Викрадена - Наталія Савінова (SiN eVa)

На вечерю мене не запросили до їдальні. Тітка Омана принесла їжу до моєї кімнати й перепросила за такі незручності, адже родичі Даміля не мають бажання бачити мене за столом. А мені й не дуже хотілось бачитись з ними, тому я насолоджувалась тишею та самотністю.
За чверть до дев'ятої до кімнати увійшов Даміль. Він виглядав виснаженим і можливо відчував біль. Я не знала як себе поводити й куди подітись від його холодного мовчазного споглядання, тому вирішила сидіти на ліжку та очікувати.
Даміль усівся на письмовий стіл і усміхнувся, відводячи від мене очі.
– Я не очікував, що все зміниться за якісь кілька днів. Ще тиждень тому я був впевнений, що ніколи не погоджусь на зустріч зі старшим Касимовим. – його голос дещо тремтів. – Якби не це сліпуче бажання помсти і якби не твоя поява у домі Касимових, то ми б зустрілись при інших обставинах. Я вирішив, – він знов поглянув на мене, цього разу очима хлопчиська, який благав про порятунок. – що завтра відпущу тебе, Лавіка. Я не буду переслідувати тебе чи нагадувати про себе. Тому ти можеш не боятися мене та позбутися усіх спогадів про місто Н.
– З чого це? – нестримано запитую, насупивши брови. Даміль здивувався, очікуючи пояснень. – Я не зможу забути того, що сталось. Поки що не зможу. Але я продовжу навчатись у вашому виші, тому буду жити в місті Н у домі мого дядька.
– Твій батько не дозволить цього. – зітхає Даміль, і я весело усміхаюсь.
– Ти все ще не зрозумів. – натякаю. – Мій батько завжди вислуховує мої бажання і підтримує мою самостійність. А моє бажання навчатись – сильніше за страх перед вашими звичаями.