Викрадена - Наталія Савінова (SiN eVa)

Я не одразу помітила жовту спортивну автівку, що їздила по колу на території ВИШу, адже в цей час було багато автівок, які приїздили за студентами, чи на яких студенти чи викладачі виїжджали з паркування. Та коли автівка зупинилась недалеко від нас, мене охопили спогади з неприємними відчуттями.

Нервово стискаючи ремінь своєї сумки, я дивилась на молодого чоловіка у чорній шкірянці, що щойно вийшов з автівки і широко усміхаючись, підійшов до нас. Мої одногрупники одразу відреагували на появу потенційної загрози, заступивши мене своїми спинами. Аскат навіть запропонував мені бігти до корпусу і попередити охорону, та я відмовилась.

Моя відмова була очевидною. Я впізнала того, хто зупинився навпроти і зняв темні окуляри. Шкіряна куртка могла здатись знайомою, як і темний колір волосся. З далечінь я могла б навіть припустити, що мої очі бачать Даміля Оразова, та це не було правдою. Схожість була непевною та зникала одразу ж.

– Я не був впевнений, що зможу зустріти тебе, але ризикнув і ось так несподіванка. – радісно вигукнув молодий чоловік.

– Хто ти такий? І що тобі потрібно? – басовитим голосом запитав Аскат, мужньо виступаючи вперед.

– Я приятель Лавіки. – відказав Міран, під мигнувши мені.

Міран змінився за ці два місяці. Він змінив стиль зачіски, колір волосся та стиль в одязі. Хоча я могла і помилятись, адже не знала його в повсякденному житті. Яскравою залишались автівка та усмішка, яка більше нагадувала посмішку чи награну вимушеність.

– Якщо ти хочеш поговорити з Лавікою, то звернись до її братів.

– Обов’язково. – кивнув Міран, показово відгорнувши куртку й показавши нам, що має залізні аргументи в цьому питанні. – Мені треба лише одна хвилина.

– Ти в курсі, що ми маємо озброєну охорону? – більш м’яко запитав Аскат, явно здаваючи позиції, та все ж не зрушуючи з місця. – Можеш нас не залякувати.

– Я і не залякую. – посміхається Міран. – Просто хочу поговорити з Лавікою.

– Говори! – не витримую, і виходжу з-за спин своїх охоронців. Хоча мене і охоплює страх та зрадницьки тремтять руки, та я не хочу дозволяти Мірану брати гору.

– Хотів запросити тебе на побачення.

– Що?! – здивовано дивлюсь на нього і не маю що сказати у відповідь. Щось в мені зламалось після викрадення, щось не дозволяло мені кмітливо реагувати на недоречні запитання та нав’язливі виклики.

– Так як ти вже вільна від браслетів, хочу запросити тебе на побачення. – пояснює Міран. – Ти ж тепер вільна у всіх значеннях. А так як я сучасна людина, далека від застарілих традицій, то пропоную піти зі мною на побачення.

– Та все одно ти повинен спитати дозволу у старших. – втрутився Аскат, вхопивши мене за лікоть і відсунувши на пів кроку назад.

– Після того, що ти хотів зробити заради помсти Оразову, – я посміхнулась і розправила плечі, – я не маю бажання йти на побачення з тобою, Міран.

– Ах це. – він розсміявся. А коли заспокоївся і взяв себе в руки, пояснив. – Я мав говорити так, щоб викликати жах в очах того Диявола. Я не збирався втілювати у життя того, про що говорив.

– І стріляти ти не збирався. – зітхаю, і з полегшенням зустрічаю автівку своїх кузенів, що увірвалась на територію і залишаючи сліди на асфальті, загальмувала прямо перед нами.

– Ще зустрінемось, Лавіка. – примруживши очі, Міран поглянув на мене так, як дивиться зголоднілий стерв’ятник на шматок м’яса, який завалявся на дорозі.

– Що коїться? – першим до нас підбіг Аділь.

– Вже нічого. – відказав Міран, жестом руки віддаючи честь та прощаючись з моїми кузенами.

Після зустрічі з Міраном, мене оповили спогади, які були за болісними та заважкими. Кілька днів я озиралась довкола себе, вбачаючи у кожному третьому загрозу. Та це була гра мого мозку, що піддався впливу страхам і проектував його на всіх і все, що колись було нормальним.

У вечірніх розмовах з батьком, я часто жалілась на свою неспроможність йти до поставленої цілі, називаючи себе «зламаною іграшкою». Я не чекала жалості чи розуміння від нього, і не мала бажання турбувати своїми жахливими передчуттями. Та все ж продовжувала скаржитись на болісну поразку у боротьбі з традиціями міста Н.

«Якщо ти зламалась, то повертайся додому, – говорив батько стриманим голосом, не виказуючи жодної іншої емоції. – Якщо тобі набридло бути сильною, повертайся до нас і будь маленькою дівчинкою, але потім не сподівайся, що ми погодимось на будь-яку іншу твою забаганку. Ти сама вирішила, що хочеш досягнути того, чого не можна отримати легким шляхом. Тебе ніхто не підштовхував. Ти сама зробила свій вибір»

І для мене було досить таких підбадьорюючих слів. У мене завжди був і є вибір. Я завжди можу повернутись додому до батьків і бути звичайною дівчиною, яка у дівочій нестабільності та мріях має право помилятись. А коли, після розмови з батьком, я лягала у ліжко і закривала очі, згадувала своє викрадення і розуміла, що я варта більшого. Якщо я змогла пережити ті муки, то ніщо інше не може мене зламати.

Дні перетворювались в тижні, а тижні в місяці. Наближались заліки і я не турбуючись ні про що з головою поринула у навчання та підготовку. Один з заліків повинен був проходити у присутності знаменитого академіка Хамран Хафеза, з яким у минулому я мала не найкращу розмову з погрозами через Даміля Оразова. І я мала будь що підкорити його своїми знаннями!

Аселя майже кожного тижня благала мене погодитись піти до клубу, адже після мого викрадення їй було суворо заборонено залишатись наодинці з іншими дівчатами чи хлопцями зі школи, а тим більше виходити кудись без супроводу. Їй обмежили прогулянки по торгівельним центрам та категорично заборонили навіть думати про танці. А вона була запальничкою, і не могла зрозуміти важливість обмежень її свободи.

Аділь та Айрат після мого викрадення відчутно змінились, як і дядько Мурат. Аділь все ще залишався головним жартівником родини Касимових і не змінив свого бачення традиційного кохання та правил одруження, вважаючи себе вільною людиною від обов’язків. Та все ж він став частіше обдумувати кожен з жартів, помітно вагаючись та очікуючи негативної реакції. Його старший брат після усіх подій замкнувся в собі, і майже не розмовляв на буденні теми. Він продовжував працювати та що найцікавіше, почав зустрічатись з колегою, яка як і я, прибула до міста Н ззовні і мала прогресивне бачення місцевих традицій.