобривий, а в моїй голові яскраві картинки, які п'ять хвилин тому я сплутала із сном, — як по замовленню, стають ще реалістичнішими. І навіть перегар десь вчуяла в цих маревних спогадах. Дуже сильний перегар, від якого мені навіть зараз може стати зле.

— Ого...

— А потім сказала, що маєш бігти. Ще й так різко та рвучко побігла, що я навіть не попрощався.

— І-і? — не вбачивши у почутому нічого дивного, адже такі пориви відмовок для мене цілком природне явище, ще не розумію, що ж спричинило мою появу в лікарні.

Може це він мене побив, бо не звик, коли дівчата так зливаються?..